Минуло вже 15 років з того часу, як на запрошення Українського Світового Патріархального Товариства я відвідала Канаду і ЗСА. У програму мого перебування входило свідчення про катакомбну Церкву, її вихід з підпілля та початки перших мирянських рухів в Україні. Одним з пунктів програми була зустріч з українською громадою у м. Боффало. Основним організатором зустрічі була вельми суспільно активна і достойна мирянка пані Оксана Бережницька. Пані Оксана провадила невеличку радіопрограму для українців-католиків та очолювала Патріархальний рух в цьому регіоні. Гостинно прийняла мене у своїй оселі, яка нічим не різнилася від хати інтелігентів в Україні. Килими, вишивки, дерев’яні тарелі, прості функціональні меблі для скромного життя християнської родини. Мені було запропоновано простору кімнату, де на стіні висів килим, посередині якого – велика срібна рака з променями навколо круглої серцевини. На моє запитання господиня пояснила, що це мощі святого Йосафата. Я була так перейнята цим, що, очевидно, сон пропав. Це був якби знак від мого батька, ісповідника віри, в’язня Воркути й Печори, катакомбного священика отця Артемія, який помер перед самим виходом Церкви з підпілля. Святий Йосафат був його покровителем, улюбленим святим, життєві принципи якого сповідував. Свячення одержав з рук Митрополита Андрея, разом із своїм кузеном (пізніше визнаним блаженним папою Іваном Павлом ІІ) о. Романом Лиском належав до плеяди священиків-восточників 40-х років. Невелика парохія на Замарстинові у Львові носила ім’я святого Йосафата. Там батько служив Літургії, обслуговував вірних і започатковував, на доручення патріарха Йосифа, музичне життя Богословської Академії. Тут і відбувся арешт молодого священика о. Артемія, який разом зі своїм батьком о. Ігнатієм Цегельським, багатьма священиками та усіма єпископами зробили вибір – вірність Римському Апостольському Престолові – сибірська каторга. Багато з них залишилося там навічно, у невідомих могилах, на яких уже пропали таблички з номерами. Такою, на жаль, є одна з характерних ознак української історії – знищення її матеріальних слідів. Святий Йосафат, до якого звертався у всіх важливих моментах свого життя, зберіг о. Артемія і його родину, яка зазнала численних Божих ласк, що поширилися на дітей, внуків і правнуків.
Бачачи мою заангажованість, пані Оксана розповіла хвилюючу історію віднайдення загублених мощів свя‑ того Йосафата її батьком Федором Заяцем, який залишив своє свідчення в короткому спомині.
«В перших днях вересня 1915 року вертався я з російського фронту з-під Баранович на Білій Русі як старшина австрійської армії до запасного коша 80 п. п. в Пішнеклядані на Угорщині. Тому, що залізниця по воєнних діях була ще не відбудована, я мусів відбути подорож піхотою аж до Любліна (120 км), бо тут доходили вже потяги. Разом зі мною йшли товариші Словінський Жигмонд, поляк, управитель школи в Стоянові і д-р Кагане Лев, жид, адвокат у Львові.
Дорога випала нам через Білу Підляську. Прийшовши до міста Білої коло години 6-ї вечором, застали ми там дві батареї австрійських мерзерів (правдоподібно йдеться про гарматний полк. Мерзер – тип важкої гармати), які переїздили з-під Берестя Литовського на інший відтинок фронту. Всі мешкання в самому місті були зайняті обслугою тих батарей, а що нам треба було тут заночувати, ми всі мусіли піти на передмістя за ставом.
Ми переходили коло церкви, яка була відчинена, бо німецькі вояки зробили були в ній склад здобутих на москалях крісів. Я вступив на хвилину до церкви, яка зробила на мене вражіння греко-католицької церкви.
Вийшовши з церкви, ми пішли в напрямі згаданого передмістя, перейшли міст над рікою, яка впадає до ставу, та вступили до першої хати наліво від вулиці за ставом. Там ми застали під хатою двоє стареньких людей Еміліяна Радомінського у віці коло 70 літ та його жінку. Поздоровивши господарів, я запитав їх українською мовою, чи є у них вільна кімната, щоб можна переночувати. Радомінський подивився на мене зі здивуванням та поставив мені запит: А ви звідки? Діставши відповідь, що ми галичани, запросив нас у кімнату, де ми поскидали свої наплічники, що були доволі тяжкі. Мої товариші пішли негайно назад до міста, бо хотіли дещо купити, а я залишився з господарями та почав з ними розмову. В розмові довідався я від гос‑ подаря, що він був колись уніятом, але під московським терором мусів перейти на православіє…
За вечерею по другій чарці Радомінському розв’язався язик і він почав нам казати таке: Чи ви бачили в місті нашу церкву? Церква ця була колись уніатською церквою оо. Василіан і в ній на престолі у скляній домовині стояли мощі святого Йосафата, що їх спровадив був до Білої якийсь князь Радзівіл. Домовина була вистелена червоним оксамитом, а святий Йосафат виглядав якби спав. У 1873 р. змусили нас російські жандарми до переходу на православну віру і тоді вони забрали тіло святого Йосафата з домовиною та занесли до пивниці під церквою через північну захристію, а вхід до тої пивниці замурували та засипали камінням і землею. Мій батько був муляр і його взяли жандарми до тої роботи. Я носив батькові обід та заліз зі своїм ровесником в церкві на хори, звідки ми бачили все, що діялось: ми бачили як брали домовину з вівтаря та через північну захристію понесли в підвалля церкви, де святий Йосафат і досі спочиває.
