Видатний наш поет Евген Маланюк назвав Тараса Шевченка сонцем України. Це вірне окреслення найбільшого нашого поета. Упродовж усієї історії України український народ не знає іншого, рівного по силі, могутньому запалу і вогненній пристрасті народнього трибуна, який з такою точністю відзеркалив би прагнення і думи всієї нашої нації, як Тарас Шевченко. Це геній України, який в часи чорної смути її існування, коли все національне було зневажене ворогами української волі, зокрема лютий північний ворог нашого народу, Москва брудним чоботом топтала все, що українське, змагаючи до того, щоб наша батьківщина стала колонією російської імперії. Північний ворог змагав до цього, щоб Україна лежала як страшне попелище на роздоріжжях Сходу і Заходу, як церква домовина, велика руїна, як розрита могила. І Тарас Шевченко перший і в тому часі єдиний виступив з вогненним словом-протестом проти чужих загарбників, проти національного гнету, проти кріпачення, злочинства, пророкуючи, що «настане суд, полине новий вогонь з Холодного Яру».
Тарас Шевченко вийшов із надр українського народу, тому в боротьбі за загальні національні інтереси України присвятив усе своє життя. Він став виразником волі і захисником міліонів безправно поневіряних мас і з велитенською силою виступив в оборону своєї нації і піднісся до вершин всенаціонального генія України! «Мені аж страшно, як згадаю оту хатину край села…», писав Шевченко, згадуючи рідну батьківську хату. А шукаючи виходу з рабської дійсности, Шевченко звертається своїми поезіями до героїчного минулого української нації, знаходить там зразки протесту проти сучасного поневолення ріднього краю. Тому то він виспівує героїку морських походів славних козаків, («Гамалія»), згадуючи Запоріжську Січ, змальовуючи перемогу Тараса Трясила над поляками, («Тарасова ніч»), а в Чигирині прославляє могутнє минуле цієї гетьманської столиці. Його пламенні заклики гарячої любови до рідньої України містять виразні нотки до розправи з чужинецьким гнобленням. У величній епопеї («Гайдамаки») Шевченко до болю виливає всю свою силу гніву і ненависти проти гнобителів України. Гайдамацький рух зобумовило жахливе панування чужинців в Україні, їхня розгнуздана сваволя і нелюдський розгул.
З великою скорботою глядів Шевченко на зневаження окупантами наших Божих святинь, на розриті могили, на зруйновані пам’ятники славної бувальщини України і все це наповняло серце поета невимовним болем. Одначе він глибоко віруючий християнин, тому писав: «Встане Україна і розвіє тьму неволі, світ правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти». Тарас Шевченко думав про загальнолюдську волю, про спільну боротьбу всіх поневолених народів за своє національне визволення, тому пише поему «Кавказ». Святе прагнення волі втілює поет в образі свободолюбних гірських народів і це нагадало Шевченкові постать незламного Прометея, який хоч і прикутий до скелі, остався непоборний! І цей образ звитяжного Прометея Шевченко порівнює з українським народом, у безсмертність якого наш поет непохитно вірить. Він бо свято вірить, що ті, які боряться, мусять перемогти! «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає. За вас сила, за вас воля і правда святая»!
Так, Тарас Шевченко своїм пламенним словом говорив до свойого народу глибоко і неперевершено. Він закликає український народ полюбити рідну землю, закликаючи своїх братів «полюбіте щирим серцем велику руїну»! Українці по всі часи, в неволі та волі, слухатимуть віщого слова генія Шевченка, бо за його розумінням»… слова це знать од Бога». У «Холодному ярі», у «Великому Льохові» і в «Суботові» пробивається динамічна сила віри в Бога, віра в безсмертність душі українського народу, непереможна віра в здійснення наших національних ідеалів, в перемогу добра над злом, віра в те, що на Україні запанує «тихий рай». Оцим величним ідеалам Шевченко віддав усе своє творче надхнення, відобразуючи їх у своїх полум’яних поезіях. Така була безсмертна поетична діяльність українського народнього трибуна, такими були його безупинні змагання за перемогу людської правди. І тому Тарас Шевченко був, є і буде назавжди світильником України!
У свойому «Заповіті» поет розкриває свойому народові, в що не треба переставати вірити, до яких ідеалів мусимо безперебійно стреміти та прямувати та якими засобами та ідеями їх здійснити. Перше з висловлених його побажань виявляє безкрайню любов до нашої рідної батьківщини. Поет мріє знайти вічний спокій на рідній землі, бути похованим серед дорогого йому українського краєвиду, щоб і по смерті міг відчувати розкішні простори рідного степу, слухати шарудіння золотих ланів широкополих, рев і стогін Дніпрових хвиль і прагнення до високих круч.
