24 (11) травня як греко-католики, так і православні України відзначили День святих рівноапостольних Кирила і Методія – учителів слов’янських. Обоє братів є шанованими святими, але водночас про їхню справжню роль в історії України знають далеко не всі.
1047 року руський священник Упир Лихий створив для князя Володимира Ярославича копію книги старозавітних пророків із тлумаченнями. У своїй славетній приписці він вказав, що написав цю книгу «ис коуриловицѣ». Серед науковців давно точиться суперечка про те, що мав на увазі цей чоловік із дивним ім’ям. За одним із тлумачень він переробив текст «із кирилиці» на іншу абетку, але цією «іншою абеткою» виявилася та, що ми її зараз називаємо кирилицею. У такому разі виникає припущення, що він переписав кирилицею оригінал, який був виконаний глаголицею. Отже, чи не називали глаголицю від початку «кириловицею»? Адже саме цю систему письма, за прийнятим нині поглядом, розробив святий Костянтин-Кирило. За іншим тлумаченням, Упир просто хотів сказати, що написав книгу кирилицею і мав на увазі саме ту абетку, яку ми розуміємо під цим словом. Це пояснення, вочевидь, простіше.
У будь-якому разі приписка Упиря Лихого є найдавнішою згадкою терміна на позначення слов’янського письма, утвореного від імені славетного місіонера, а разом із тим першим датованим, хоч і непрямим, свідченням про те, що святого Костянтина-Кирила знали в Русі.
Уже в середині ХІ століття руські християни поминали святих братів Кирила і Методія. Зокрема, в місяцеслові Остромирова Євангелія 1056 року зазначені два календарні кирило-методіївські свята. З ХІ століття походить рукопис, що містить найдавніший список служби святому Кирилові. У цей самий час до Русі надходять і тексти житій Костянтина Філософа і брата його Методія, створені їхніми учнями у 870 – 880‑их роках у Моравії.
Сучасні джерелознавчі пошуки підтверджують, що Сильвестр-хроніст (автор «Повісті временних літ») використовував слов’янські житія святих братів. Зокрема, поклав їх у основу оповідання про початки слов’янської писемності – «грамоти словенської», про що мовитиметься нижче. Крім того, описуючи «вибір віри» князем Володимиром Великим, Сильвестр узяв за зразок Житіє Костянтина Філософа. Грека-проповідника, котрий переконав князя прийняти візантійське християнство, хроніст називає «філософ». Зрештою, весь сюжет про обрання найкращої віри дуже нагадує той фрагмент Житія, де описані релігійні дебати за участі Костянтина при дворі хозарського кагана. У тексті хроніки є й окремі специфічні запозичення з Житія Методія. До слова, найдавніший збережений список цього твору датований ХІІ століттям і був виконаний, найвірогідніше, у Києві.
Разом із християнством Русь отримала кирило-методіївську спадщину у вигляді писемності та літератури, переважно церковної, однак через «другі руки». Костянтин-Кирило та його брат Методій ніколи не проповідували для тих слов’ян, яких наприкінці Х століття узяла під свою владу києворуська правляча родина. Вони й не мали їх на увазі, плануючи навернення центральноєвропейських язичників. Твердження про належність сучасного українського Закарпаття до сфери моравського (а отже, кирило-методіївського) впливу у ІХ столітті не мають достатніх підстав. Їх почали висувати лише з ХІХ століття в контексті націєтворчих процесів у цьому регіоні, що супроводжувалися пошуками «кращого минулого». З другого боку, в Середньовіччі терени нинішнього Закарпаття не мислилися частиною руського простору.
Значно цікавіші результати дають пошуки опосередкованих зв’язків слов’янських просвітителів із руською історією.