Почувши ці слова ми поглянули зі здивуванням один на одного, а Словінський сказав до мене по німецьки: Дорку, це для вас, греко-католиків, дуже важне, поцікався тою справою. Я вийняв негайно свою нотатку і записав докладно адресу господаря і ціле його оповідання. Він перелякався був, на що я все те записую та просив мене, щоб я не всадив його часом до тюрми. Я успокоїв його і сказав, що мене цікавить ця справа, бо я є греко-католиком, себто уніятом, і запевнив його, що йому волос з голови не спаде за те, що він нам оповів…
З того часу почав я шукати нагоди, щоб дістатися в якийсь спосіб до Львова та передати вістку про святі мощі до Митрополичої Консисторії, де я сподівався знайти зацікавлення тою справою. Нагода прийшла до кількох днів. За кошовим приказом я мав би їхати до Бродів по транспорт рекрутів. Я зрадів тим приказом немало, бо подумав собі, що по дорозі зможу полагодити справу святих мощів у Львові… Я лишив своїх людей на головному двірці і пішов сам до Митрополичої Консисторії при площі Юра, до бл. п. крилошанина Миколи Чапельського, якого знав особисто з-перед війни… Отець Чапельський запросив мене до свого кабінету. Я приступив відразу до справи та став йому оповідати про святі мощі і просив його зайнятися дальшою їх долею. Вислухавши о. Чапельський сказав: Вам напевно відомо, що Митрополита москалі вивезли в глибину Росії. Ми маємо тепер багато клопоту з управою дієцезії. Може ви потрудитеся з цією справою до отців Василіан на Жовківську?
Не маючи багато часу я попрощався і пішов просто на Жовківську. Задзвонив на фірті, сказав дежурному ченцеві, що мушу терміново бачитися з ігуменом у дуже важній справі. Чернець з недовір’ям прийняв мою заяву. По хвилі вернувся назад і запитав, що то за така важна справа, Я коротко відповів, що йдеться про мощі святого Йосафата. В розмовниці оповів я о. ігумену про свій побут в Білій Підляській та про віднайдення мощів святого Йосафата. Почувши моє оповідання, о. Ігумен зробив великі очі, перепросив мене і звернувся до ченця на фірті: Брате, покличте всіх отців, хай слухають усі.
За хвилину в розмовниці було кільканадцять отців, один з яких тримав в руках зшиток. Отець ігумен попросив мене наново докладно оповідати, а отець, що тримав зшиток, стенографував. Цей зшиток має бути в архіві оо. Василіан у Львові. Я подав докладну адресу Радомінського і на прощання просив отців справи не відкладати, щоб хтось не випередив.
Щойно по війні в році 1923 прочитав я в журналі «Богословіє» про віднайдення і розпізнання святих мощів, де моє ім’я не згадувалося. Мощі в 1915 р. за моєю адресою і вказівкою відкопав о. Демчик ЧСВВ і в 1916 році перевіз до Відня. В 1924 р. Дістав я від бл. п. Митрополита Андрея частину святих мощів на переховування їх у моєму роді від рода в рід з відповідною грамотою. Від тої пори творились у моєму домі незвичайні події, які охороняли мене і мою родину від нещасть. Ми пережили багато воєнних трагедій, болючу еміграцію. Мощі в чудесний спосіб рятували нас багато разів. Тут з нами на еміграції чекають на поворот на Рідну Землю, де знайдуть своє почесне місце в україн‑ ському середовищі».
Читаючи декілька публікацій про віднайдення мощів святого Йосафата, я ні разу не зустріла імені скромного мирянина Федора Заяця, якому Вселенська Церква завдячує віднайденню цінних реліквій, що сьогодні доступні для світового почитання в соборі Петра у Римі. Тому вважаю своїм обов’язком цим спомином доповнити відомості про віднайдення мощів великого святого української Церкви.
В черговий раз переконалася я у важливості записів, споминів та мемуарів для відтворення нашої історії.
За ласкавою згодою доньки Федора Заяця Оксани Бережницької спомин передрукувала Леся Крип’якевич
