Колись при нашій першій зустрічі Патріярх Мстислав вразив мене, цілковитого неофіта в клерикальному середовищі, прислів’ям: «У владики два язики: один – Бога хвалить, другий – людей дурить». Чого-чого, а такого прислів’я від священнослужителя я ніяк не сподівався почути. Принаймні тоді, в травні 1991 року, сповнений ідеалістичних уявлень про Церкву, нещадно зруйнованих у наступні десятиріччя… Думаю, 93-літній старець не тільки ділився гіркими спостереженнями над ієрархічним оточенням в Україні і пригадував перевиданий 1985 року його коштом збірник прислів’їв та приказок Матвія Номиса. Він давав нам, харківським інтелектуалам, захопленим ідеєю духовного відродження народу на ґрунті церковної традиції, взірець тверезого ставлення до цієї традиції, забарвлюючи свої слова суто полтавською самоіронією, сполученою з застережним врахуванням оцінки Церкви ззовні. Вчив бути відповідальними й критичними у сприйнятті слова, навіть коли воно виходить з уст визнаного авторитета.
Церква народжена Словом і через Слово. Її духовне життя, її суспільна місія оприявнюється через слово мовлене. І благодатне віяння Святого Духа, через яке Слово стає Тілом (Ів. 1, 14), запліднює мову Церкви остільки, оскільки вона підпорядкована ширенню доброї новини, Євангелія. Але сам же Христос дарує нам притчу про кукіль – бур’ян, посіяний «людиною-ворогом» серед пшениці (Мт. 13, 24 – 30). Господареві доводиться з ним миритися аж до жнив, щоб не толочити збіжжя, коли ж пшениця буде зжата, він зможе відділити кукіль від пшениці й спалити його.
Словесний кукіль – неминуча даність нашого забрудненого гріхом світу. На жаль, його годі позбутися й у церковному житті. В релігійному сегменті соціяльних мереж, як і в друкованій публіцистиці, можна знайти і нещирість, і обман, і образи опонентів, і брутальні погрози на їхню адресу. Автори полемічних памфлетів XVI – XVII століть змагаються у дошукуванні якомога саркастичніших епітетів на адресу один одного. «Ва- шими душами диявол владѣєт; …єсте волки; …єсте проклята; …єсте мучители; …єсте поганця и язычници» – це пише смиренний афонський монах, українець, про єпископів Київської митрополії. А потім зі сльозами зворушення він, напевне, читатиме в своїй келії: «Хто ж скаже братові: Нікчема! – той підпаде Верховному Судові. А хто скаже: Дурень! – той підпаде під вогонь пекельний» (Мт. 5, 22). Та й у наші часи апологети споріднених юрисдикцій полюбляють вправлятися в саркастичній дотепності, коли доводять власний канонічний статус, не гребуючи приниженням гідности ближнього. Для особи з утопійно-наївним поглядом на Церкву – земну Церкву! – подібний словесний кукіль може стати духовною катастрофою.
Свого часу мені запам’ятався епізод із оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Обрáза». Персонаж цього твору втратив віру, коли в дитинстві відкрив, що його кумир, отець Парфентій, справляє природні потреби так, як кожна звичайна людина. Небожитель упав із штучно спорудженого для нього в уяві героя п’єдесталу – і це обернулося духовною катастрофою для оповідача.
Можна знайти безліч причин відсахнутися від Церкви, наслухавшись просторікувань якого-небудь схиігумена з кримінальним минулим або почитавши пропагандистські тексти за підписом чергового «візантійського вселенського патріярхату». Адже, виявляється, людина в сані може бути брутальною, несправедливою, нестримною в словах.
Рятують від духовних катастроф дві важливі речі. Перша з них – тверезий, раціональний погляд на земну Церкву, в якій служать звичайні люди, кожна з яких має не лише чесноти, але й власні вади. Друга ж – пам’ять про трансцендентну, понадчасову природу Церкви, оприявнювану в чудесному сходженні на апостолів благодати Святого Духа (Ді. 2, 1 – 13).
