Під такою назвою у німецькому тижневику «Ді Цайт» була надрукована стаття за 5.VІІ. 1985 p., яку друкуємо в українському перекладі. Назва цієї статті у німецькій мові звучала: «Айн Ґайліґер Абентоєр». Автором статті є німецький історик-журналіст Ганс-Якоб Штеле, який довгий час був кореспондентом у Римі.
До речі, ці питання, думки і всякі неправдиві вигадки під тією ж самою назвою були раніше, ще перед надрукованням статті в «Ді Цайт», передані через Південно-німецьку радіостанцію у Гамбурзі 28 лютого 1985 р. Ця радіопередача викликала велике обурення, зокрема серед українців у Німеччині, про що переважно писала українська преса, яка виходить у західній Европі. Щойно після цієї української реакції Ганс-Якоб Штеле свій манускрипт для радіостанції оформив у статтю і надрукував у «Ді Цайт».
Слід відзначити, що автор статті Штеле дуже добре зорієнтований про деталі життя і творчість голови Української Католицької Церкви, Слуги Божого Митрополита Андрея. Він же на запрошення організаторів конференції, присвяченої Слузі Божому Андреєві, що відбулась наприкінці 1984 року у Торонто — Канада, брав у ній безпосередню участь. Як знаємо з пресових звідомлень, цю конференцію організував проф. Павло Маґочий,і вона пройшла з добрим успіхом. Крім цього, Штеле видав кілька праць, одна з яких «Вогін штоєрт ді Ватікан?» (себто «Куди прямує Ватикан?»), була широко реферована і рецензована в українській пресі. Отже, не можна сказати, що Штеле не знає дійсних фактів.
Цим ми хочемо тільки підкреслити, що Штеле свідомо писав неправду. Тут тільки йдеться про те, чим це було подиктоване, хто стоїть за цим? Яка була ціль його виступів? Коли ж ідеться про винищування євреїв, то німцеві найменше пасує писати про ці речі, а зокрема вказувати пальцем на інші народи тоді, коли провідники його, німецького народу, що визначували долю не тільки Европи, але й цілого світу, були архітекторами знищування в першу чергу євреїв, але також багатьох інших народів, а серед них і українського. Ми не бачили і чули, щоб хтось, хоч один, серед німецького народу голосно став в обороні безпомічних і сказав так, як Слуга Божий Андрей — «Не вбивай», який сам чимало переховував євреїв у своїх палатах та по манастирях.
Штеле написав багато півправд і неправд так, що необзнайомленому німецькому читачеві важко розібратись, що є правдою, а що — ні. Ось Штеле повторив один неправдивий факт, який свого часу також був поширюваний у нашій пресі, що, мовляв, у похоронах Слуги Божого Андрея брав участь сам Микита Хрущов. Це є чиста вигадка, яка не має свого покриття і не відповідає правді. Про це вже не раз згадувалось у нашій пресі. Це також говорить, що хтось, поруч інших ходів, постачав Штеле відповідними інформаціями. До таких треба зарахувати факти Штеле, що, мовляв, українці безпосередньо після відходу більшовиків вимордували 7 тисяч євреїв і помордували польських професорів, у чому навіть замішано Митрополита Андрея, що є чистою неправдою. Якщо б справді Штеле був написав з незнання чи з несвідомости свою статтю, то після протестів з української сторони він мав нагоду зробити поправки до статті й вибачитись. Цього він не зробив і не зробив також тижневик «Ді Цайт». Щойно 27 грудня 1985 р. «Ді Цайт» надрукував в колонці листів чотири листи, які спростовують і заперечують статтю Штеле. Нижче друкуємо переклад статті Штеле.