До улюбленої України звернені всі думки нашого Кобзаря. Бо його батьківщина це втілення Божої правди і краси на землі, країна плодоносних земель і працьовитих людей, де всі жителі цієї землі (української) поділяють всі милості Всевишнього та дари багатої природи. Одначе крім добра, на землі України зло вічно змагається з добром, так впрочім буває усюди. Тому то Шевченко проповідує боротьбу за правду на землі, за вільну Україну. Якщо йому самому не дожити цієї щасливої хвилини, то він кликатиме з могили мужніх борців за святі ідеали. Коли ж «потече з України у синєє море кров ворожа», то поет полине до Бога з гарячою молитвою, просячи перемоги тим, хто став у ряди у цій святій боротьбі. І тоді за вірою Шевченка здійсниться царство на землі, постане велика нова сім’я вільних людей на оновленій землі, визволеній від ворогів і супостатів. Поет впевнений у своїй візії, бо на боці правди Бог, і насилля мусить бути переможене. А тоді Шевченко прохає свій народ спом’янути і його вольними устами, як раніше розділений український народ різними кордонами займанців, зіллється в одну велику, вільну, нову сім’ю!
Прийшла трагедія для Шевченка в 1847 p., а саме заслання в піски Казахстану з варварською забороною писати і малювати. Він пише потайки, висловлюючи в своїх безсмертних поезіях велику тугу за рідньою країною. Але поет не втрачає віри та мужности, залишаючись непохитним у своїх ідеалах, бо свідомий цього, що він страждає не один, але весь український народ. Шевченко звертається до Бога з молитвою-проханням: «Дай дожити, подивитись, о Боже, на лани тії зелені і тії могили! А не даси, то донеси на мою Вкраїну мої сльози; бо я, Боже, за Вкраїну гину». У поезіях того часу Шевченко висловлює свій гнів, протест, розуміється проти гнобителів, а найважливіше в них відбивається незмінність і незламність його поглядів. «Караюсь, мучусь, але не каюсь»! Оті слова поета визначають весь зміст його на засланні. І до самого кінця життя був Шевченко непохитний у своїх поглядах. Він не вірив у царську ласку, але зате вірив у прийдешню волю свойого народу, як наслідок перемоги визвольних змагань українського народу. Недаром же Куліш на похоронах Шевченка сказав: «Наш єси, поете, а ми нарід Твій і Твоїм духом дихатимемо во віки і віки».
Треба ще вкінці підкреслити, що глибоку віру в Бога Шевченко черпав ще в свойому дитинстві. Народня мітологія, обрядові культи, від батька та столітнього дідуся довідувався Шевченко-дитина про життя святих та їхні героїчні змагання зо злом, що походило від нечистої сили. Мучеництво святих в ім’я чистоти душі це все в дитинстві вже підносило малого Тараса у сферу високих духових шукань, йому ввижалися «запізні стовпи, що підпирають небо»… Убога дяківка його ріднього села познайомила Тараса з Біблією, він читав Псалтира над покійними, пізнавав життя Ісуса Христа, Божої Матері, а все це кріпило в душі малого Шевченка віру в Бога. Московські комуністичні займанці хотіли б бачити та розуміти Тараса Шевченка «казьонним комуністом». Одначе це їм ніяк не вдається. Бо Шевченкові пориви до високого, його глибинна філософія серця, висловлена в «Перебенді» — «то серце по волі з Богом розмовляє, то серце щебече Господню молитву», — свідчать проти московської «науки». Тому твори Шевченка це молитва, що розкриває правду Божу, це молитва і плач, що йдуть перед Престол Божий за ті кривди, що діються його народові. І Шевченко усвідомив собі, що він є речником Божої Правди на землі, що він служить свойому народові, як Божий Післанець, тому він і став Божу правду голосити в своїх безсмертних поезіях. Його «Кобзар» це національна Євангелія для українського народу! В поемах «Неофіти» і «Марія» маємо мистецьке скомпонування двох образів: Божої Матері і розп’ятого Ісуса Христа. «Все упованіє моє на Тебе, мій пресвітлий раю, на милосердіє Твоє – все упованіє моє, на Тебе, Мати возлагаю, святая сило всіх святих…» Так отже віра Шевченка не була зверхня, формальна, ні. Його віра була глибока, чинна й суто християнська. Всі герої Шевченка це борці за волю і правду й були віруючими християнами. Тарас Шевченко, це справжній світильник України, служив усе своє життя і вмер на службі нації й Богові.