Комунікування за допомогою слова, культура живого слова, писемна словесність – все це існувало задовго до приходу Христа й виникнення Церкви. Книга Буття інтерпретує появу мови як реалізацію креативного дару – «Божого образу» (Бут. 1, 27), що його несуть у собі праотці. Бог передає ініціятиву найменування довкілля людині: «Як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось» (Бут. 2, 19).
Адам виявляє себе до певної міри співтворцем довкілля: Бог творить світ Словом, Адам же пов’язує кожну істоту й річ із відповідною назвою. Хоча згодом самовпевнена переоцінка свого креативного потенціялу Адамовими нащадками спричиняє трагедію порізнення при будові Вавилонської вежі – також через слово, яке втратило свою комунікативну значущість, стало джерелом розбрату (Бут. 11, 1 – 9).
У кондаку свята П’ятдесятниці чудово розкривається суспільна місія служіння слова, делегована Церкві: «Коли Ти, Всевишній, зійшов і мови змішав, то поділив між собою народи. Коли ж вогненні язики Ти роздавав, то до з’єднання всіх призвав». Ця місія почала реалізуватися вже у день зіслання Святого Духа: малоосвічений рибалка Симон-Петро раптом відкриває в собі дар проповідника й захоплює тисячі випадкових слухачів своїм словом, однаково відкритим і переконливим для прочан із різних країн діяспори, де послуговувалися відмінними мовами (Ді. 2, 7 – 11). Благодатне діяння Святого Духа по-новому осяяло дар слова, звільнило його від куколю марнослів’я і повернуло йому первісну силу та прозорість.
Із цим і вирушила Церква до різних народів. Дослухаючись до їхнього мовлення, Церква шукала зрозумілі й змістовні форми сповіщення Євангелія, а водночас трансформувала місцеві говірки, розробляла наддіялектну версію книжної мови, коли ж бракувало відповідної графічної системи – винаходила письмо. Так сталося, скажімо, у Вірменії, країні стародавньої цивілізації, де з наверненням на християнство протягом 405 – 406 років розробляється Месропом Маштоцом звукове письмо і з перекладом Біблії та богослужбових книг виробляється загальнонародна книжна мова. А потім, у середині ІХ століття, солунські греки Костянтин-Кирило й Методій, долаючи зверхнє ставлення до «варварів», дослухатимуться до говірок балканських слов’ян, жителів Моравії, вивчатимуть у Корсуні руську книгу, аби на ґрунті власної книжної культури з її багатим словником і розвиненою граматикою виробити прийнятну для різних етнічних груп книжну мову, що її згодом називатимуть «церковнослов’янська».
Ще й досі подекуди можна почути заяви, нібито лише ця мова надається для молитви й відправи богослужінь сучасними слов’янськими народами, власні мови яких надто примітивні для передачі складних богословських істин. Недовчені адепти церковнослов’янської мови не уявляють, що точнісінько таку саму формалістичну систему спротиву довелося долати самим солунським просвітителям, аби захистити свій винахід.
Адже опоненти Кирила й Методія твердили: тільки трьома мовами – грецькою, латинською і гебрайською – можна звершувати богослужіння, бо цими мовами було написано на хресті «Ісус Назарянин, цар Юдейський». І вже у ІХ столітті подібні по- гляди було засуджено як «тримовну єресь», а Папа Адріян ІІ благословив використання нововинайденої мови в слов’янських країнах.
Напевне, наші предки мали якусь систему письма до прийняття християнства. Можливо, і християнські місіонери, проповідуючи на руських землях, уже експериментували з пристосуванням грецької чи латинської абеток до тамтешніх говірок.
В усякому разі, у «Житії Костянтина Філософа» звертає на себе увагу повідомлення про те, що під час перебування в Корсуні (Херсонесі) Костянтин-Кирило «обрѣте … Єваньгѣльє и Псалтырь, русьскы писмены писано, и чьловека обрѣтъ, глаголюща тою бесѣдою». Однак окремі гіпотетичні пам’ятки не могли сформувати власного письменства: воно потребувало певної мережі поширення і збереження писаних текстів, навчальних осередків, більш-менш масового середовища читачів.
