«Сила багатьох народів» – це гасло провінції Саскачеван, що у Канаді. Воно дуже вдало відображає стан населення цієї країни: декілька етнічних груп, серед яких українці посідають п’яте місце за чисельністю (фактично десята частина всіх жителів), що є досить вагомим показником. Провінція налічує мільйон мешканців у цілому, частка українців – трохи більше 13 відсотків. Територія Саскачевану вже майже 60 років (з листопада 1956-го) є й територією Саскатунської єпархії УГКЦ, яку виокремлено із загального Апостольського екзархату для українців Канади в 1951 році та створено окремий екзархат для жителів саме цієї провінції. Екзархом був призначений владика Андрій Роборецький. Через п’ять років, у 1956-ому, екзархат піднесли до гідності єпархії.
Українці Саскачевану ведуть відлік свого поселення на цій землі з 1905 року – часу офіційного заснування, тобто вже 110 років живуть у «пшеничній провінції», як її ще називають. Але історія освоєння цих територій дещо давніша. Зокрема, перший український храм було збудовано в містечку Ростерн 1902 року. А вже у 1904-ому до Канади прибув отець Ахіль Деляре, бельгійський редемпторист, який повністю присвятив себе служінню українським емігрантам у Канаді. Він оселився в Йорктоні, де заснував монастир та греко-католицьку парафію. Вони й тепер залишаються осередками релігійного життя наших земляків, а отець Деляре фактично поклав початок східній гілці згромадження редемптористів.
У першій половині ХІХ століття в провінції постало близько двох сотень більших чи менших храмів. Церковне життя пожвавлювалося і структурувалося, але не обходилося без серйозних непорозумінь та поділів усередині громади. Та з часом ці малоприємні інциденти вичерпали себе, і ті християнські спільноти, які устійнилися в Саскачевані, скерували свою енергію на власне зростання. Окрім храмів, українські грекокатолики почали засновувати школи, сиротинці, якими опікувалися монахині. В 1935 році була відкрита бурса для наших студентів, яка згодом переросла у Інститут ім. Митрополита Андрея Шептицького, який діє донині. Для дітей та молоді зорганізовані два парки-табори (святого Володимира та святого Михаїла), де вони активно відпочивають, разом із тим поглиблюючи духовність і вивчаючи культуру предків. У Саскатуні існує Єпархіальний музей марійського мистецтва, в якому близько двох тисяч експонатів.
Чисельно єпархія не є великою – трохи більше 12 тисяч вірян, але майже у ста парохіях та місійних станицях. Саме тому, зі слів теперішнього правлячого владики Браєна Байди, одна із основних характеристик Саскатунської єпархії – розпорошеність.
«Ми дуже віддалені одні від одних. Важко тримати контакт, живий зв’язок між частинками єпархії, щоб ніхто не почувався самотнім. Єпархія має близько три тисячі двісті сімей. Щороку я проїжджаю понад 60 тисяч кілометрів, відвідуючи наші парафії. З одного кінця єпархії до іншого треба їхати майже шість годин. Це важко. Найбільші скупчення українців маємо в центрі єпархії, Саскачевані, та в столиці провінції місті Реджайна – разом це п’ять парафій. Решта, понад 80 парафій, кожна з яких налічує від трьох до кільканадцять сімей, розкидані по всій території Саскачевану. Важко служити в таких умовах, допомагати і просто бути присутніми з цими людьми. Через це ми намагаємося багато спілкуватися через інтернет, за допомоги Скайпу.
Два роки тому разом із парафіями ми застановлялися над «Візією 2020», визначали наші особливі потреби на сьогодні, проводили опитування з цього питання за допомоги того ж інтернету і роздрукованих опитників, щоб люди могли особисто висловитися, а не якось так загально визначали їхні проблеми. Ми організували великий з’їзд у єпархії, на якому були представники кожної парафії та організації. Готуючись до цього з’їзду, я використав анкети, запропоновані Ватиканом у рамках Папського синоду про сім’ю, який відбувся в 2014 році. Проблеми, окреслені нашими парафіянами, це переважно проблеми сімейні або особисті, які впливають на стосунки в сім’ї: проблеми із сексуальною ідентичністю, порнографією, розлучення, проблема, коли один із подружжя зраджує… Як у такому випадку рятувати стосунки, як пробачити? Безробіття, утримання родини… Люди говорили про ці речі. Звісно, завдання Церкви – проповідувати Євангелію, і про це треба говорити, але не слід забувати, що мусимо зважати на актуальні труднощі наших вірних. Тому, щоб бути справді Церквою, мусимо допомагати людям долати перешкоди, які виникають у їхньому житті, адже перший крок до живої парафії – жива сім’я. А що ми, духовенство і вірні, можемо зробити, щоби сім’я була жива? Це головний висновок нашого єпархіального з’їзду, над цим і працюємо».