Редакція
АНДРЕЙ ГРАФ ШЕПТИЦЬКИЙ МІЖ МОСКВОЮ І РИМОМ –
СИМВОЛІЧНА ПОСТАТЬ СХІДНЬО-ЕВРОПЕЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ
«Ми вже маємо досить роботи, щоб вдержати його за рясу! Що сталося б, коли б його зроблено кардиналом?» — спитав, зідхаючи, в Римі державний секретар папи до амбасадора віденського цісаря навесні 1914 р. Він мав на думці українського католицького Митрополита галицької столиці, архиєпископа Андрея графа Шептицького. «Було б краще, якби він привів до порядку власну хату, замість мріяти про навернення Росії, але Шептицький є ідеалістом, який піддається своїм ілюзіям», — зауважив австрійський дипломат в одній розмові у Ватикані.
Дійсно, у бурхливому, майже пригодницькому житті цього князя Церкви (1865-1944) відображуються не тільки його власні марні надії, як на цісаря Франца-Йосифа, аж до останніх, на Йосифа Сталіна. Також згубна вибухова суміш ідей та ідеологій, національних сподівань і націоналістичних плутанин, що не тільки у східній Европі так часто непокоїли наше століття, сполучуються у постаті цього мужа, який навіть війну Гітлера спершу неправильно розумів як національно-визвольний чин, щоб вкінці пізнати, що «німецький режим може є ще гіршим лихом, ніж ним був більшовицький».
Коли Шептицький народився у хутірському замку в Галичині, тоді ця «Західня Україна» належала до габсбурзької багатонародньої держави, а велика Україна — до царської Росії, здобич обидвох великодержав, у наслідок поділу польського королівства (яке колись сягало до Чорного моря). Як сільське населення у Галичині залишилося переважно українським, так і вища верства, а особливо шляхетські землевласники, спольонізувалися.
Тому було для старого графа Шептицького шоком, коли його син Андрій раптом не захотів бути більше поляком, але бажав, як його предки, стати українцем, ба навіть вступити до католицького чернечого чину, не латинської, але «уніятської» (зв’язаної з Римом) Церкви слов’янського обряду. Ця (Церква) відділилася в 1596 р. від московського православного патріярхату і підчинилася папі, одна її самостійна позиція внутрі римської Церкви була постійно оспорювана як політично, так і релігійно: поляки хотіли її часто тільки визнавати як середник до денаціоналізації українців, папи — як перший ступінь цілковитої католизації, а православне духовенство, для якого всяка зміна віровизнавання була заборонена, бачило в ній хитрий інструмент римо-католицької і польської підривної діяльности, тим більше, коли цей інструмент дістався в руки романтичного містика, як Шептицький, який 1901 p., маючи 36 років, став митрополитом і архиєпископом Львова.
Вже під час своїх студій у Кракові й Бреславі він поїхав до Москви та із російським філософом релігії Соловйовим мріяв про здійснене у «взаємодії любови» возз’єднання слов’янської та римської релігійностей. Об’єднати 30 мільйонів українців, що від тисячі років ніколи не мали власної держави, і через них примирити велику Росію із дійсно «ортодоксальною (правовірною) папською Церквою — це була ідея, яка зачаровувала Шептицького, електризувала; він відважно порівнював її перспективи з «впливом, що мали ідеї німецької єдности Бісмарка або ідея матеріялізму Карла Маркса та її вплив на хід історії».
Перший вдаваний сигнал до дії приходить в 1905 р. із Петербургу: цар видає толерантний едикт, який дозволяє громадянам від 21 року життя стати католиками. Шептицький штурмує Папу Пія X, який після деякого вагання надає йому в лютому 1908 р. далекосяжні повновласті, навіть включно до інсталяції єпископів і творення єпархій в російській імперії. Однак, ці повновласті повинні бути задержані у «суворій таємниці» і застосовані щойно тоді як прийде «догідний момент». Папа не здогадується, що завзятий митрополит вже за кілька місяців буде діяти на власну руку.
