Тисячолітній ювілей перших святих і мучеників Бориса й Гліба припадає на складний й сповнений трагізму період української історії. Як постаті перших українських святих промовляють у контексті останніх подій, зокрема Революції гідності? Адже їхня доба була не менш трагічною, про що свідчать обставини їхнього мучеництва. Глибина значення цієї події розкривається крізь розуміння обставин запровадження християнства у Київській Русі та роль рівноапостольного князя Володимира Великого, тисячолітті смерті якого також припадає на 2015 р.
У задзеркаллі таїнства Хрещення
Історичне тло Київської Русі до Володимирового хрещення позначене літописним «прикликанням варягів» – динамічним пасіонарним рухом в напрямку з півночі на південь, в якому загони судноплавних номадів торували геополітичний вектор «з варягів у греки». В угодах Русі з Візантією фігурують імена скандинавського походження, включно із княжими Олег (Helgu), Ігор (Ingvar), Ольга (Helge).
Тогочасна Русь нагадує персонаж із скандинавської міфології – антропоморфного велета Іміра, що постав із пари, утвореної внаслідок зіткнення льодяної півночі із вогняним тлом південної країни Муспелль. Літописні оповіді про київських князів прикрашені характерним для скандинавських саг трагізмом безглуздої смерті: віщий Олег після успішних військових експедицій гине від провіщеного укусу змії, а Святослав Завойовник, вистоявши у кривавих баталіях в далекій Хазарії, Болгарському царстві й Подунав’ї, безглуздо кладе голову на Дніпрових порогах під час сутички з печенігами. Історія тодішньої Русі розвивається наче за сценарієм скандинавської епічної есхатології (раґнарьок), де боги та їхні суперники зустрічаються в останньому кривавому герці, покірно прямують на зустріч фатуму наперед знаючи про місце та обставини власної загибелі. Самого ж Святослава історики небезпідставно називатимуть «останнім вікінґом». Війна як така була його релігією із смертоносною єктенією «іду на ви» та лицарським словослов’ям «ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не знає». Сам Святослав демонстрував характерну для воїнів-номадів аскетичну зневагу до всього, що прикрашало життя візантійського стратига: не бере в походи ні возів, ні казанів, не ховається вночі до шатра, а спить просто неба, поклавши сідло під голову. Життя князя-завойовника це військова ініціація вікінґа, вершиною якої був «стан берсерка» – смерть рівноцінна екстазу містичного досвіду. В такому окультному контексті постає незвична для лагідного слов’янського вуха груба насолода, з якою літописний автор оповідає про печенізького хана Курі, що п’є із окутого золотом Святославового черепа.
Наступники Святослава – Володимир Великий та Ярослав Мудрий ще традиційно спиратимуться на поміч варязьких дружин та північний Новгород. Відгомін скандинавського лицарського епосу буде відчутний у руській літературі ще протягом кількох століть, зокрема в оповіді про варягів, з якої починається «Києво-Печерський патерик», або легендарному «Слові о полку Ігоревім». Проте слов’янські імена князів, включно із «останнім вікінґом», свідчитимуть про поступовий занепад варязького впливу та наближення змін під знаком Візантії.
Літописні джерела, попри всі пізніші редакції в напрямку виокремлення ролі рівноапостольного Володимира, свідчать, що прийняття християнства на Русі не було раптовою подією, а радше еволюційним процесом поступового входження у «європейську родину християнських правителів». Вже серед воїнів Ігорової дружини є християни, що під час укладання мирного договору з Візантією присягалися храмом св. Іллі. А княгиня Ольга прийме хрещення від патріарха Царгородського і її величатимуть «духовною дочкою імператора». Останнє означатиме наближеність до родини «порфірородних». Однак надто довге очікування войовничої Ольги перед покоями імператора під час чергової дипломатичної місії ледь не спричинили зміну церковної політики та заснування германськими місіонерами у Києві митрополії «totius Sclavorum gentis».
Як зазначає історик Наталя Яковенко, у випадку Володимирового хрещення існує певний парадокс: його майже не коментують візантійські джерела, виразно заявляючи про Аскольдове хрещення 860, про яке, натомість, руські літописи вдають, що не знають. Парадоксальності Аскольдовому хрещенню додає пов’язана з ним на думку окремих дослідників загадкова історія виникнення свята Покрови Пресвятої Богородиці, яке традиційно вважають святом українського війська.
