Видатний син Волинської землі
Редакція одержала статтю про Владику Паїсія, коли він ще жив, під заголовком «Видатний син Волинської землі», але вже не було можливо її надрукувати ще за життя Владики Паїсія. До сильветки Володимира Рожка про Владику Паїсія не приходиться нам нічого більше додати. Тут бажаємо тільки підкреслити, що Владика Паїсій був вийнятковою людиною, він, у першу чергу, був великий християнин. Належав до тих вийняткових осіб у нашому житті, що бажав, справді, єдности на ділі, а не на словах. Василь Іващук будучи священиком мав відвагу, разом з католиками, виступати на спільній конференції, яку влаштувало Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) у Торонто, під час одного з конгресів СКВУ. Отже йшлось про справжній діялог українців католиків з православними. Конференція пройшла успішно, але, на жаль, після цього діялог не розвинувся, а Владиці Паїсію, а тоді ще священику Василеві Іващуку за це дещо попалось. У нас все збереглась добра згадка про світлої пам’яті Владику Паїсія. Хай світла пам’ять Владики Паїсія іде з роду в род.
Редакція
«Вірне це слово: хто єпископства хоче, доброго діла він прагне».
(З першого послання Св. Апостола Павла до Тимофія. 3.1.)
Преосвященний Паїсій єпископ Саут Баунд Брукський УПЦ США народився 16 лютого 1913 року в селі Дубини Дубинського повіту, що на історичній Волині. Про це село в праці професора Олександра Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся», Вінніпег, ІДВ. 1984, т. І, с. 367, знаходимо: «Дубини, хутір-присілок. Лубенського повіту, Крупецької волості, 38 км від Дубна. В 1887 р. було там 22 доми і 43 жителі». Таким присілком залишалось воно й на рубежі століть і майже не змінилось на час народження Василя Максимовича Іващука, майбутнього Ієрарха української церкви.
Хутір-присілок приписаний був до храму Покрови Богородиці в містечку Козин. Будівничим того величавого храму 1787 року був граф Іван Тарнавський. з нащадком якого зустрічався учеть Василь Іващук. Як згадує в своїх споминах Владика Паїсій «належали ми до парафії в Козині, 3 км ходу». Коло села проходив шлях, який вів з Дубна на Берестечко, по якому колись провадив Богдан Хмельницький своїх козаків битися з поляками за волю України. «Історичний це шлях», казав мій тато.
При поправі дороги знайшли козацькі речі: люльки, шаблі, зброю, які передали до музею в Львові. Недалеко знаходився славний Почаїв з великим манастирем на 300 ченців, зі своїм садом, полями і школами…
Ото ж майбутній Владика народився і виріс там. де сама земля промовляла до серця юнака своїми назвами, історичним минулим про вічну боротьбу рідного народу за свою волю і незалежність. Святу волинську землю скропили своєю кров’ю козаки Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Симона Петлюри, пізніше новітні борці-герої УПА.
Малий Василько з дитячих років проявив велику любов до знань, прагнув стати учнем місцевої школи, коли ще й не було йому семи років.
Небагато ще міг я зрозуміти з оповідань мого тата, — згадує Владика Паїсій, — про ці справи, бо мені було п’ять років.
Незадовго підеш до школи, довідаєшся більше, казав батько.
Я вже хочу йти до школи, — відповідав я татові.
Спочатку була школа в рідному селі Дубинах, потім семиклясна в містечку Козині. Й скрізь Василь І вашу к показував відмінні знання, дивував своїх одноклясників і вчителів ерудицією і широким світоглядом.
З дитячих років мав хлопець в душі глибоку любов до Бога, рідної церкви. В 12 років прийшов він до Почаївської Лаври, щоб стати учнем і послушником, але епідемія шкарлятини, що спалахнула на той час в манастирі, заставила владу зачинити школу й малий учень-послушник опиняється в рідному селі, де він продовжував своє світське навчання. В родині також панувала глибока християнська мораль, віра, любов до Творця і кожного ранку й ввечері лунала їх щира молитва.