Переодягнений як торговельний представник, під фальшивим прізвищем і з пашпортом заприсяженого адвоката, що його бородате лице схоже до його власного, їде Шептицький до Києва, Москви і Петербургу, організує — майже як змовник — католицьких симпатиків, також таких, які не відважуються вийти із релігійного підпілля, бо вони є державними урядовцями. «Він свистав на наші закони і переступив приписи, які регулюють кожне подорожування римських священиків, та був взагалі одним із найнебезпечніших римських агентів», — так обурювався з поліційною ментальністю, яка пережила всі зміни режиму, російський звіт із 1914 р. Аж тут і вибухла вже Світова війна, у якій Шептицький нібито вбачав несподівану можливість.
Вже два місяці після першого кривавого зудару між австрійцями і росіянами в Галичині, у меморандумі цісареві Францеві-Йосифові він себе запропонував прямо таки як постачальник воєнної мети: «Тепер йдеться про те, щоб радикально цілу Україну «по можливості» відділити від Росії» і призначити в Києві уніятського Патріярха (очевидно його самого). Його нещастям було лише те, що не австрійці захопили Київ, але росіяни насамперед зайняли Львів.
Тут малощо допомогло Шептицькому, що він по-соломонівському проповідував молитися за вояків по обох сторонах, «бо ж ми всі є братами».
Царська поліція знаходить в резиденції митрополита нариси його рекомендацій віденському цісареві і арештовує князя Церкви 18 вересня 1914 р. Роки до деякої міри комфортабельного — домашнього арешту в Курську і Суздалі його зовсім не знеохочують: «Не думайте, що я попав у розпуку! Після війни ворота Росії широко відчиняться — розумієте?» — пише він генералові єзуїтів до Риму обхідними шляхами.
А до папи також пише: «У вищому змислі, ніж всякому політичному, буде російська імперія лежати до стіп Вашої Святости. Я прошу більше у моїй справі не інтервеніювати…».
Не застрашуючою для Шептицького є революція, яка назріває, вона лиш окрилює його старі надії звільнення. Чотири дні після петербурзького повстання, у березні 1917 p., він не спішиться повернутися до своєї єпископської столиці у Львові, але їде до центру гураґану. За день перед відреченням від престолу царя — і один місяць перед захопленням влади Леніним — він прибуває до Петербургу, що незабаром зватиметься «Ленінград», опісля їде до Києва і думає використати розвал державної Церкви для побудови російсько-католицьких і одночасно українсько-католицьких церковних структур.
Три місяці пізніше він старається дістатися до Риму, щоб одержати на своє діло папське благословення, однак Ватикан не хоче; ще не закінчена війна, її вислід, особливо на Сході — непевний. Ось так Шептицький їде врешті додому, до Львова — через Відень, де останній цісар «за вірність Церкві й державі» вішає йому на шию Великий Хрест ордена Леопольда. Але вже розпадається габсбурзька держава і сам Шептицький підхоплює негайно ту лебедину пісню у дворянській палаті у Віденській державній Раді: «Новий революційний принцип самовизначення народів проломлює віджилі приписи і застарілі державні договори».
Звичайно, короткотривалою була «Українська Народня Республіка», на яку надіявся Митрополит; совєтокомуністи і польські націоналісти силою поклали їй кінець. Не українцям, але полякам вдалося із спадщини збанкрутованих монархій заснувати власну державу. Понад 5 мільйонів українців, в тому 3 мільйони уніятських католиків, стали польськими громадянами, також і львівський митрополит, якому з цим важко було погодитися, хоч він славив гармонію своєї «польсько-української родини». Правда, він піддержував тільки помірковану українську опозицію, а не радикальних націоналістів, які протиставилися насильницькій варшавській польонізаційній політиці часто не менше насильно.
Проте, коли в липні 1938 р. у східній Польщі було спалено 130 православних церков, а цілі українські й білоруські громади були змушувані побоями до переходу на латинсько-католицький обряд, він розпачливо протестував: «Хто це зважився у католицькій країні, перед очима папського нунція і численних католицьких єпископів Вселенської Церкви, завдати такого удару?!».