Відсутність власного письменства почасти компенсувалася розвиненою усною народною творчістю й культурою живого слова, необхідною для діяльности княжої держави з важливою роллю вічового права. Князь мусив заручитися підтримкою віча – такого собі середньовічного Майдану, приймаючи будь-яке важливе рішення, що зачіпало народні інтереси.
Отже, він мав добре володіти даром слова – і містка, афористична мова князя-язичника Святослава Ігорьовича, передана «Повістю временних літ», добре це ілюструє. Крім того, в Києві та інших великих містах (Чернігові, Переяславі, Галичі), де поряд оселялися вихідці з різних племен зі своїми діялектами, неминуче формувалася певна наддіялектна мова на кшталт античного κοινὴ – спрощеної версії класичної греки, використовуваної в якості мови міжнародного спілкування в елліністичному світі.
Але треба було приходу Церкви, аби на цьому підґрунті почала формуватися власна писемна культура.
Попри безсумнівну присутність на Русі християнських місіонерів задовго до 988 року, їхніх поодиноких зусиль було замало для впровадження письменства в масову культуру.
Аж ось із наданням князем Володимиром Великим християнству державного статусу починає складатися Київська митрополія як мережа єпархій, парафіяльних громад і монастирів. Не пізніше 1037 року при Софії Київській вже організується митрополичий осідок із неодмінними книгозбірнею, скрипторієм (майстернею, де переписували книжки), школою для майбутніх священників.
Протягом ХІ століття засновуються єпископські кафедри в Чернігові, Переяславі, Білгороді (під Києвом), Юр’єві, Володимирі-Волинському, Турові, а також поза етнічно українськими землями: в Полоцьку, Смоленську, Новгороді, Ростові. Сотні й сотні нових парафій та монастирів потребували книг – принаймні Євангелія, Апостола, Служебника, Часослова, а також збірника змінюваних богослужбових текстів, якщо не повного комплекту книг тижневого й річного кола (Октоїха, службових Міней, Тріодей, Ірмологіону). І хоч про масову освіту тоді не мовилося, однак же кожна церква повинна була мати принаймні одного священника й дяка, котрі уміли б читати та знали церковні наспіви.
Якоюсь мірою ми можемо порівняти це з пережитою на межі другого й третього тисячоліть інформаційною революцією. Феномен писаного слова за два-три покоління утверджується в свідомості наших предків, оскільки в наш побут увірвався комп’ютер із електронними мережами. З’явилися надійніші за людську пам’ять засоби фіксування та поширення інформації. Щоправда, спочатку вони ототожнювалися лише з християнською релігійною культурою та церковнослов’янською мовою. Але швидко приходить розуміння того, що на письмі можна зафіксувати й розповіді, незвідні до суто конфесійних тем. Необхідність цього гостро відчувалася в законодавстві, дипломатії, адміністративному устрої, ділових стосунках. Церковнослов’янська мова ж не могла забезпечити весь широкий спектр позаконфесійних потреб руських користувачів. Та й у звичайному парафіяльному побуті проповідь або навчання вірних вимагали простішої та зрозумілішої мови.
Це стимулює виникнення на периферії церковної писемности текстів, у яких принесена з Візантії книжна мова позбувається незрозумілих слів, складних, скопійованих із греки, синтаксичних зворотів, вбираючи у себе місцеві народні слова. Так починається творення руської книжної мови, котра поступово еволюціонуватиме, зближуючись із мовною практикою русинів, аж поки у XVIII – ХІХ століттях остаточно не трансформується в українську літературну мову. Та й сама церковнослов’янська мова, втрачаючи низку південнослов’янських рис і слідів залежностей від греки, виробить українську версію («ізвод»), який називали «слов’яноруською» або просто «слов’янською» мовою.
На відміну від неї руську книжну мову називали або «руською», або ж «прóстою».