В свої неповні 16 років, наш майбутній Владика, проявляє свої організаторські здібності на кооперативній ниві й стає засновником кооперативів «Дружність» та Райфазенки.
На превеликий жаль, — пише в своїй автобіографії єп. Паїсій, інституції ці не розвинулись, бо польська влада замкнула їх після першого року існування.
Молодий організатор кооперативів навчався тоді в школі, але вже був не тільки душею громадського економічного, а й культурного життя села: Шевченківські академії, молодіжний український хор. активна участь в «Просвіті», інша патріотична діяльність. Такий далеко неповний перелік праці молодого юнака для майбутнього свого народу.
Особливу любов мав юнак і до книг. Напередодні закінчення школи в Козині Василь Іващук мав змогу ознайомитись з величезними духовними скарбами з бібліотеки графа Івана Тарнавського в палаці у селі Старики.
Перед моїми очима. згадує Владика, відкрилось щось неймовірне, що я перший раз оглядав в своєму житті. Величезна заля, приблизно 50 метрів довжини і 25 метрів ширини, стіни якої до самої стелі були зайняті великими книжками, оправленими в чорну шкіру. Тут були десятки тисяч книжок в різних мовах…
Мріючи про дальше навчання. Василь Іващук по закінченні семикласної школи в Козині в червні 1931 року, подає документи на конкурсні екзамени до учительської семінарії в Крем’янці. Не легко було українському юнакові вибороти своє місце з 18 відведених при загальній подачі заяв 80-ох абітурієнтів. Проте глибокі знання, велика любов до навчання зробили своє і хлопець виборов місце.
Не легко було його батькам, які хотіли бачити свого сина освіченим, навчати дітей, але своєю важкою працею заощаджували кожен гріш, щоб їх мрії здійснились.
Маючи відмінні знання, Василь Іващук дає лекції менш здібним учням з багатих польських родин і тим самим зменшує батьківські внески на своє навчання.
Молодий студент учительської семінарії під час навчання в м. Крем’янці жив повноцінним громадським життям, приймав активну участь в діяльності молодіжної української патріотичної організації «Юнаки». Польська поліція пильно стежила за проявом національного духу в усіх молодих українців, не оминула й Василя. Його ім’я знаходимо серед імен підозрілих українських патріотів занесених в списки польськими жандармами. В документах фонду N 1 «Волинське воєводське управління державної поліції м. Луцька за 1935 рік», держархіву Волинської області (ф. 1, оп. 2. спр. 5299. арк. 33, 39), знаходимо ім’я Владики.
В переліку з 35 юнаків і дівчат міста Крем’янця є запис «Василь Іващук. Член організації «Юнак». Тут же в документах поліції зберігається список членів ОУН в рідному селі Дубини, в який занесено прізвище молодого студента семінарії, який приймав участь, на думку слідчих, в українському підпіллі.
В час свого навчання в учительській семінарії Василь Іващук приймає активну участь і в легальних українських організаціях, зокрема є членом ради «Просвітянської хати» Волинського українського об’єднання, яка прийшла на зміну зліквідованої польським окупаційним режимом на Волині «Просвіти» (ф. 198, oп. 1, спр. І, арк. 51).
Василь Іващук, навчаючись в Крем’янці, разом з учнями української гімназії та друзями з семінарії, брав участь в поході до козацьких могил під Берестечко, які щорічно проводило українське громадянство, щоб в такий спосіб віддати шану борцям за волю України та виразити протест проти шовіністичної політики польського уряду в Західній Україні.
Вся ця патріотична діяльність не могла бути не поміченою польською поліцією і напередодні закінчення семінарії постає загроза виключення. Проте доля була більш розважливою до юнака, обійшлось лише викликами і допитами в повітовій поліції міста Крем’янця.
Не легкою справою для випускника-українця було отримати місце праці в Поверсальській Польщі й лише завдяки його дружнім відносинам з професорами семінарії, які ціанували свого здібного учня, вдалося дістати 1935 року місце вчителя в школі Любомля. а наступного року керівника школи в селі Бутмер Любомльського повіту.