У задзеркаллі всієї оповіді про офіційне запровадження християнства у Київській Русі стоїть сюжет з одруженням Володимира Великого з Анною Порфирогенетою, сестрою візантійського імператора Василія ІІ Македонянина. Авжеж, Володимира не влаштовував розвиток подій за сценарієм його бабці Ольги із статусом «духовного сина імператора». Він прагнув рівноправне членство у «європейській родині християнських володарів», в яку можна було потрапити лише шляхом укладання династичного шлюбу із «порфірородною» сім’єю. Політичні обставини для цього виявились як ніколи сприятливими: візантійські провінції одна за другою почали визнавати самопроголошеного імператора Варду Фоку. Взамін за військову допомогу у придушенні повстання самозванця Василій ІІ пообіцяв руському князеві руку сестри Анни. Володимирів похід на Корсунь та погрози атакувати Царгород свідчать, що імператор не надто поспішав виконувати нав’язаний князем-варваром договір навіть за умови хрещення всього його дому. Внутрішня нестабільність Візантії зіграли свою роль на користь Володимира. Хрещенням й вінчанням з Анною він відкрив шлях до укладання династичних шлюбів із володарями інших християнських держав, а разом з тим і можливостям переведення багатьох питань, що виникали внаслідок збройних конфліктів, в дипломатичне русло. Новим й епохальним в історії Володимирового хрещення насправді було таїнство Подружжя з «порфірородною» Анною як царівною найпотужнішої на той час християнської держави Візантії.
Утім, редукція офіційного запровадження християнства на Русі до чинників виключно політичного й культурно-цивілізаційного характеру, яку переважно демонструє історична наука, великою мірою нівелює богословський аспект внутрішньої духовної переміни Київської Русі. Тенденцію до такого спрощеного трактування зауважуємо вже під час літописних редакцій та житійної літератури, коли імперський образ «Володимира як нового Костянтина» поступово витісняє більш вдале з богословської точки зору трактування хрестителя Київської Русі в контексті навернення ап. Павла. Аналогії із візантійський імператором Костянтином давали можливість включити у майбутній пантеон святих і княгиню Ольгу, тим більше, що хресне ім’я її було Олена. Натомість, разом із занепадом ідеї «Володимир – новонавернений ап. Павло», опиняється в тіні і постать Анни Порфирогенети, що взаємно пов’язані т.зв. «корсунською легендою» про зцілення Володимира від сліпоти.
Печать Духа й «київське причастя»
Знаком змін духовного характеру, які почали відбуватися у Київській Русі після Володимирового хрещення, стає мученицька смерть Бориса і Гліба. Вважається, що вони народжені від болгарської дружини Володимира. За іншою версією їхньою мамою була саме Анна Порфирогенета. Остання за свідченням деяких літописів вплинула на духовний клімат Київській Русі, зокрема розвиток книжної освіти, мистецтва й церковного будівництво. Але в першу чергу Анна посприяла наверненню самого Володимира – статево непогамовного варвара, що утверджував владу київського кагана не лише силою меча, а й ритуальним зґвалтуванням майбутньої дружини Рогніди у присутності її батька полоцького князя-варяга Рогволда. «Невгамовна похіть» була головним поганським ідолом, з яким довелось боротись київському князю після хрещення та вінчання з Анною.
За скупими літописними текстами відчувається особлива прихильність Володимира до Бориса і Гліба, в основі якого благовійне духовне ставлення до когось, хто став плодом кардинальних змін у житті, дослівно прозріння. Хресні імена мучеників Роман і Давид підкреслюють спрямованість до молитовного життя, а смерть літописець обрамлює літургійним циклом молитви: Борис молиться шестипсалміє з Утрені, а Гліб читає псалми з 18 катизми Вечірньої. Не зважаючи політичний контекст смерті князів, процес канонізації відбувся напрочуд швидко, по суті одразу після загибелі. Хронологічно Борис і Гліб були останніми в низці кандидатів до канонізації, на відміну від мучеників-варягів Федора та Йоана, які вважаються першими мучениками Київської Русі за християнську віру. Не кажучи вже про Ольгу й самого Володимира. У 1015 році у братовбивчій різні крім Бориса і Гліба загинув Святослав – князь древлянський. Його трагічна смерть залишила численні топоніми у Бойківських Карпатах (річка Опір, міста Сколе, Славське і т.д.), але про його вшанування як мученика не йшлося. Натомість культ Бориса й Гліба розвинувся дуже швидко. Окрім літописної оповіді у «Повісті временних літ» та анонімних сказань вже під кінець ХІ ст. у Царгороді у храмі св. Софії з’являється їхня ікона, а у ХІІІ ст. вірменський переклад житія Бориса і Гліба. Останнє цікаве з огляду на припущення, що Анна Порфирогенета мала вірменські коріння. Все разом іде на користь того, що Борис і Гліб могли бути саме її дітьми.
