Кого з авторів давнини ми читаємо, перекладаємо і досліджуємо? Один із важливих напрямків – святоотцівська (патристична) спадщина, що сформувала богослов’я Церкви. Їй ми по праву приділяємо багато уваги.
Патристичними прийнято називати твори всіх великих християнських мислителів і діячів, які формували богослов’я Церкви після апостолів, тобто з кінця І століття і до певної межі. Якою є ця межа? Зазвичай межею вважають постать Івана Дамаскина (†745), який «підсумував» і зафіксував досягнення візантійського богослов’я, та чому ми визначаємо межу саме так, чи не втрачаємо через це частину нашої святоотцівської спадщини?
Симеон Новий Богослов – отець Церкви
Одна з пропонованих відповідей на питання, чому завершуємо період Святих отців Іваном Дамаскином, є та, що після часів Івана Візантійська імперія хилиться під ударами зовнішніх ворогів, значно зменшується територіально, занепадає. Але ж після цього занепаду маємо новий розквіт імперії, тому причину треба шукати радше в тому, що після Дамаскина стосунки із Заходом, західною Церквою розквіту вже не переживали, а в’янули аж до такої міри, що відбувся формальний розрив, знаний як «Велика схизма» (1054 р.).
Тому на заході й утвердилася така думка, що отців після Дамаскина вже немає, і ми цю думку некритично перебрали. Останнє вплинуло на те, кого з авторів ми читаємо, перекладаємо і досліджуємо. Тому поза нашою увагою довгий час залишалися ті автори, що їх західний світ не зарахував до «святоотцівського грона» і які творили аж до остаточного падіння Візантійської імперії в 1453 році. Яскравим прикладом автора, спадщину якого вважаю цілком патристичною, є Симеон Новий Богослов, що творив у XI столітті, дослідженню богослов’я якого я присвятив свій докторат.
Симеон Новий Богослов є органічним представником святоотцівської традиції. Він продовжує ті самі інтуїції, ті самі теми, практики і навіть великою мірою ті самі літературні жанри, які практикували монаші патристичні автори перед ним. Водночас треба віддати належне унікальності Симеона, адже тон його письма надзвичайно харизматичний, особистий, ревний і пасіонарний.
На відміну від багатьох патристичних авторів Симеон не соромиться говорити від першої особи. Говорить про себе, свій досвід, а тому його твори є максимально «екзистенційними» свідченнями. Власний духовний досвід Симеона, досвід його духовного отця – теж Симеона, але названого Благоговійним – є визначальним для нього в богословствуванні. Тому це богослов’я не книжкове, це не імітація когось іншого, адже базується на внутрішньому духовному пережитті і є свідченням духовного пережиття.
Симеона нерідко величають пророком у біблійному розумінні цього слова, адже пророк – це людина, яка свідчить словами те, що Бог вклав їй у серце. Нетиповою для часу, в який жив Симеон, є й тематика його творів: він наголошує на тому, що традиція є живою, вимагає живої участі й живої відповіді, адже Дух Святий продовжує діяти так само, як у часи перших християн чи перших монахів у IV столітті. Тому все, що вимагається від людини, це включитися в дію Святого Духа і дати через себе діяти Духові, дати зробити себе інструментом Божої благодаті. Тоді людина є рівною апостолам у своєму служінні. Та, попри цю всю, з одного боку, традиційність Симеона, а з другого – його інноваційність, він був маловідомим після XI століття, коли його твори впорядкував учень Никита Стифат і аж до ХХ століття, коли твори Симеона були перевідкриті на Заході.
Церковна інституційність і харизми Святого Духа
Однією з причин такого забуття можна назвати епоху, в якій жив Симеон. Це доба, що настала після іконоборства. Властиво іконоборство, що є періодом в історії Візантії тривалістю приблизно 120 років, наклало глибокий відбиток на долю імперії та Церкви, зумовило в Церкві тектонічні зміни. Сьогодні ми сказали б, що це можна порівняти з протестантською Реформацією і католицькою контрреформацією у Західній Європі в XVI і XVII століттях.
