Звичай встановлювати святині на місцевості як пам’ять про історичні, зокрема трагічні, події є характерною рисою української культури. На території Галичини найбільш поширеними сакральними образотворчими творами, шо несуть меморіальну функцію, є ландшафтні хрести та фігури, а якщо говорити про архітектуру – часто каплиці та цілі храми. У самому Львові є значна кількість таких творів. Найдавніші збережені зразки датовані XVI – XVII століттями. Проте більшість наявних пам’ятних статуарних святинь міста зведені у XIX – XX століттях. Для прикладу, пам’ятник на честь скасування панщини 1848 року, відновлений у 1991-ому на вулиці І. Кавалерідзе у Львові; хрест на знак вшанування пам’яті 140 тисяч вояків, що загинули у концтаборі «Шталаг 328» на горі Шембека; хрест на Горі Лева на знак вшанування пам’яті полеглих воїнів-«афганців»; хрест, встановлений на згадку про цвинтар на сучасній вулиці Володимира Великого, 113, та інші. У таких творах про меморіальну функцію зазвичай свідчать лише написи, хоч іноді історичні події так чи інакше відображаються на іконографії: це або зображення певного сюжету чи святого, або наявність окремих атрибутів. Зразком може бути каплиця «Покрову Богородиці» на вулиці Високий Замок, 4, перед входом до Національної суспільної телерадіокомпанії України. Вона зведена на честь полеглих козаків, які визволяли Львів і були поховані на цьому місці. Встановлення саме Покрови в цьому випадку можна пов’язати з тим, що її вважають покровителькою козацтва, українського воїнства загалом.
Історичне і сакральне
Проте значно цікавішими є монументи, в яких поєднані історичні та сакральні наративи і символіка. Із 1990-их років з’явилася значна кількість таких творів, що дозволяє говорити про тенденцію, а також свідчить про тісний ідеологічний та загалом світоглядний зв’язок історичної пам’яті й релігійності як у авторів, так і в громадськості. Також варто зауважити, що пам’ять про події новітньої історії залишається травматичною і суперечною, що так чи інакше відображається як на особливостях самих творів, так на їх вшануванні. Тому такі пам’ятки часто супроводжуються надмірною політизацією і скандалами.
Яскравим прикладом може бути «Стіна пам’яті жертв комуністичного терору мирного населення Заходу України в період 1939 – 1941 років». Меморіал розташований на стіні колишнього монастиря ченців-місіонерів Святого Казимира, де діяла Замарстинівська в’язниця, неподалік від місця, де починалося Львівське гето. Автори меморіалу – Іван Самотос, Олесь Криськів та архітектор Василь Каменщик.
Найстаршим його елементом є пам’ятний знак – барельєф із написами, зведений у 1995 році. Цю частину доцільно відрізняти за основним написом – «Стіна пам’яті і скорботи». Тут зображений скорботний ангел, який тримає терновий вінок. Атрибут Страстей Христових у цьому випадку має амбівалентне значення: з одного боку, це символ мученицької смерті, а з другого – вінок переможця. В християнському мистецтві цей образ зустрічається досить часто. Як окрема іконографія ангел із терновим вінком був дуже популярний у добу Бароко, сягаючи коренями часів античності. Так можна згадати іконографію богині Ніки – крилатої діви, яка здіймає лавровий вінок звитяги. Також помітно, що ангел має покриту голову, що в іконописі характерне саме для жіночих персонажів. Натомість пам’ятний напис цікавий тим, що українська та англійська мови в ньому відрізняються. У першому мовиться про те, що тут була катівня українського народу і, відповідно, тут має постати музей «Українська Голгофа», а в другому згадано, що жертвами також були поляки та євреї. Причому українська версія свого часу була суттєво «відредагована», про що свідчить помітне заглиблення від знятого шліфовкою напису.