Контакт Костянтина Філософа з людьми, відомими як «русь», міг відбутися раніше за його видатну місію до середньодунайських слов’ян у 864 – 866 роках. Близько 861 року він вирушив у далеку подорож на північний схід – до Хозарії. Її осередок містився між нижньою Волгою і Кавказом. Житіє Костянтина Філософа яскраво описує прийом у кагана, диспут візантійця з юдеєм і спробу навернути хозарів у Христову віру. Однак релігійне питання було не єдиним, а може, навіть не головним у цих перемовинах. Не менш важливо, що Костянтин клопотався про повернення полонених греків. Судячи з усього, мовилося про тих, котрих захопила «русь» під час походу на Константинополь у 860 році. Але як бранці опинилися в Хозарії? На той час «русь» («руси» або «роси») – це норманські торговці та воїни, що діяли на річкових шляхах Східної Європи між Скандинавією і Близьким Сходом. Причому головний шлях тоді пролягав Волгою через Хозарію. На Середньому Дніпрі ж «руси» закріпилися приблизно на два десятиліття пізніше. Тож саме Хозарія була найбільш вірогідною вихідною точкою руського походу 860 року.
У 867 році Константинопольський Патріарх Фотій написав відоме «Окружне послання» до східних патріархів, у якому стверджував, що після зухвалого походу «роси» хрестилися. Якщо за гучними словами Фотія стояли якісь реальні (хоч і значно перебільшені) факти, то це могло бути хрещення частини «росів» у Хозарії під час місії Костянтина. Щоправда, ані до слов’ян, ані до теренів майбутньої Русі така разова акція не мала стосунку. Якщо хрещення якихось «росів» справді відбулося під час хозарської подорожі Костянтина, то воно не залишило слідів у історії києворуської Церкви. Проте завдяки цій мандрівці «слов’янського апостола» Русь здобула цінну реліквію.
Як це не дивно, на території майбутньої України Костянтин побував раніше, аніж у Моравії. Дорогою до Хозарії він зупинявся в Криму, зокрема у Херсоні. Там Костянтин віднайшов мощі Климента, Папи Римського кінця І століття. Тіло було перевезене самим Костянтином до Рима, де його поклали в базиліці Святого Климента, голова ж залишилася у Херсоні. Пізніше, вже за Володимира Великого, голову святого Папи перенесли до Києва і поклали в Десятинній церкві.
За іронією долі кияни ще в середині ХІ століття не знали про те, що за віднайденням цієї святині стоїть Костянтин-Кирило. У 1048 році до Києва прибуло посольство від французького короля Генріха на чолі з єпископом шалонським Роже, яке мало на меті посватати за свого володаря дочку київського князя Анну. Роже чув, що частина мощей святого Климента є в Києві, і розпитав про них у князя Ярослава. Той розповів послу, що мощі відкрив Римський Папа Юлій. Про Костянтина Філософа – ані слова. Папа Юлій – історична особа, що жила у IV столітті, однак про його перебування в Криму і відкриття мощей Климента жодних свідчень немає. Цікаво, що Костянтин Філософ у своєму «Слові на перенесення преславного Климента» змовчав про власну участь у віднайденні святині. Загалом просування культу Климента було задумане як один із кроків до примирення між Константинополем і Римом. Частина мощей Римського Папи, відкритих на візантійській території, була подарована Риму і мала стати символічним ґрунтом для об’єднання. У зв’язку з цим не виключено, що сам Костянтин був зацікавлений у замовчувані своєї ролі та поширенні легенди про віднайдення мощей Климента «в давні часи», що додавало би культу солідності. Постать Папи Юлія, борця з аріанською єрессю, цілком підходила для цієї новоствореної традиції. Переказуючи єпископові Роже історію мощей святого Климента, Ярослав навряд чи підозрював, що відтворює традицію, започатковану Костянтином Філософом.
Із перебуванням Костянтина в Криму пов’язане фіктивне свідчення про руську писемність. Згідно з Житієм, Костянтин бачив там церковні книги, писані «руськими письменами». Це загадкове повідомлення завжди турбувало вчених, але сприймати його буквально немає підстав. Існування в середині ІХ століття у Криму книг якогось руського письма іде врозріз з усім, що відомо про історію слов’янської та руської книжності.
Житіє було укладене ще в ІХ столітті, однак збережені списки відносно пізні. Найдавніші з них датовані XV століттям. Більшість із відомих списків мають східнослов’янське (руське) походження. Це дає підстави казати, що на певному етапі переписування у тексті закралася помилка. Наприклад, в науці поширена думка, що в оригіналі могло мовитися про «сурські», тобто сирійські, письмена. Але редактор (цілком можливо, русин) через незнання або свідомо замінив це слово близьким за звучанням «руські».