Церковний клир і причет (насамперед дяки) аж до ХІХ століття лишаються головними носіями української книжної культури з її мовами (а з XIV століття до слов’яноруської та прóстої долучаться ще латина і польська мови). Мало хто з освічених українців прийшов до книги, оминувши дяківську школу. Це вже згодом, під впливом саркастичного Просвітительства, в суспільній свідомості утвердиться карикатурний образ завжди п’яного й деспотичного дячка. Натомість реальний дяк, тобто церковний читець, одержуючи сяку-таку винагороду від батьків, виконував при парафії обов’язки вчителя: показував хлопчикам літери, навчав об’єднувати їх у склади й слова, а потім вводив у світ Часослова і Псалтиря. У час же, вільний від богослужінь і навчання, бувало, що брався й за перо, розважаючи аудиторію бурлескними віршами, травестіями, на ґрунті яких згодом з’явиться «Енеїда» Івана Котляревського. Бо хоч ми й називаємо творців барокової карнавальної культури «мандрованими дяками», свій час вони переважно проводили не в подорожах від міста до міста, а в монотонній і часто важкій парафіяльній праці.
Священникам, а тим більше єпископам, бракувало часу на викладання в елементарній школі. Але до їхньої компетенції входило творення надзвичайно важливого текстового простору, в якому богословські істини перекладалися мовою, зрозумілою для загалу, – простору живого слова, проповіді. Сповіщення Євангелія вимагало володіння народною мовою, вміння зіставляти запозичений у греків термінологічний апарат із категоріями мислення пересічного русина, сформованими історичною пам’яттю етносу та його власним життєвим досвідом. Вимагало винахідливости й мовного чуття.
Ще за часів Ярослава Мудрого, десь між 1037 і 1050 роками, священник Іларіон із Берестового виявляє дивовижну винахідливість, роз’яснюючи стосунки Старого й Нового Завітів (його словами – закону і благодати) через порівняння рабині й вільної, місяця й сонця: «Отиде бо свѣтъ луны, солнцю въсіавъшу, тако и законъ, благодѣти явльшися, и студеньство нощьноє погыбе, солнечьнѣи теплотѣ землю съгрѣвши». А що може бути виразнішим для землеробів, якими була абсолютна більшість русинів у ХІ столітті, за зміну нічної студені сонячним теплом?
Київські ж проповідники XVII століття, попри кпини недоброзичливців з «Kazania ruskiego», вже цілком переходять на народну мову, пересипаючи її церковнослов’янськими цитатами зі Святого Письма та іншомовними запозиченнями там, де бракувало словесних відповідників богословським поняттям. «Видів Яков патріярха старозаконний драбину високую барзо, котрая стояла на землі, верх її дотикався неба, а през тую драбину ангели зступовали з неба на землю і вступовали з землі до неба», – так отець Йоаникій Ґалятовський (помер 1688 р.) починає проповідь на Вознесіння Господнє, впроваджуючи слухачів у богословську парадигму провіденційного сенсу видіння патріярха Якова (Бут. 28, 12). Хіба не відчуваємо ми й нині цю мову за нашу, рідну, хоч і дещо архаїчну?
Почаївські василіяни дають взірець тлумачень катехизмових істин народною мовою в «Народовіщанії» (1756 р.). Першим публічним виступом галицьких «будителів» стала 12 лютого 1835 року проповідь Маркіяна Шашкевича українською мовою у Львівській духовній семінарії. Подільський священник Василь Гречулевич (1791 – 1870 рр.) публікує в Санкт-Петербурзі «Проповѣди на малороссійском языке..» (1849 р.), схвально зустрінуті й згодом перевидані (1857 р.). І це лише кілька окремих епізодів із широкої картини входження живої народної мови в навчальне служіння Церкви.
Епохою Реформації датуються перші спроби перекладу Святого Письма живими народними мовами – німецькою, англійською, польською. Ну і, зрозуміло ж, «руською».
Пам’ятками цієї епохи стали переклади Василя Тяпинського, Валентина Негалевського, Крехівський Апостол і, насамперед, Пересопницьке Євангеліє, яке зі здобуттям незалежности перетворилося на один із найважливіших державних символів. Романтики ХІХ століття перехоплюють цю традицію.
Починає перекладати Євангеліє отець Маркіян Шашкевич, здійснює поетичну інтерпретацію кількох псалмів Тарас Шевченко. Вихованець Харківського університету Пилип Морачевський (1806 – 1879 рр.) підготував переклад Євангелія, котрий у ХХ столітті став важливою підоймою для переходу православних богослужінь на українську мову.