Згодом, у 2001 – 2002 роках, був зведений монумент «Жертвам політичних репресій». Він складається з гранітних стел та стіни з іменами убитих, посеред якої – бронзовий рельєф із зображенням розіп’ятого в’язня на тлі колючого дроту в хрестоподібному обрамленні. Чоловік прив’язаний мотузками до тау-хреста. Ймовірно, саме на таких хрестах розпинали на східних і південних теренах Римської імперії, про що свідчать як історичні джерела, так і одне з найдавніших зображень розп’яття: карикатура III століття, знайдена на Палатинському пагорбі в Римі. Можна сказати, що на рельєфі «історичний» і «канонічний» хрест не лише доповнюють один одного, а й протиставляються. Аналогічне протиставлення зустрічається в традиційному іконописі, зокрема – на іконі «Страсті Христові» кінця ХV – початку ХVІ століття з церкви Покрови в селі Трушевичі, що зберігається в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. Тут Ісус висить на традиційному семираменному хресті, а розбійники – на тау-хрестах у тих же позах, що й ув’язнений на рельєфі. Варто зазначити, що традиційно розвернутим ліворуч зображений розбійник, який зневажав Ісуса – Гестас, проте доцільніше думати, що прообразом послужив саме благорозумний розбійник – Дісмас, якого Христос першим завів до раю.
Негативний зовнішній вплив
Цей меморіал також є знаковим зразком того, як зовнішні чинники можуть негативно впливати на сприйняття твору, а отже, й прочитання іконографії. Найперше треба сказати, що меморіальні таблиці були виготовлені з дрібнозернистого сірого граніту, а більшість написів зроблені з мінімальним заглибленням і позолотою. Тому менш ніж за 20 років багато з них, зокрема англомовний, цілком стерлися. На жаль, це поєднання є традиційним для українських меморіалів, тому багато з них потребують регулярної реставрації. Одним зі знакових прикладів буквального «стирання» десятків імен є «Пам’ятний хрест на спомин українських мешканців Павлокоми, замордованих 1– 3 березня 1945 року», розміщений у селі Павлокома (Польща), котрим вшанована пам’ять винищення українського мирного населення села нерозформованим відділом польської Армії Крайової. Без достатнього заглиблення написи на меморіалі буквально стерлися, зникнувши за текстурою дрібнозернистого граніту, що рябить. Таким чином прагнення «гарно» вшанувати у граніті та золоті витісняє ключове – можливість прочитати імена загиблих. До слова, для того, щоби назва меморіалу «Пам’яті жертв політичних репресій», а також україномовний пам’ятний напис 1995 року виділялися, їх було недбало помальовано будівельною акриловою фарбою, яка досить умовно імітує золото. Аналогічні «золочення» зустрічаються на пам’ятникові Ігорю Білозору на проспекті Шевченка та на пам’ятнику королю Данилові Галицькому на площі Галицька. Це вказує на тенденцію, певним чином схожу на «поновлення» давніх ікон у церквах нефаховими виконавцями будь-якими підручними матеріалами.
А ще будинок, в якому тепер розташований Інститут права Львівського державного університету внутрішніх справ, був помальований у колір живого коралу, що був украй популярний свого часу (можливо, Pantone 16-1546), з прямокутними білими вставками та специфічною фактурою. Очевидно, таке тло суттєво суперечить стриманій сіро-золотій гамі меморіалу, композиційно «перерізаючи» його по горизонталі, через що центральна фігура губиться. Останньою проблемою є розміщення над і ліворуч рельєфу масштабних банерів із написом «Стіна пам’яті жертв комуністичного терору мирного населення Західної України в 1939 – 1941 роках» і логотипів організацій, які підтримали зведення меморіалу. Особливо контрастною та помітною є біла смуга з написом «Львівська організація «Меморіал» імені Василя Стуса», розміщена безпосередньо над скульптурою. Очевидно, такі доповнення неприпустимі як на історичній будівлі, так на самому меморіалі, бо відвертають увагу і «здешевлюють» твір, а також відображають дуже низьку візуальну культуру львів’ян.
