Далеко, десь там у нашій дорогій країні, стоїть сумно-задумано собор св. Юра і пригадує світові — Перший Листопад 1918 і 1944 років.
Святоюрська Гора, якою красується старий город князя Льва, — столиця Західньої України, хоронить у своїх підвалах саркофаг великого Праведника — батька, оборонця гнобленого окупантами Галицької землі люду.
До його тлінних останків не посмів сягнути навіть найжорстокіший ворог України, що понівечив, порозорював вже всім нам дорогі могили наших героїв. Його труни не рушив. Його велич перемогла диявольську жадобу — руйнувати все, що противилося його сатанічним плянам. Святоюрський замок князя Української Церкви бережуть янголи Божі, береже сама рука Царя Небесного.
Дорогого нашого Митрополита Андрея виростила любов до українського села. Люди — це молодь, що її щирість, простота, чудові пісні й звичаї вросли в його серце і душу. Викликали зов крови його предків.
* * *
Графиня Софія сиділа біля відкритого вікна своєї палати і шептала вечірню молитву. З подихом літнього вечора різнородний гамір села Прилбич мішався із співом селянської безжурної молоді, вливався в кімнату і перешкоджав молінню.
Відклала недокінчену вервицю, закрила молитовник і задумалася: «Там, з ними мій Роман. Мій любий Ромтуха… мій маленький Ама… Чого ж він там?.. Чому не тягне його ні трошки до наших сальонів? Чудових, чистих, до гарних панянок?.. Не було б ні одної, яка б завагалася віддати йому своє серце…»
Чекала на сина, а гіркі думи перешкоджали молитвам. Сиділа і ждала, поки не втихли далекі співи. В глибокій задумі не зчулася, як тихо підійшов очікуваний її найлюбіший з усіх п’ятьох синів — Роман.
— Мамо, не гнівайся, що я запізнився трохи!.. Ти все чекаєш на мене, навіть тоді, як всі вже сплять. Там так гарно й весело було! Я співав з ними теж! Я навчився вже трохи їхніх пісень! Наших рідних пісень, дорога мамочко моя!..
Без слова, із сумом слухала радісних виливів його серця. Вдивлена, мов в образ, у його красу, в його високо й сильно збудовану постать, з голубими, як небо, очима, з буйними русяво-золотистими кучерями і таким же золотим його серцем.
Її колишній малий «Ама» — красунь Роман — стояв перед нею і, як малий хлопчик, виправдував своє запізнення.
«Чи знайде він гідну свого серця дівчину?» — думала, дивлячись в його розрадувані очі.
І як у відповідь на матірні німі питання, Роман заговорив:
— Мамо, я знайшов вже дівчину! Княжну мою! До неї пригорнулося вже моє серце. Сам Господь призначив її мені. Її ім’я — Русь-Україна. Її поля, степи, гаї — такі чудові! Освічені найкращими проміннями сонця. Найкрасніше небо над нею. Її люди, молодь — вони такі сердечні й такі бідні, мамо. Покривджені нашою владою. Я хочу жити для них, слухаючи їхніх чудових пісень і молитов щирих. Вони не мають нікого, хто б заступався за них…
— Та вони ж чужі, прості хлопи і не рівня тобі! Я думала… ти знайдеш найкращу панянку, приведеш мені красивих внуків…
— Це моя вже вибрана панянка, мамо! Для неї я рішився посвятити своє життя. Вона не чужа нам, мамо. Вона — країна моїх предків, що відцуралися її. Я хочу виправдати перед Богом їхнє відречення — моїм життям для цього бідного народу.
І прийняла мати дивну постанову свого сина. Прийняла з болем, та без застережень. Любила Бога по-свойому і по-свойому корилася святій Його Волі.
Її гордість — її улюблений син, відкинув всі панські вигоди, славу й пішов наперекір польському оточенню, приятелів і навіть найближчої родини, братів. Пішов служити країні своїх предків…
Минали літа. Окупанти галицької землі та всієї України мінялися. Прийшла Друга світова війна. Почалися важкі дні боротьби за права й волю українського народу.
Перший Листопад 1918 року позначився кривавою, нерівною боротьбою — упадком короткої незалежности України і… численними могилами її синів-борців за волю.