Така тенденційна помилка була використана невідомим автором пізньосередньовічного твору, відомого під умовною назвою «Сказання про руську грамоту». Сповнений вигадок, цей твір пропонував зухвалу версію кирило-методіївської історії. У «Сказанні» стверджувалося, що «руська» (в сенсі слов’янська) абетка була подарована одному русину в Херсоні безпосередньо Богом. А цей русин навчив її Костянтина Філософа. В такий спосіб роль Костянтина-Кирила як винахідника слов’янської писемності та просвітителя принижувалася: він ставав лише учнем і транслятором ідеї невідомого русина.
Цей приклад показує, що вже у Середньовіччі історія Кирила і Методія була предметом маніпуляцій. Східнослов’янська аудиторія прагнула або зробити святих братів більш «своїми», або применшити значення їхнього подвигу. Не стали винятком і модерні часи, коли біографії «слов’янських апостолів» намагалися «підправити». Зокрема, у ХІХ столітті з’явилося припущення про походження братів (принаймні по матері) з македонських слов’ян. Однак джерела ІХ століття, житія, написані самими слов’янами, прямо називають їх греками.
Осмислення кирило-методіївського чину в контексті власної історії було непростим завданням і для києворуських книжників та церковної верхівки домонгольської доби. Але вони мали дати собі раду не тільки з відсутністю достовірних контактів Кирила і Методія з «руськими слов’янами», а й із тим, що їхня країна не належала до античної ойкумени. В усіх ранніх руських оригінальних творах простежується збентеженість фактом того, що Руссю «апостоли не ходили», тож ця земля довго стояла осторонь християнської історії. Спроби «виправлення становища» засвідчені вже у «Слові про закон і благодать» Іларіона, де він доводить, що Русь є відомою усіма чотирма кінцями землі. Та найяскравішою з таких спроб можна вважати розповідь про появу «словенської грамоти» у «Повісті временних літ» за 898 рік.
Сильвестр переповідає сюжет винайдення слов’янської абетки для мораван. Притім майстерно вплітає у нього етногенетичні й церковно-історичні ідеї. Ця розповідь побудована за принципом «сендвіча». У центрі – сама оповідь про місію Костянтина-Кирила і Методія, обрамлена авторськими конструкціями. На початку хроніст твердить про єдиний «словенський язик», тобто слов’янський народ. До цього «єдиного народу» належать і моравани, і дніпровські поляни, котрих також називають «русь». Незважаючи на те, що писемність була розроблена для мораван, вона має називатися не «моравською», а «словенською» і на неї мають право усі слов’яни включно з руссю. Наприкінці оповіді про Кирила і Методія Сильвестр знову наголошує на спорідненості між полянами-руссю та дунайськими слов’янами. І тут уже він акцентує не тільки на етнічності, а й на географії. Слов’яни, на його переконання, походять саме з Дунаю, Іллірії. А туди ще в ранньохристиянські часи доходив апостол від 70-ти Андронік та й сам Павло. А отже, робить висновок хроніст, слов’янськими учителями є апостоли. Через те, що поляни-русь походять від дунайських слов’ян, їхнім учителем також можна вважати Павла.
Як легко зрозуміти, автор «Повісті временних літ» усіляко намагався «прив’язати» Русь до апостольської традиції, але жодних реальних свідчень не мав, тож залишалося вдаватися до хитрощів. Ідеї «слов’янської єдності» та «дунайської прабатьківщини слов’ян» були інструментами для досягнення цілком прагматичної мети – довести, що Київська Русь має таке саме, як моравани й болгари, право на «словенську грамоту» та апостольську спадщину. Обидві вказані «історіософські» концепції були створені так віртуозно, що здобули довге життя навіть у модерному науковому дискурсі.
Як не дивно, із сьогоднішньої перспективи нічого принципово нового запропонувати не можна. Зв’язки майбутньої Русі зі «слов’янською місією» Кирила і Методія були опосередкованими. Значно важливішими для християнізації українських земель стали події на рубежі Х – ХІ століть, пов’язані з рівноапостольним князем Володимиром.
д-р Вадим Арістов, науковий співробітник Інституту історії України
