Справа священичих і чернечих покликань у нашій Помісній Церкві представляється просто траґічно. Маємо на увазі Українську Католицьку Церкву в діяспорі вільного світу. На щастя немає в нашій Церкві духовного занепаду, наш народ на землях окупованих Москвою і на поселеннях віруючий, а проте кандидатів на майбутніх священиків чи монахів обмаль. Питомців у Вашінґтонському нашому гуртожитку, в Римі у Василіянському, у Стемфорді — ЗСА, чи в Канаді в новіціяті Отців Редемптористів і Отців Василіян таки застрашаючо мале число. Задовільно ще мається справа священичих і чернечих покликань у нашій Церкві в Бразилії та в Югославії, як також у Польщі. Якщо ж одначе візьметься до уваги, що священики, які прибули до ЗСА і Канади по другій Світовій війні відходять прискореним темпом у вічність, то питання хто їх заступить, повинно турбувати наших владик, священиків, а в першу чергу наші українські родини нестимуть відповідальність за те, що не виховують своїх синів і дочок достатньо в посвяті на службу Богові, нашій Церкві та народові. Якось дивно, що саме тепер, коли нашу Церкву на рідних землях москалі жорстоко переслідують і там є покликання, а тут на поселеннях маємо повну свободу, а покликань серед нашої молоді служити Богові та своїй Церкві обмаль. Часто тут і там можна почути різні завваги, що їх висловлюють батьки, мовляв існує багато застережень відносно спрямування їхніх дітей на шлях священичого чи монашого життя. Можливо, що ці завваження батьків є подекуди правдиві, одначе не заохочувати та не загрівати молоді до священичих покликань аж ніяк не спричиниться до обнови духовного життя у нашій Церкві на поселеннях.
Найчастіше можна почути закид целібату, себто безженного священства, який колись у рідному краю не був примусовий. І тому тепер у Канаді та в Америці так мало кандидатів священичого звання. Може в цьому є певна доза правди, але не повна. Целібат обов’язував від 1928 р. у Перемиській та Станиславівській Єпархіях, а у Львівській хоча він не був обов’язковий, а його таки фаворизовано, то мимо того покликання до священичого і монашого звання серед української молоді були чисельні. Отже причина цього невідрадного стану, який є тепер з припливом нових кандидатів до священичого стану є глибша. Треба ствердити основну правду, а саме, що Бог покликує на свою службу і сам вибирає собі служителів. «Не ви мене вибрали, але я вас вибрав» — сказав Христос апостолам. Одначе цей Божий голос буває в душі одного молодця сильний і дуже виразний, так що ніщо не в силі його заглушити, але в іншого молодця цей поклик не виразний, а голос Божий покликання діє інакше так, що обставини чи довкілля можуть його приглушити. Надобавок, нескристалізований світогляд молодої людини дуже хиткий, а Господь Бог лишає молодцеві вільну волю. В такому випадку поміч батьків є конечна. Адже ж і ніжну квітку треба дбайливо доглядати, плекати, щоб вона зацвіла. Тож не самі кандидати на священиків чи ченців є відповідальні за це, чи їхні покликання розцвітуть буйним цвітом на службі в Христовому винограднику. За це є відповідальна у великій мірі, чи точніше співвідповідальна, родинна хата, духова атмосфера, яку ми всі створюємо й на яку складається ціле наше суспільно-громадське життя. Не забуваймо, що тільки дуже сильні духом одиниці потраплять плисти проти супротивних течій, а багато даються відстрашити від спасенних рішень і часто під впливом оточення тратять охоту посвятити себе на службу Богові та Церкві. Аджеж серед нашої молоді є багато побожних хлопців і дівчат, але від їхнього окруження вони мають замало підтримки в їхній охоті пожертвувати себе і свою працю Богові,як священик, чернець або черниця.