Бутмер на той час було віддалене, отуманене комуністичним блудом, зтероризоване польською поліцією селом Шацької гміни Любомльського повіту. Убогі піщані грунти, віддаленість від міст, відсутність агротехнічних знань в селян, все це та інше ставило їх на грань зубожіння. В духовному вони були ще більш обкраденими і ставали носіями злої волі червоних імперіялістів.
Тут наш майбутній владика перебував під подвійним тиском, з однієї сторони польська поліція та поляки-вчителі, що ненавиділи його за щирий український патріотизм, з другого сільські функціонери з КПЗУ — цієї московської п’ятої колони на Волині.
Пострілу в спину темної ночі можна було чекати як від одних так і других, але Господь оберігав його, для майбутньої праці в Божому винограднику.
Всі свої знання, молодече завзяття й енергію віддав він вчительській праці: будував школу, створював гуртки, виховував дітей патріотами своєї землі. Одночасно допомагав селянам розширювати свої знання в галузі агротехніки, сільських промислів. ліквідував неписьменність. То були важкі часи для сільського вчителя, але Василь Іващук долаючи всі труднощі, штучні перешкоди влади і комуністичних функціонерів пройшов все це з честю і ще більш усвідомив те. що кожен чужинець є вбивник душі рідного народу, незалежно від кольору прапору — приходить він як окупант.
У вересні 1939 року розсипається поверсальська Польща. Поділена між двома злочинцями. Сталіном і Гітлером, вона зникає з європейської географічної карти. На Волинь прийшли червоні «визволителі», які розпочали будівництво «світлого майбутнього» з масових репресій.
Знаючи, що йому нічого доброго не можна чекати від енкаведистів. які масово винищували свідомих українців, молодий вчитель залишає Любомль і повертається до рідного села. Але кривавий червоний терор охопив вже і Дубенщину, Крем’янеччину.
В рідному селі підступно заарештовано всіх його друзів, свідому молодь, найкращих господарів проярликованих «куркулями». Залишатись в Дубинах – прирікати себе на вірну смерть, а Василь Іващук хоче не тільки жити, а й робити добро для рідного народу.
За допомогою друзів дістає він призначення до школи села Чугалі, поруч Крем’янця, навчається в Кременецькому педінституті. Червоний Дамоклів меч постійно всі роки більшовицької окупації висить над головою Василя Іващука, але Божий промисел відхилив злочинну руку, від якої судилось загинути його рідному брату Методію, якого замордували енкаведисти разом з сотнями інших в’язнів в Кременецькій тюрмі, в червні 1941 року.
Нацистські «визволителі» пройшли добру школу своїх червоних попередників і часто руками їх замаскованих агентів, продовжували винищувати молодий український цвіт.
Кожен окупант «визволитель» бажав бачити нашу землю вільною від нас, визволяв її для себе. В час нацистської окупації українські патріоти легально й в підпіллі продовжували боротьбу за незалежність України. Василь Іващук поєднував ці методи і продовжував виховувати українську молодь в любові до рідної землі.
В місті Дубно був він директором семиклясної школи, інспектором народних шкіл, викладачем історії України в гімназії ім. Симона Петлюри. Але нацисти незабаром зачинили всі школи. Їм не потрібні були вчені раби, тому Василь Іващук зі своїми друзями-вчителями продовжували свою культурно-освітню діяльність в «Просвіті», яку німці поки що толерували.
В 1942-1943 роках на Дубенщині з його допомогою було організовано 205 читалень і бібліотек. Гестапо пильно стежило за українськими патріотами, які за свою любов до України опинялись на шибеницях, в безіменних могилах, концтаборах. Василя Іващука разом з його друзями простелилась дорога невільника до Австрії, де він фізично працював на «арійських» панів.
Пов’язавшись листовно з Українським технічно-господарським інститутом в Подебрадах, біля Праги. Василь Іващук заочно скінчив однорічний курс політичної економії і цукроводства. курс історії і географії України.