Україну знову шматували вороги і ділили між собою. Найбільшою східньою частиною над Дніпром заволоділа дальше Москва. Західня — галицька попала знов під польську окупацію, а чудовою маленькою Закарпатською Україною торгували німці, чехи, мадяри…
Червоніла кров’ю ріка Тиса, й котив Дунай трупами закарпатських Січових Стрільців, а придорожні верби хилилися сумно в поклоні оборонцям їхньої країни у 1938-39 роках…
Серце Слуги Божого Андрея залишилося з його прибраними дітьми недолі.
Вони несли йому свої скарги і злидні, а він тілом і душею поділяв їхнє горе. Допомагав всім своїм майном, своїм великим авторитетом, який респектували навіть найгірші окупанти. Бідним студентам відкривав дорогу розвивати свої таланти. Будував школи, лікарні, і хоч сам жив найскромнішим монашим життям, даючи направляти свої приношені ряси, нікому не відмовляв у матеріяльній допомозі.
Слава тобі, дорогий наш Владико! Слава тобі, Горо Святоюрська. Слава підваллям твоїм, що у слушний час, потайки перед владою, стали лічницею, єдиним рятунком для побитих, покалічених українських селян-патріотів, перед польською каральною пацифікацією у 1930 році, яку «по-геройському» виконав горезвісний і оганьблений ІЗ полк польських уланів.
Твої підвалля, Святоюрська горо, годували й хоронили від смерти сотні дітей і дорослих жидівського населення в часі страшної, примарної гітлерівської окупації, з плянуванням — винищити жидів, а потім і нас…
Молодь українська, гарячою любов’ю і вдякою відзначила Тебе, наш дорогий Князю, могутнім здвигом народу на святі «Українська Молодь Христові». Незабутні дні 6-7 травня 1933 року ще й досі викликають сльози дивної радости в кожного, хто був свідком Твоєї появи з благословенням нас тоді: у білих архиєрейських ризах, з такою ж білою довгою бородою святця… Незатерте враження щастя, що очі бачили Тебе — святим вже, ще за життя на землі — до смерти залишаться в пам’яті кожного з нас…
Слава Тобі, наш великий Праведнику, Слуго Божий!
* * *
Шумить вітер, повіває верхами струнких церковних бань, що золотими хрестами сягають понад хмари, і оспівує життя великого Праведника, що лежить під серцем храму св. Юра і чекає воскресіння народу, якого не покинув, не зрадив. Служив вірно й достойно ідеї — княжні свого серця і душі — Україні.
«Слухайте, слухайте!» — співає вітер. Це пісня його великого серця. Пісня батьківської любови всім і вам, розкиданим по світі. Роз’єднаними ворогами, роз’єднаними церквами, невірними ідеями, що в своїх загумінках роз’ятрують рани одної Матері вашої.
Це пісня його тернистої дороги. Це плач над недолею вашою. А ворог страшний затирає руки. Йому не треба витрачати своїх сил: «Самі себе угроблюєте. Брати ваші по тюрмах догнивають, а в матірних сльозах втопити б можна всіх наїзників України».
Це й вам співає Він. Вам, що доля була ласкава для вас. Що вирвала вас з кігтів сатани.
«Ваш князь, великий святець із своїм наслідником Йосифом, шлють вам свої благання. Єднайтеся, кріпіться! Ваші крижалі не пропадуть марно. Ніщо не пропадає у величному законі Отця Небесного. Терпіння — увінчує радість. Розбрат, гріх — приносять свої плоди. Гіркі, пекельні…»
«Всі ви Його діти, у всіх кінцях України. Для вас віджив своє життя, в бажанні об’єднати вас в любові до свого народу і в одній Церкві, бо тільки одна Церква Господня — Церква Христова».
«Надходить час великий. Час Господньої розплати і суду. Ми всі тут разом. Нас тисячі! У стіп престола Царя Небесного, у сяйві Христа і Пречистої Його Матері, вимолюємо вам і вашим дітям кращу долю. А Божі млини мелять поволі»…
Шумить-співає листопадовий вітер сумну пісню і благання героїв наших, з того світу. І, може, ще довго співатиме і навчатиме нащадків наших, щоб знали і не забували українських листопадових днів.
Летять-гуляють грайливими метеликами осінні листки і тихенько сідають, золотять свіжим золотом старі бані й дахи Святоюрського замку, князя Української Церкви — Великого Андрея…