Так, як мало Митрополит міг сумувати за тією Польщею, яка впала в 1939 p., так само мало й він передбачував, що цей упадок прийде через Другу світову війну, яку німецький диктатор Гітлер в союзі із своїм смертельним ворогом Сталіним викликав, поділивши з Совєтами Польщу. Знову вмаршували російські солдати до Львова, і знову Шептицький пов’язував з цим відважні сподівання. Ще того самого дня, 17 вересня 1939 p., поділив він негайно увесь Совєтський Союз — аж по Сибір — на «екзархії», себто католицькі адміністраційні округи східнього обряду. Ректорові своєї духовної семінарії, Йосифові Сліпому (помер 1984 р. в Римі як кардинал) він потайки уділив єпископські свячення і призначив його для Києва — усе це без відома папи, а чи навіть Совєтів, які Митрополита не чіпали і взагалі ще виступали обережно: тільки п’ятьох із двох тисяч священиків його дієцезії було арештовано, а деякі старшини Червоної Армії хрестили потайки своїх дітей, так звідомляв Шептицький обхідними дорогами до Риму і думав, що, не зважаючи на «диявольську манію» комуністичного режиму, саме тепер розкривається родюче поле місії: «Ми мусимо бути готовими проповідувати в Кубані й на Кавказі, в Москві й у Тобольську», — поучував він у квітні 1940 р. свій клир. Однак, до цього не дійшло навіть тоді, коли несподівано спалахнула нова обманлива надія.
«Більшовики не мали жодної причини нас щадити — нас, про яких вони не без підстави припускали, що ми всі очікували помочі від Німеччини», — писав Шептицький 30 серпня 1941 р. до Риму — 2 місяці після того, як гітлерівські армії напали на Совєтський Союз і зайняли Львів та великі частини України. Жодним словом не повідомляє Митрополит про те, що Совєти у Львові у навечер’я свого відступу повбивали тисячі українських в’язнів, що тоді українці в німецьких уніформах зігнали і змасакрували 7 тисяч жидів, а одна СС — Айнзац Группе повбивала усіх польських університетських професорів, яких вдалося схопити. Той же Шептицький став тимчасом сам співдіячем політичної трагікомедії.
Українські політики, напівсерйозно підтримувані офіцерами німецької військової розвідки (Канаріс), проклямували 30 червня 1941 р. через «Радіо Львів» незалежну національну державу під проводом Ярослава Стецька і за «згодою і благословенням» Митрополита . 75-літньому (через параліч прикований до крісла на роликах) князеві Церкви було промовчано, що це спритне, нападоподібне «заснування держави» не лише, що не відповідало бажанню Гітлера, але, навпаки, тільки перешкоджувало його плянам: про ніяку українську сателітну державу не думав диктатор, тим більше із співучастю Церкви, а тільки виключно про свою колоніяльну загарбницьку війну. Вже після 6 днів розв’язано «Українську Національну Раду», міністрів заарештовано. Шептицький телеграфічно благав уряд Райху в Берліні не злегковажити «щирими симпатіями» у цієї української нації, яка «від 1918 р. провадить криваву боротьбу проти польської і більшовицької держави». Однак, непохитно Гітлер розпорядився 1 серпня 1941 р. прилучити «староавстрійську» Галичину зі Львовом до польського «Генералгубернаторства» (під проводом Ганса Франка у Кракові), а в Києві не призначив ні голови держави, ані Патріярха, але одного з найбрутальніших своїх Ґавляйтерів, Еріха Коха, «Райхскомісаром України».