Після грандіозної катастрофи «тисячолітнього» третього райху переїжджає він з Австрії до Баварії, щоб тут в Мюнхені продовжити своє навчання. В 1945-1949 pp. скінчив філософський факультет Українського Вільного Університету, Богословсько-Педагогічну Академію. Навчаючись у вищих українських школах в Мюнхені, Василь Іващук дуже багато часу віддає праці в Центральному Союзі Українського Студенства, як референт читає лекції по таборах переміщених осіб, організовує українські академічні вечори, бере активну участь в інших масових заходах українських студентів, зокрема, в їх боротьбі проти насильницької репатріяції до комуністичного раю, залишається вірним УАП Церкві.
Серед чисельних документів і фотодокументів, надісланих Владикою Паїсієм автору цих рядків, є лист-подяка Центрального Союзу українського студенства від 5 квітня 1948 року, в якому зазначено: «…водночас від імени управи ЦСУС виражаємо Вам повне признання за Вашу дотеперішню працю в ділянці організування Академічних Вечорів у Мюнхені й просимо й надалі продовжувати цю справу».
З документів бачимо, що Василь Іващук, навчаючись в Богословській Академії, робить з благословенням архиєпископа УАПЦ Владики Михайла в Мюнхенській церковній окрузі збірки грошей, щоб допомогти своєму навчальному закладу. В зверненні архиєпископа Михайла до отців настоятелів та парафіяльних рад з приводу збірки коштів знаходимо такі думки: «Наша свята Церква не може лишатись без високої Богословської школи, бо це поставило б її в стан безвиглядний, безперспективний на майбутнє, бо не може вона триматись на випадкових кандидатах на священство, які не мають богословської підготовки і сталої ідеології. Тому я благословляю уповноваженому Богословської академії УАПЦ студенту Василю Іващуку робити збір добровільних пожертв на цю святу ціль один раз в кожній парафії Мюнхенської церковної округи…».
Василь Іващук був ще й уповноваженим Товариства охорони українських пам’яток на чужині на Мюнхен, приймав активну участь в його діяльності, виявляв і збирав цінні документи, експонати для музею-архіву Української Вільної Академії Наук.
Такий, далеко не повний, перелік громадської, науково-релігійної його діяльности в час перебування в Західній Німеччині.
По довгих роках життя українських скитальців в таборах переміщених осіб, нарешті їм дано дозвіл виїжджати на постійне проживання до країн Північної і Південної Америки, Австралії. Наш майбутній владика Паїсій 1949 року прибув до міста Чікаго, США, на виклик отця Омеляна Мицика. Не легке то було життя на американському континенті.
Вже вкотре, його потрібно було розпочинати наново. Василь Іващук був закоханий в свою професію вчителя і зразу ж по приїзді до Чікаго зорганізував школу українознавства при соборі св. Володимира Великого й довший час залишається її директором. Пізніше зорганізовує він Українську Студентську Громаду, станицю Українського Вільного Козацтва, Товариство приятелів Українського Вільного Університету. Знаючи вагу радіослова 1951 року він зорганізовує українську радіопрограму і своїми безкоштовними оголошеннями під час радіопередач допомагав розбудувати Українську Кредитову Кооперативу «Самопоміч», при якій займав посаду організаційного референта. Одночасно продовжує свою освіту вже на ниві бібліотекознавства, закінчує 1972 року вечірній факультет Іллінойського Університету, отримавши ступінь магістра. З цієї справи і на протязі дев’ятьох років працював бібліотекарем в системі шкіл штату Ілліной.
За прожиті 26 років в Чікаго посідав Василь Іващук ряд посад на громадських засадах: був кілька років секретарем собору св. Володимира та членом контрольної комісії, членом українського міжконфесійного гуртка для співпраці всіх українських церков, секретарем ліги Українських організацій Чікаго, організатором українського переселенчого комітету для опіки над новоприбулими емігрантами та спроваджував нових емігрантів з різних країн Европи всього біля 100 осіб, серед них всіх колишніх студентів Богословської Академії в Мюнхені, в якій сам навчався. В той період життя зорганізував товариство опіки над українськими науковцями, український театр в Чікаго, об’єднав всі українські приватні радіопрограми в одну, з щоденним радіомовленням.
Далі буде