У випадку протестантської Реформації мовиться про цілий комплекс речей: винайдення друку та гуманізм; відкриття Америки та інших частин світу; зміна в мисленні людей; індивідуалізація суспільства; відмирання феодального ладу і зародження капіталізму… Все це змоталося в такий складний клубок, який у історії європейської цивілізації досліджений краще, тому він для нас може служити зручною аналогією для розуміння того, чим було іконоборство і яким були його наслідки. Ми не можемо зводити Реформацію до боротьби зі статуями, як так само не можемо зводити візантійське іконоборство до боротьби з іконами.
Стереотипно вважають, що в історії Церкви перемогли іконопочитателі, і то завдяки монахам, які за вірність іконопочитанню часто платили кров’ю, а тому це перемога монашества. Це правда, але іншим наслідком іконоборства стало те, що Церква вийшла з цього періоду з дуже великою підозрою до всяких низових харизматичних рухів. Тобто перемога над іконоборством призвела й до того, що церковна єрархія взяла під контроль створення та використання ікон, а разом із тим багатьох інших речей, що до цього розвивалися до певної міри спонтанно. Стосується це і будівництва та облаштування храмів, укладення літургійних текстів, канонізації святих, питань духовного проводу тощо. Все тепер потребувало санкції духовної єрархії.
Така адміністративно-канонічна строгість була чимось новим, чого не існувало до іконоборства. А така особа, як Симеон, оголює конфлікти, які виникають на цьому тлі. Адже Симеон є представником харизматичного монашества, яке в церковній традиції завжди залишалося рухом дещо «контрсистемним». Тому в житті Симеона виникають кілька конфліктів, адже стиль його монашества відрізняється від дисциплінованого мейнстриму того часу, він більш анархаїчний і подібний до отців пустелі ІV – VІ століть. Для Симеона було нормальною практикою вважати свого духовного отця – Симеона Благоговійного – святим, а тому особисто й проголосити його святим після його переставлення.
Така самочинна канонізація сьогодні немислима, але до певного часу була звичною практикою, коли на місцевому рівні засновника монастиря, що помер у доброму сумлінні, визнавали як преподобного отця, вшановували в цьому конкретному монастирі, і це не потребувало якихось особливих адміністративних процедур затвердження. В часи Симеона Нового Богослова вже все було інакше. Це часи ще одного Симеона – Метафраста, який мав завдання упорядкувати житія святих у межах певної єдиної ідеологічної парадигми. Тому єрархія негативно сприйняла те, що Симеон Новий Богослов створює культ свого духовного отця самочинно. Це стало поштовхом до конфлікту пасіонарного провідника монашої спільноти з одного боку і вчених, ерудованих, канонічно підкованих представників вищої єрархії Константинополя, уособлених в синкелі Стефана, другої після патріарха людини – з іншого боку.
Конфлікт стає приводом для появи численних творів Симеона, який пише низку тексти, де обстоює свою позицію щодо канонізації свого духовного отця; питання святості загалом; питання віри в Трійцю, яке теж приплітається до цієї дискусії. Адже Стефан намагається звинуватити Симеона в тринітарній єресі, навіть обговорюються питання, яким має бути істинний богослов, тобто відбувається жвава літературна полеміка.
Чому Симеона назвали Новим Богословом
У богословській полеміці про Тройцю і криється причина того, чому Симеона називаємо Новим Богословом. Всього троє людей мають цей титул у візантійській традиції: автор євангелія Іван Богослов; Григорій Богослов, твори якого у Візантії були другими за популярністю після Біблії; Симеон. Власне, видається, що в XI столітті, коли Симеон жив, догматика була вже усталеною, але Новий Богослов, як і його попередник Григорій у IV столітті, пише тексти на захист правильного вчення про Тройцю, а відтак і про богослов’я загалом.