Але й це ще не протверезило Шептицького; чотири тижні пізніше, 30 серпня, писав він до Риму: «Ми приневолені підтримувати німецьку армію, яка визволила нас з-під більшовицького режиму, щоб вона цю війну, яка — дав би Бог — раз назавжди усуне атеїстичний комунізм, могла довести до успішного кінця». Тепер ніби є нагода розділити сталінську «великоросійську державу» на поодинокі національні держави, сказав Шептицький до німецького губернатора Дистрикту Карла Ляша — таке пригадує собі сьогодні 79-літній Людвіґ Льозаккер, що тоді, як 35-літній СС-Штурмбанфюрер і шеф цивільної адміністрації, був при тому присутній. Льозаккер, який пізніше через свою суперечність з окупаційною політикою, був здеґрадований, чув відповідь Ляша: «Я помічаю, що Церква думає знову ще про вічності, ми думаємо коротше, з нині на завтра…».
Бездушно і безсовісно обходився Ляш з територією виключно як з об’єктом господарського визиску, але також і особистого збагачення (через що СС-райхсфюрер Гімлер наказав у 1942 р. його без присуду розстріляти). Дещо поміркованіше поводився його наступник, СС-Брігаденфюрер барон фон Вехтер, який походив з Відня і хотів нав’язати до староавстрійських методів панування.
Мабуть цим заохочений, підписав Митрополиту лютому 1942 р. листа до «Його Ексцеленції, Фюрера Адольфа Гітлера», щоб пожалітись за «недопущення українців до збройної боротьби проти їхнього відвічного ворога». Листа до Гімлера, в якому він протестував проти вбивства жидів, навіть близько його резиденції, велів Шептицький зформулювати німецкому монахові, архимандритові Йоганнесові Петерсові і вкинути його у Берліні до поштової скриньки (!).
«Я Митрополитові, який був фальшиво поінформований, налив чистого вина про націонал-соціялізм» (тобто сказав всю правду — прим. перекладача), — пригадує собі Петерс, кремезний 80-літній старик, що походить з Вестфалії і сьогодні живе в Баварії. Петерс був до свого арештування львівським гестапом, в кінці 1942 p., дорадником Шептицького і — таємним кур’єром. Ось так доставив він з фальшивим папером, у цивільному, папському нунцієві у Берліні листа, що його Шептицький написав 29 серпня 1942 р. до Папи Пія XII по-французькому:
«Сьогодні цілий край є однозгідний в тому, що німецький режим, мабуть, ще у більшому ступені, ніж більшовицький, є лихий, ба, майже чортівський. Число убитих жидів в нашій малій країні напевно переступило 200,000… У Києві протягом кількох днів страчено 130,000 мужчин, жінок і дітей… Безперечно, є поміж керівними урядовцями також порядні люди, деколи навіть і добрі католики, але велика більшість є без віри, без справедливости і допускається неймовірних зловживань. Сільське населення трактується як негри у колоніях… Це є просто так, немов би банда божевільних або скажених вовків кинулася на бідний нарід… Ця система брехні, обману, грабунку, карикатури всіх ідей цивілізації та порядку… куди вона допровадить нещасний німецький нарід?..».
Пій XII не відповів на цього листа, але також Шептицький тільки дуже приглушено давав знати про свій протест громадськості. Його вимогу правного, законного поступування німецька цензура викреслила у його пастирському посланні, однак про заповідь «Не вбивай» вільно було йому дуже суворо наказувати, бо вона відносилася також до кривавих партизанських боїв, що 1942-43 р. перекидуються на Галичину і загрожують тилові німецького фронту. Від поразки під Сталінградом знаходять більше відгуку окупантські функціонери, які заступаються за «елястичну» політику. Генералгубернатор Франк, який ще до 1942 р. чванився у Львові «Ми є герренфольк!» («народ панів» — перекл.) сповіщає в 1943 р. під час своїх відвідин: «Вислів «герренфольк» мусів би бути заборонений!». А губернатор Вехтер своєю пропозицією добивається створення української «СС-Шюцендівізіон (стрілецька дивізія — перекл.) Галичина». 70,000 молодих людей зголошуються, щоб бути знищеними вже безнадійно загибаючою німецькою воєнною машиною. І це за згодою Митрополита, який у своїй палаті ховав жидів, а найменував тільки п’ятьох військових священиків (єдиних у Ваффен СС!), ба, навіть велів відслужити своєму коадьюторові, єпископові Сліпому, польову Службу Божу для Дивізії СС. Може тому, що він робив собі нові ілюзії про тактичну зміну курсу німців і їхні вигляди на перемогу?