Перші руські святі Борис і Гліб дали поштовх окресленню специфічних рис «києво-руського образу святості», де, на противагу візантійській традиції із ставкою на монахів аскетів, переважають лицарі-миряни. Філософ Вілен Горський у статті «Ідея наслідування Христа в давньоруській агіографії» звертає увагу на притаманну образу Бориса і Гліба «щиру любов до життя» та назагал до «світу людського», які, на його думку, не характерні для понурої монашої аскези із палким приготуванням до смерті та запереченням «світу і того, що у світі». Насправді виокремлені Горським риси князів-мучеників не відображають чогось виняткового, що можна б було зарахувати до особливостей «києво-руського образу святості», а радше внутрішню духовну переміну, яку несло з собою запровадження у Київській Русі християнства на противагу нормандсько-скандинавській песимістичній раґнарьок-есхатології.
Якщо ж говорити про найбільш характерне для ликів Бориса й Гліба – це їхня категорична відмова вести боротьбу за владу. В житійній літературі та сказаннях вона вставлена у контекст Каїнового гріха братовбивства, а разом з тим і християнського вчення про владу, згідно якого бажання обсягу влади більшого, ніж дав Бог – означало діяти всупереч Божественному Промислу. Офіційне прийняття християнства Володимиром ставило всіх княжих нащадків у рівні можливості «братства членів династії Рюриковичів», де право на владу розглядалось не як «право сильнішого», а як «незаслужений дар». Усвідомлення цього приходило через покаяння як складову таїнства Хрещення, де всі отримували шанс розпочати із чистого аркуша, оскільки: «Немає справедливого, ані одного! Нема тямущого, немає, хто шукав би Бога. Усі з дороги збилися, зробилися нікчемні! Немає, хто добро творив би, ані одного!.. Щоб проливати кров, швидкі їхні ноги. На їхніх дорогах злидні і руїна. Вони не відають дороги миру. Немає Божого страху у них перед очима… Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі: якого видав Бог як жертву примирення, в його крові» (Рим 3:10-18, 23-25).
Утім, не варта перебільшувати впливу християнства, яке було справою еліти, в той час, коли військо з причини активної присутності варязького чинника, продовжувало трактувати історичні події крізь призму нормансько-скандинавської міфології. Лише мужні лицарі, які з мечем в руках пішли на зустріч фаталізму долі, потрапляли у міфічну Вальгаллу – небесний палац, де триває вічний бенкет загиблих на полі бою лицарів. Боягузи ж потрапляли у королівство мертвих – Ніфльгель. Отож, як подає житіє князів-мучеників, військова дружина сприйняла вкрай негативно відмову Бориса вести подальшу боротьбу за владу і полишили князя із найближчою охороною. Навіть сучасні історики на кшталт Івана Крип’якевича потрактували відмову князів взяти участь у збройному конфлікті як демонстрацію м’якого характеру й нерішучості. Справжня ж причина знаходиться в іншій площині. Християнство також має мілітаристську доктрину, згідно якої кожний віруючий вважається воїном Христовим. «Печать Духа Святого» другого таїнства християнської ініціації Миропомазання – означає готовність християнина до війни, але проти іншого ворога та іншими засобами: «Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф 6:11-12). Апостол Павло перераховує військове спорядження лицаря-християнина: «підперезані правдою бедра», «броня справедливості», ноги взуті в «готовність проповідувати Євангеліє миру», «щит віри», «шолом спасіння» і «меч духовний, тобто слово Боже» (Еф 6:14-17). Від самих початків християнства мучеництво вважалось свідченням «печаті духа Святого», перемоги воскресіння над владою смерті.