І, нарешті, Пантелеймон Куліш 1860 року започатковує перший повний переклад канонічних книг Біблії українською мовою, завершений за допомогою Івана Пулюя й Івана Нечуя-Левицького.
Переклад Біблії для кожної з мов світу був важливим етапом у розширенні її виражальних можливостей, засвоєнні нових лексичних шарів, пошуку образних і ритмомелодійних відповідників для відтворення поетичного світу Святого Письма. Але чи не головнішим було те, що мовна тканина національного єства за посередництвом об’явленого Слова приймає в себе благодатний подих Святого Духа, через котрий Слово і стає Тілом. Відбувається щось подібне до першого теплого весняного дощу, котрий спадає на закоцюблу протягом безсніжної зими землю.
Мова, осяяна добрим світлом Біблії, сміливішає, міцнішає, впевненіше виходить поза межі визначених для неї доти побутової чи розважальної сфер. Недарма імперський уряд Росії і за царя, і за комуністичного режиму так суворо забороняв публікацію та ввезення з-за кордону українських перекладів Святого Письма.
Відповіддю на слово Боже стає слово молитви. Взірці молитви дає Святе Письмо через Ісуса Христа, архангела Гавриїла, Матір Божу, царя Давида. За цими взірцями розгортається і в Київській митрополії власна гимнографічна творчість. Довгий час узвичаєна, але все ж чужа, церковнослов’янська мова молитви обмежує її безпосереднє призначення: реалізувати в символічному світі слова нерозривний зв’язок двох світів – Неба і землі, видимого й невидимого. Загадковий морок церковних фраз відчужує від мовця й слухача сакральний простір, закріплює семантичну дистанцію між повсякденною реальністю з її мовленнєвою практикою та світом «божественного», пов’язаного з духовним життям. Спробуй здогадайся, що означає заклик диякона «Прóсти» або чому Богородиця називається «Приснодѣвою». Подолання цієї дистанції за допомогою перекладу літургійних і молитвословних текстів українською мовою – це процес, який мобілізує інтелектуальні середовища, а водночас оновлює, динамізує, освітлює духовне життя.
Цей процес триває вже понад століття й не припиниться, доки мова житиме й продовжуватиме еволюціонувати. Збагачуючи молитовний досвід, він розширює змістові виміри національного словника, спрямовує нас до глибинних сенсів слова. Слово «подяка» починає грати новими, не поміченими досі барвами, коли ми відкриваємо в ній аналог грецькому «ευχαριστία». Дар вдячности, вивершуваний євхаристійною жертвою Богові, просвітлює наші стосунки з оточенням, із нашими ближніми, з досвідом попередніх поколінь, надає цим стосункам глибшого сенсу. Прощаючись із учнями, Христос напучує їх: «Уже і ви чисті – словом, яким промовляв я до вас» (Ів. 15, 3).
Слово Євангелія очищує не тільки душі вірних – воно змінює своєю присутністю вербальний простір, трансформує його, стає символом вічности серед минущого шумовиння. Що загрозливішими стають релятивістичні настрої, що наполегливіше ставляться під сумнів вічні істини, то більшої ваги набуває слово, здатне зберігати автентичні сенси й пробуджувати світ від дурманного чаду «постправди» непохитністю настанови: «Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні» (Мт. 5, 37).
Саме глибинні сенси правди й любови завжди просвітлюватимуть слово Церкви. Їхня наявність засвідчує автентичність цього слова, його плідність у духовному житті нації. Виявити ці сенси насправді нескладно: наша створена Богом душа, присутній у єстві кожного з нас образ Творця завжди будуть суголосні з цим словом.
Треба тільки навчитися слухати своє християнське сумління, і воно допоможе розрізнити словесний кукіль і те істинне слово, в якому відбивається непроминуще сяйво воплоченого Слова, що прийшло спасти світ. Через це слово ми неодмінно повернемо собі життєву впевненість і обнадійливий погляд у прийдешнє. Знаючи, що кукіль рано чи пізно спалиться незгасним вогнем (Мр. 9, 43).
архиєпископ Ігор Ісіченко