Симеон свого часу протистояв хвилі візантійського інтелектуалізму, представники якого робили вигляд, що потугами розуму годні розібрати Бога «на цеглинки». Новий Богослов, натомість, говорить про Тройцю як у першу чергу Таїнство, яке приймаємо в смиренні розуму. Він далекий від агностицизму, який стверджує, що Бога неможливо пізнати. Навпаки, він закликає до пізнання Бога в смиренні, але не просто розумом, а досвідом, через відданість усього життя Богові. Саме через цю відданість Бог відкривається людині і Тройця в людині перебуває.
Направду передати словами ці речі, зафіксувати вкрай складно, а тому це позначається на стилістиці його творів, на суперечливості його мови. В своїх текстах Симеон дуже інтимний, дуже чесний. Тут можна провести паралель із вельми популярним текстом – «Сповіддю» Августина, написаною в V столітті. Але якщо серед українців «Сповідь» Августина знана, то Симеон майже не перекладений, хоча й ближчий до нас аж на 500 років. Вірогідно, одна з причин його меншої популярності – конфлікт із тодішньою церковною владою, яким просякнуті твори Симеона. Попри те, ці твори однозначно здатні привабити й послужити на збудування сучасному читачеві.
Симеон Новий Богослов.
Учитель духовного реалізму
Серед усього того, що найперше може привабити читача в Симеоні нині, є риса, яку можна назвати духовним реалізмом. Симеон наполягає на абсолютній досяжності духовного досвіду, на відміну від його опонентів, котрі вважали, що це намагання є некорисним і небезпечним. Водночас Симеон є вкрай тверезим автором, відшліфованим школою монашого послуху. Але цей послух не дає йому забути саму суть Євангелія, в якому Бог дає нам себе повністю в причасті: як євхаристійному, так і причасті цілого життя молитви, наслідування Христа, святості.
Симеон має цей крайній реалізм нашого обоження, що пов’язане з Євхаристією, хрещенням, молитвою. Коли ми стоїмо на молитві, то просвітлюємося Божим світлом. Симеон твердить, що як Богородиця зачала від Святого Духа через слово Архангела і носила в своїй утробі Боже Слово, так і ми, коли слухаємо і виконуємо слово, об’єднуємося з Христом, Христос у нас воплочується. Коли ми приймаємо в причасті Тіло і Кров Господа, Він стає частиною нашої плоті та крові. Це дуже живий досвід, живе переживання, яке є актуальним у будь-які часи. Симеону вдається передати цей духовний досвід, переконати своїми текстами. Щоправда, ці тексти потребують терпіння, адже його стиль буває складний, багатослівний, він так говорить, ніби захлинається, тобто намагається висловити щось, чим горить. Це не є візантійською «бароковою» риторикою, бо тексти багатьох сучасників Симеона є страшенно штучним плетивом словес. Симеон не такий. Він говорить як освічена людина, але робить це дуже харизматично і палко, намагається ділитися невимовним досвідом.
Натхнення, а не інструкція
Водночас потрібно застерегти, що тексти Симеона віддалені від нас у часі й культурно, а тому багато того досвіду, який він комунікує, не можна просто взяти й застосувати на практиці. Сьогодні повторювати подекуди радикальні заклики Симеона можна з тим самим результатом, що й вчитися східних одноборств за фільмами з Брюсом Лі. Традиція монашества у нас до певної міри перервана, а вона, якби була безперервна, теж мусила б пройти трансформацію й адаптуватися до сучасних умов, адже людина нині інакша. Сучасні духовні практики не можуть бути технічним повторенням того, що робили в XI столітті, але ми можемо черпати натхнення, імпульс від таких людей, як Симеон. Він і є прикладом такого тверезого натхнення Духом, якого, вірю, потребуємо й ми.
д-р Тарас Тимо, доктор богослов’я, філософсько-богословський факультет УКУ
Матеріал підготовлений на основі інтерв’ю Едуарда Бердника з Тарасом Тимом, який захистив у 2023 році наукову працю, присвячену малознаному в українському контексті автору Симеону Новому Богослову.