Отже, якщо Володимир Великий відкрив двері для історичної ініціації Русі у таїнство Хрещення, перші святі мученики Борис і Гліб стали свідками «печаті Духа Святого» – історичної ініціації у таїнство Миропомазання. Натомість, вже сучасні дослідники, зокрема О. Толочко, на якого покликається і Н. Яковенко, ведуть мову про розбудову доктрини княжої влади за аналогією до третього таїнства християнської ініціації – Євхаристії. Дослідники звернули увагу на зображення ктиторської фрески Софійського собору у Києві, на якій, – аналогічно до відомої ікони «Таємної вечері» де Христос уділяє Євхаристію дванадцятьом апостолам – зображений київський князь (в одному випадку Володимир Великий, в іншому Ярослав Мудрий), що роздає владу над удільними князівствами своїм нащадкам. Не залежно від кількості нащадків у кожного з князів, на фресках їх завше дванадцять відповідно до кількості апостолів. Звісно, можна критично ставитись до спроб уподібнити київського князя до самого Ісуса Христа, а його нащадків – до апостолів. Однак значно важливішим є наочне представлення доктрини влади як «незаслуженого дару». Таку сакралізовану модель трактування княжої влади за аналогією до третього таїнства християнської ініціації Євхаристії історики назвали «київським причастям». На їхню думку це є «суто руська модель», оскільки в жодній іншій європейській традиції вона не зустрічається. «Київське причастя» вносить додаткове розуміння в обставини відмови князів Бориса і Гліба вести боротьбу за владу у Києві: в їхньому розумінні це був не лише аморальний, але святотацький вчинок присвоєння незаслуженого дару Божого. Разом цей важливий період утвердження християнства у Київській Русі Х-ХІ століття постає як історична містагогія трьох таїнств християнської ініціації: Хрещення, Миропомазання та Євхаристії.
Євхаристійна антропологія Революції гідності
Через тисячу років після смерті рівноапостольного Володимира Великого та мученицького свідчення його синів Бориса і Гліба багато явищ сучасної української історії сприймаються як déjà vu історичних подій Київської Русі. Нездатність (чи небажання) до конструктивних дій української політичної «еліти» знову висунули на порядок денний тему «прикликання варягів». Це словосполучення тепер часто на устах коментарів, політологів та аналітиків в контексті запрошення до уряду України представників інших держав. Географія запрошених, – Естонія, Литва та Грузія – свідчить про актуалізацію геополітичного вектора з півночі на південь, себто з «варягів у греки». Як тисяча років тому Русь, так тапер Україна живе заповітною мрією приєднання до «європейської родини», щоправда без християнства і монархів. Як тисячу років тому, так і тепер на східних теренах України палає Дике Поле, де наче з Толкінового Мордора, знову виринули нащадки печенігів, половців, ясів та касогів.
Як тисяча і років тому Україна очікує на військову допомогу варязьких дружин з півночі. Сьогодні це Північноатлантичний альянс більш відомий під абревіатурою НАТО, чиї очільники вже традиційно походять з країн войовничих вікінгів: актуальний генеральний секретар Йєнс Столтенберґ норвежець, а його попередник Андерс Фог Расмуссен датчанин. Щоправда, країни вікінгів вже не такі войовничі й все більше потерпають від пересичення емігрантами, у зв’язку з чим зростають радикальні настрої автохтонів. Рік 2011 ввійшов у історію Норвегії найбільшим терористичним актом: місцевий терорист із консервативними поглядами Андреас Брейвік спрямував зброю не проти ненависних йому емігрантів, а проти своїх же, поклавши на острові Утойя 67 молодих представників правлячої Робітничої партії, очільником якої є власне Йєнс Столтенберґ.
Після Майдану, молитви в шатрах, «Небесної сотні» відчайдухів, що не за владу, а за гідність стали з дерев’яними щитами під кулі новітніх самострілів загонів беркутівців-найманців, непокоїть відчуття: «щось негаразд у князівстві київському». Повітря насичене не лише димом згарищ з Дикого Поля, але запахом зради та підступної гри у змову, що ховається за ширмою міжнародних спостерігачів та мінських домовленостей. Тінь «синдрому Брейвіка» нависла тепер вже над Україною, попереджаючи про самосуд без люстрації й третього Майдану. Бійці на передовій на прикладах автоматів різьблять рунічні письмена й йдуть у бій із кличем «Вальгалла» проти терористів т.зв. «православної армії». Розвиток подій в стилі скандинавської раґнарьок-есхатології із битвою всіх проти всіх та остаточним взаємознищенням видається неминучим. Адже будь-яка революція, в тому числі й Революцію гідності, без месіанізму надії рано чи пізно закінчується катастрофою. Світло, що заблиснуло в кінці тунелю, може виявитись зустрічним потягом.