Погляньмо на інші національні групи в Америці чи в Канаді, які вже цілими поколіннями зросли в тутешніх зматеріялізованих вигодах, а все таки як багато у них є кандидатів до священичого і чернечого станів. У духовних семінарях і в манастирях є сини та дочки видатних родин,які могли б своїм дітям забезпечити будьяку високу освіту та неабияку світську життєву кар’єру. Так отже, конфронтуючи справу покликань до священичого стану в Америці чи в Канаді, розуміється серед різних етнічних груп, треба ствердити факт, що місіонери з цих двох країн працюють поміж недорозвиненими племенами в Африці чи Азії, очевидячки серед небезпечних обставин, а в цейже самий час і в цих самих країнах, в яких маємо митрополії, єпархії та сотні церков, але немаємо подостатком кандидатів на священиків для свойого рідного народу. Чи це не є трагічний парадокс? І знову питання: Чому і ще раз чому, воно так? Правда, про покликання до священичого та чернечого стану в цих двох країнах серед інших національностей, журяться і турбуються не тільки єпископи, але це журба та турбота великої кількости вірних. У цьому наміренні вони шлють молитви до Господа Бога, для цієї важливої справи. Постають окремі товариства людей, які морально та матеріяльно журяться про те, щоб були кандидати на священиків і щоб семінарії мали відповідні фонди на їхнє удержання. В цьому випадку підшукують відповідних спонзорів, які удержують у семінаріях питомців. А тепер спитайте самі себе: що в нас робиться у справі покликань і спонзорства? Ні, ми таки або зовсім нічого не робимо в цій справі, або робимо дуже мало. Треба перевірити наші в цьому напрямі методи праці, від родин починаючи, а на громаді кінчаючи. Якщо ми бажаємо нашим дітям тільки вигоди і матеріяльно забезпечення, а не дбаємо про їхні вищі, духовні вартості, а найважливіше, не виховуємо їх у цьому дусі, то зрозуміло чому маємо мало покликань. Нажаль, ці, які поступили до духовних семінарій не всі видержують у постанові стати священиком, черцем чи черницею. Ми робимо кривду нашій Церкві, нашим дітям, Ми просто обдираємо їх з найшляхетніших стремлінь.
Добрі, свідомі національно священики в нашій Церкві, це зеркало народу, чи пак його душі. У минулому нашої історії священики були найважливіші виховники, розуміється у духовному розумінні, а сьогодні на поселеннях духовенство і Церква мають виконати преважливу ролю в збереженні нашої віроісповідної та національної ідентичности. Тому з любови до Бога, до наших дітей і до рідного нашого народу, ми мусимо вирощувати духовні-священичі покликання у родинах і в нашому суспільно-громадському житті, мусимо створити таку сприємливу атмосферу, щоб ці покликання не марнувались, але буйно процвітали. Цього вимагає майбутня місія нашої Церкви, її роля і значення так у рідному краю, як і на поселеннях. Бо це свята правда, що наша Церква на поселеннях була, є і буде найсильнішою твердинею. Вона одинока об’єднує всіх українців, різних політичних орієнтацій і переконань, старших і молодих, тощо. Ніяка інша установа не в силі нас так міцно об’єднати та зберегти по різних чужинах нашого поселення, як саме наша Церква! У святій Літургії так і співається «збережи нас, Боже, у своїй святині»… Тому то Москва так завзято нищить Українські Церкви, католицьку і православну, бо і царі і комуністичні вельможі здають собі справу, яким заборолом є Церква в житті українського народу! Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, обдарований Божою візією, глядів на Христову Церкву в Україні неначе з небезпечної висоти. Він говорив на реколекціях до своїх священиків у Львові в 1937 р. такі віщі слова: «Мабуть недалекий вже час, як комунізм покотиться майже по всій Европі». Тому на тлі цієї візії Митрополит заохочував питомців нашої Богословської Академії у Львові, щоб кожний кандидат на священика вивчав якесь практичне звання, як столярство, бджільництво, кооперацію, чи будьяке інше ремесло, щоб могти в кожній ситуації умінням своїх рук забезпечити собі прожиток і поруч з тим виконувати священичий обов’язок. Багато людей тоді не розуміли думок нашого Митрополита. Деякі питали, навіщо це все священикові? А Митрополитові просвічував образ великого апостола народів і генія — св. Павла. І вже від 1944 р. аж по сьогодні на всьому просторі царства сатани – Совєтського Союзу наші владики, священики та черці і черниці в новітніх катакомбах потайки сповідають і причащають, хрестять і вінчають новоженців, а явно виконують різні фізичні роботи, які давніше вивчили, надхнені порадою Святоюрського Митрополита.
Вкінці дуже пекучою справою для нашої Церкви на поселеннях є повний теологічний факультет, якого на жаль немає в Римі при Українському Католицькому Університеті. Його встановлення також причиниться до побільшення числа покликань до священичого стану серед нашої спосібної молоді на поселеннях у вільному світі. Треба надіятись, що Патріярх Йосиф і його Постійний Синод цю многоважну справу в найближчому часі таки зреалізують. У цьому теологічному факультеті, можна буде вирощувати та вивчати восококваліфікованими теологами ідейних священиків, які пізнавши світле минуле Київської Церкви, її традиції, а головно наш чудовий церковний обряд, стануть гідними женцями великого жнива в українській Церкві!