Шептицький уявляв собі, цілком серйозно (без жартів — перекл.), що ця СС-Дивізія є нібито «національною армією, яка після неминучої поразки Німеччини могла б запобігти хаосові й анархії в Україні, аж поки прийдуть регулярні совєтські війська». Таке сказав він одному старому знайомому, французько-українському публіцистові Всеволодові Фредерикові, про якого він не знав, що той був німецьким агентом, який звітував про це до Берліну:
«Митрополит вірить, що англоамериканці на Заході візьмуть верх, однак, тільки на короткий час, бо кінцева перемога більшовизму є певна… Німеччина є гірша, ніж більшовизм… Один молодий чоловік признався йому на сповіді, що він в одну ніч замордував 75 людей… Усього-на-всього Митрополит примирився з тим, бачити Европу збільшовизованою…».
Так само понуро звучало навесні 1944 р. прощальне слово Митрополита до його синоду: «Величезними кроками зближаємося до катастрофи, якої наш нарід ще ніколи не пережив… Вона загрожує нам як висновок нашої власної поведінки…». Але ще й це не було епілогом трагічного життя. Ледве здобули совєти Львів 27 липня 1944 p., знову ж не зачіпаючи Митрополита на Святоюрській горі, Шептицький закликав усі парафії, щоб вони до 1 грудня зібрали «принайменше 500 рублів для поранених і хворих Червоної Армії й переслали їх до митрополичої консисторії, яка передасть їх Червоному Хрестові». Як останній спротив долі, справляє враження лист, якого адресат, мабуть, своїм власним очам не вірив, коли він читав: «Увесь світ схиляє перед Вами голову… Ви поновно об’єднали Західню Україну із Великою Україною… Ця світла подія збуджує у нашій Церкві надію, що вона, як і увесь нарід під Вашим проводом у СССР, матиме повну свободу праці і розвитку. — так писав Шептицький в половині жовтня до Йосифа Сталіна до Москви.
Два тижні після цього, 1 листопада 1944 p., помер майже 80-річний Митрополит — не отруєний розлюченими співробітниками, як це пізніше твердила совєтська пропаганда, але у наслідок грипи. В урочистій процесії за відкритою домовиною ішли слідом десятки тисяч вірних до крипти катедри і почесна чота Червоної Армії. Також український секретар партії на прізвище Хрущов мав бути присутнім. Сталін використовує цю побожну зовнішність для свого престижу на Заході. Новому Митрополитові Сліпому ще дозволено доставити до Москви пожертву в рублях і повідомити про це на поштовій картці Ватикан. Півроку пізніше його і всіх єпископів Української Католицької Церкви арештують за «діяльність у користь німецьких окупантів». У березні 1946 р. розв’язує «синод» без єпископів унію з Римом і ухвалює — за благословенням Сталіна — поворот до московського патріярхату. Римський беатифікаційний процес Шептицького, у 50-тих роках був двічі перерваний через протест польського примаса Вишинського і щойно польським папою знову урухомлений…
У особі львівського Митрополита поховано символічну постать східньоевропейської історії.
Також її помилки, ті побожні й ті політичні?
Треба побоюватися, що деякі переживуть і це століття…
* * *
Від перекладача:
Переклад зроблений майже дослівно, щоб можна легше порівняти його з німецьким оригіналом, а також, щоб подати точний хід думок Г. Штеле. На цьому потерпіла дещо українська літературна мова, українська синтакса й пунктуація.
Однак, для легшого цитування німецького оригіналу, для тих, хто не володіє німецькою мовою, вигідніше буде мати вірний переклад, щоб легко знайти відповідне місце у німецькій статті.