Можливо історичні аналогії із княжої доби допоможуть розгледіти шляхи виходу із неминучого фатуму на світле тло надії. Два моменти з часів Ярослава Мудрого варто виокремити. По-перше, швидкий процес канонізації мучеників Бориса й Гліба був мотивований не лише їхнім ймовірним походженням від «порфірородної» Анни, а в першу чергу месіанізмом надії, яким сповнені літописна оповідь із «Повісті временних літ», анонімні сказання й культ мучеників у літургійних текстах та іконописі. Простіше кажучи князь Ярослав вловив промінь надії в ликах князів-мучеників і не дав йому згаснути. По-друге, в рамках розбудови Київської Церкви Ярослав Мудрий більше не покладався на «автентично східних» грецьких любомудрів, а зробив ставку на сили із власного середовища в особі першого київського митрополита-русина Іларіона. «Слово про закон і благодать» не лише наповнене позитивним світлом богослов’я надії, але є першою спробою Київської Церкви на шляху власного контекстуального богослов’я. Розвиваючи біблійну історію спасіння Іларіон поступово переходить на тло богослов’я руської історії із актуальними постатями Володимира та Ярослав, Києвом як градом Божим.
Однак між княжими часами й епохою, що визначила сучасну Україну, існує характерна відмінність. Якщо княжі часи визначала церковна ідеологія імператора Костянтина, яку ставили в контексті Володимира – хрестителя Русі. То актуальну добу, – особливо з обранням у 2013 на римську катедру папи Франциска, чий початок понтифікату поєднався із 1700-літнім ювілеєм Міланського едикту – вважають закінченням епохи Костянтина, а разом з тим й ідеології побудови т.зв. «симфонії» між Церквою і державою. Разом з тим на порядку денному знову постало питання самоорганізації, яке визначало життя християнських спільнот до Міланського едикту.
Однією з ключових особливостей Революції гідності, власне кажучи, і є феномен соціальної самоорганізації. Весь подальший розвиток подій із широкою мережею волонтерського руху по забезпеченню добровольчих батальйонів й визволення ув’язнених за своєю структурою нагадує соціальну організацію Церкви до Міланського едикту імператора Костянтина. Харитативна самоорганізаційна структура християнського життя відчутна вже посланнях апостола Павла, особливо до Филип’ян, які матеріально підтримували апостола під час перебування у римській в’язниці.
Тож Революцію гідності можна по-богословськи описати у рамках євхаристійної антропології та богослов’я спілкування, якими займається харківський богослов Олександр Філоненко. Зокрема у статті, присвяченій новій культурній чуттєвості, він акцентує на поверненні «культури присутності», яка приходить на зміну дотепер домінуючої «культури значення». Із відродженням «культури присутності» повертається значення Євхаристії як таїнства Божої присутності. Аналізуючи книгу німецького філософа Г. У. Ґумбрехта харківський богослов подає десять опозицій, як інструментарій для діагностики нової культурної чуттєвості. У нашому випадку найцікавішою є десята опозиція, в якій протиставляється Євхаристія як «продукування реальної присутності Бога» й парламент, де приймаються рішення «інтелектуальними перевагами конкуруючих поглядів і аргументів». Останнє в умовах Верховної Ради та українського політикуму слід сприймати з певною долею іронії. У нашому випадку важливо, що зміщення акцентів розвитку культури із «значення» на «присутність» і пов’язана з ними десята опозиція «Євхаристія – парламент» додатково підтверджує прощання з епохою Костянтина.
Аналіз Революції гідності у контексті реалій української політики в кінцевому рахунку провадить до безнадії й нігілізму поганської раґнарьок-есхатології. Натомість події на Майдані, «Небесна сотня» і т.д. стали свідченням появи «нової культурної чуттєвості», повернення євхаристійної присутності і пов’язаних з нею тем дару й благодарення – складових богослов’я спілкування та євхаристійної антропології. Крізь їхню призму по-новому розкривається тисячолітньої давнини мучеництво перших українських святих Бориса й Гліба.
о. Олег Гірник