Просторова ікона
Натомість позитивним прикладом роботи з простором є меморіал убитим львівським професорам у Студентському парку, споруджений у 2011 році на знак вшанування пам’яті 28 професорів Львівського університету та інших вишів, які разом з родинами на цьому місці були розстріляні гестапо 4 липня 1941-го. Автори – Олександр Сьліва, Олег Трофименко, Дмитро Сорокевич. Меморіал складається з двох просторів, поєднаних доріжкою. На верхньому є хрест із терновим вінком на триступінчастому п’єдесталі з іменами загиблих і пам’ятним написом (він, до слова, контрастний, добре читається завдяки білим літерам на чорному тлі). Це символічна Голгофа, перед якою в низині розташований круглий майданчик із постаментом у формі прямокутної арки з незначним відхиленням зверненої на схід. Її верхня частина утворена з десяти кубів, що символізують Десять заповідей. П’ята заповідь «Не вбий» немовби витягнута з місця, тому виникає враження, що вся конструкція ось-ось впаде. За аркою є невисока стіна з дверним прорізом. Співвідношення висот стіни та арки нагадує Східну браму Третього храму, стовпи якої, згідно з описом пророка Єзекиїла, були заввишки 60 ліктів і, відповідно, суттєво вищі за храм (Єз 40,14). Сама ж бетонна стіна символізує як Храм, так і вхід до Гробу Господнього. Таким чином заглиблення, що символізує яму, в яку кидали тіла вбитих, відтворює низину перед Голгофою, в скелі якої, згідно з Євангеліями (Мт 27,60 – 28,8; Мр 15,46 – 16,8; Лк 23,53 – 24,24; Ів 19,41 – 20,11), був вхід у поховальну камеру. Дверний отвір частково прикриває завіса із листа бронзи зі складками від згинання, ніби недбало прибита тканина до стіни трьома цвяхами, що відповідає католицькому догмату про Розп’яття. Найімовірніше, це плащаниця, про що свідчить невеликий проріз, який символізує відбиток крові на тканині від Христової рани. Аналогічне розміщення плащаниці на вході до Гробу Господнього можна побачити на фресці «Жінки-мироносиці біля Гробу Господнього» Милешевському монастирі (Сербія). Саме ж положення листа вказує на те, що він наче злітає, не здатний закрити вхід до гробу. Висновок: цей меморіал можна охарактеризувати як просторову ікону, в якій християнська іконографія та історична пам’ять гармонійно взаємодоповнюються на багатьох рівнях.
Меморіал убитим львівським професорам, 2011 р. Автори – Олександр Сьліва, Олег Трофименко, Дмитро Сорокевич, Студентський парк, м. Львів
Канонізація всього народу
До найбільш знакових для Львова належить пам’ятник Тарасові Шевченку, встановлений у 1992 році. Скульптори – Володимир і Андрій Сухорські, архітектори – Юрій Диба та Юрій Хромей. Найбільшу цікавість у контексті християнської іконографії в ньому привертає «Хвиля національного відродження» – дванадцятиметрова стела з барельєфами, яка, зокрема, виконує й меморіальну функцію, відображену в її сюжетах. До слова, простір перед пам’ятником є найпопулярнішим місцем вшанування жертв Голодоморів у Львові, хоча тут є два меморіали жертвам геноциду: перед церквою Покрови, що біля ТРЦ «Південний», та біля музею «Територія терору» на проспекті Чорновола, 45. З лицьового боку на стелі зображені персонажі творів Кобзаря, українських державних діячів, Богородиця Оранта з ангелами, яка здіймається над усією площею, наче покриваючи кожного, хто сюди прийшов. Зі зворотного боку – образи української історії XIX – XX століть. Загальну композицію можна порівняти з традиційною іконографією «Страшний Суд». В нижній правій частині – своєрідне пекло, де зображена група висохлих і покручених від агонії нагих людських тіл. Також тут є символічний жорновий камінь, на якому проступають дати найтрагічніших сторінок новітньої історії України (1914 –1918 рр. – Перша світова війна; 1922 р. – утворення СРСР; 1932 – 1933 рр. – Голодомор; 1939 – 1941 – 1944 рр. – Друга світова війна; 1986 р. – Чорнобильська трагедія). Один із зображених намагається спинити цю круговерть трагедій, правою рукою закриваючись від густих коренів, що наростають згори. Як і на «Страшному Суді», тут розміщена земля, тобто карта України, яку намагаються роздерти на шматки постаті російських бояр. Найімовірніше, це символізує думку, що Березневі статті 1654 року між Гетьманщиною і Московським царством є корінням подальших трагічних подій. Також у символічному пеклі розміщена фігура скорботної матері, що не може дивитися на опухлого від голоду сина. Її голова покрита накидкою, яка явно відсилає до мафорію Богородиці. Ця постать співзвучна з уривком Гласу другої Стихири на «Господи взиваю» Вечірньої з виставленням плащаниці: «Не можу дивитись, бо не по правді розпинають Тебе». Від фігури виростає заглиблення у формі хреста, що поєднує верхні та нижні регістри композиції. Можна сказати, що це своєрідні митарства. У центрі стели бачимо фігуру хлопчика, що наче завис у повітрі. Це жива душа, яка завмерла здійнявшись. Біля голови дитяти, у місці, де традиційно в іконописі пишеться ім’я святого, вказаний рік здобуття незалежності – «19» «91». Отже, це і є воскреслий український народ, що співзвучне з наступним уривком: «Але незабаром встань, щоб і я побачила твоє з мертвих на третій день воскресіння». Дещо нижче від хлопчика зображена сім’я вигнанців. Це відповідає аналогічному регістру «Страшного Суду», де є земні народи, особливо вигнаний народ юдеїв, яких до Господа веде пророк Мойсей. Проте на стелі вигнанці йдуть у протилежний бік, і лише хлопчина в каптурі, що нагадує німб, озирнувся і дивиться на Воскреслого. Цікаво, що в обох однакові портретні риси. Це дозволяє говорити про трикратне повторення одного персонажа, що є характерним прийомом в іконописі. Відповідно хлопчик у всіх випадках є персоніфікацією народу в образі Ісуса. Вище розташовані статичні постаті українських діячів, які нагадують святих. Над ними зображений лише вир перистих хмар, у яких людські постаті поступово змішуються з мученицькими хрестами, здіймаючись до небес. Уся ліва частина композиції представлена «іконописними» постатями святих, дзвонами і храмами Києва, що символізують «Горний Єрусалим». Загалом, як у «Страшному Суді» це місце праведних, що стоять праворуч Господа. Однак помітно, що у всій композиції немає раю, який мав би бути в лівому нижньому куті. Замість нього лише аморфні абстрактні форми. Можливо, таким чином дається зрозуміння того, що рай є ззовні – в часі та просторі глядача, який нарешті може ходити під чистим небом незалежної країни. Можна сказати, що цей твір найбільш яскраво показує, наскільки на початку 1990-их сакральні та історичні образи були нерозривно поєднані. Тому народ тут репрезентований у дуже однозначному образі святих мучеників, а суперечний історичний процес набуває рис виняткової святості й недоторканності. Про це свідчить і облаштування монумента. До літа 2022 року простір довкола нього був одним із улюблених місць збору молоді, яка на гранітних вигинах постаменту займалася скейтингом та іншими видами вуличного спорту. Проте згодом по периметру були встановлені невеличкі металеві кутники, що перешкоджають такій активності. Це, вочевидь, свідчить про намагання зберегти «святість» простору, який може бути використаний лише для вшанування і поклоніння.
Михайло Скоп
