На 1996 рік припадає кілька знаменних ювілеїв, пов’язаних з історією Української Церкви.
Виповняється 400 літ від пам’ятної події — укладення Берестейської унії, тобто відтоді, як на Соборі у Бересті ієрархи Київської Митрополії прийняли рішення відновити єдність із Римським Апостольським Престолом.
За дивним збігом, із цією знаменною датою співпадає ще одна річниця. У березні виповнилось рівно 50 років, як у Львові відбувся інший собор, який проголосив «возз’єднання» Греко-католицької Церкви з Російською Православною Церквою. Це була ліквідація насильна, з допомогою репресивного державного апарату. Церква, яка чотири століття знаменувала неповторний феномен українства, на 45 років була поставлена поза законом.
З нагоди 50-річчя цієї події Інститут Історії Церкви, який діє при Львівській Богословській Академії і прагне відновити комплексні дослідження з української церковної історії, штучно перервані радянським режимом, провів 7 березня 1996 р. міжнародню наукову конференцію на тему: «Історична доля Греко-католицьких Церков у Центрально-Східній Европі після Другої світової війни».
Необхідність встановлення історичної правди про цю подію відчувається в Україні дуже гостро, оскільки вона «колесом історії» прокотилась по всіх нас і негативні наслідки її відчуваємо і досі. То ж не дивно, що, як ніколи, була переповнена актова заля Львівського університету.
До участи в роботі Конференції були запрошені фахівці як з України, так і з-за кордону: д-р історичних наук, народній депутат України Іван Білас, директор канцелярії Управління Мукачівської єпархії о. Юрій Сабов, кандидати історичних наук Микола Марущак та Михайло Гайківський, проф. Карлтонського університету Богдан Боцюрків з Канади, д-р Станислав Стемп’єнь з Польщі, д-р Роберт Летц зі Словаччини, о. Роман Мизь із Югославії га інші.
Інвокацію здійснив Владика Юліян Гбур, єпископ-помічник Львівський, Протосинкел Львівської архипархії УГКЦ.
Першим було виголошено текст доповіді «Ліквідація УГКЦ: Львівський собор 1946» проф. Боцюрківа, який десятиліття напруженої наукової праці присвятив вивченню української церковної історії, безпосередньо приймав участь в організації цієї конференції, але з огляду на стан здоров’я не зміг особисто прибути до Львова. Його доповідь, яка є частиною ширшого монографічного дослідження, що незабаром вийде друком англійською мовою у Канаді, подає докладний і послідовний, побудований на конкретних фактах, опис процесу ліквідації УГКЦ із окресленням ролі і позиції в ньому окремих осіб, як священиків (о. Пельвецький, о. Костельник, о. Лесюк), так і працівників держорганів (Карпов, Вільховий).
Основною особливістю даної конференції була різнобічність аспектів, з яких підходилось до висвітлення процесу ліквідації Греко-католицьких Церков московським тоталітарним режимом.
О. Юрій Сабов та о. Даниїл Бендас зосередили увагу на особливостях нищення Греко-католицької Церкви на Закарпатті та особистих долях окремих мучеників за віру.
Д-р Іван Білас, кандидати історичних наук Михайло Гайковський і Микола Марущак розкривали приховані сторони цього процесу: особисті вказівки Сталіна, розроблення пляну ліквідації Церкви радянськими спецслужбами та механізми його здійснення, які розкриваються у доповідних записках га інструкціях органів влади і НКҐБ, що донедавна зберігались у архівах під грифом «таємно» «цілком таємно».
З усіх доповідей очевидним був єдиний висновок: так звана «самоліквідація» Греко-католицької Церкви в Україні та її «возз’єднання» з Російською Православною Церквою — це політичний фарс, заініційований і проведений НКҐБ у тісній взаємодії з органами комуністичної партії та радянської влади з метою позбавити український народ духовного проводу.
Аналогічна політика здійснювалась і щодо греко-католиків у Польщі (С. Стемп’єнь), Словаччині (Р. Ленц), Румунії (О. Турій) і Болгарії (В. Чорній).
І тому необхідно, як наголосив д-р І. Білас, «прийняти остаточне рішення про зняття тавра, яке тоталітарний режим наклав на УГКЦ». Одночасно д-р Білас розглядає опрацювання наведених документів, як і проведення даної конференції взагалі, частиною загальної підготовки до міжнароднього трибуналу у Гаазі, який виніс би остаточний вирок злочинам комуністичної системи.
Якось символічно сприйнялась зустріч на конференції д-ра Біласа з владикою Павлом Василиком. Виявилось, що копії документів, які демонстрував присутнім доктор історичних наук, були якраз із судової справи, чи точніше, розправи над Владикою Василиком. Аналізований доповідачем документ називався «Акт ідеологічної експертизи літератури о. Василика» і в ньому «ідеологічно оцінювались» коментарі, зроблені рукою о. Василика на полях «Православного вісника». Присутній на конференції Владика засвідчив, як «науково» це робилось.
Дуже цікавою була доповідь директора Інституту Історії Церкви (IIЦ) д-ра Бориса Гудзяка «Енигма о. Костельника», у якій доповідач спробував неупереджено і різнобічно охарактеризувати незвичайну постать о. д-ра Гавриїла Костельника.
Вагомо доповнили інформацію про о. Костельника й інші доповідачі, особливо о. Роман Мизь, який зачитав листи о. Костельника до своїх рідних у Югославії, писані у різних роках (1939-1947).
І все ж певна загадковість і мотивації вчинків о. Гавриїла Костельника залишається й досі.
Вперше було представлено широкій авдиторії деякі матеріяли досліджень ІІЦ із доповіді Лідії Купчик «Доля католицьких Деканів у період ліквідації УГКЦ». Хоч наукове опрацювання зібраних Інститутом усних свідчень священиків, монахів, монахинь та мирян Католицької Церкви лише розпочались, їх живі розповіді наглядно ілюструють усю жорстокість репресивних методів ліквідації УГКЦ та подиву гідні стійкість і незламність багатьох отців-мучеників, таких, як декани о. Петро Мекелита, о. Йосиф Осташевський, о. Яків Долгий, о. Стефан Качмар, о. Володимир Лиско, о. Василь Кулинич та інші.
На закінчення конференції було продемонстровано документальний фільм про львівський собор, знятий у 1946 році «Укркінохронікою». Дивлячись на суворі, ніби заціплені лиця присутніх на цьому «соборі» , слухаючи нечувано сумне «Многая літа» московському патріярху, проникаєшся відчуттям, що ти присутній на похороні когось дорогого тобі. А ще коли чуєш, як митрополит Київський і Галицький Іоан вітає новопридбану паству російською мовою, то можна уявити, що відчували «з’єднані» отці, які назагал всі були українськими патріотами.
І хоч їх привезли на «собор» у зручних вагонах і автах, тримали у комфортних готелях, частували смачними стравами і напоями, не виглядали вони дуже щасливішими від тих, котрі, не погодившись зрадити своїй вірі, їхали в цей час у брудних і тісних товарняках, у холоді й голоді, в далекі Сибіри.
А саме на такій паралелі у долях українських священиків наголосив у своєму заключному слові заступник директора ІІЦ, кандидат історичних наук Олег Турій і підкреслив, що нашим спільним обов’язком є «пізнати правду про трагічні й героїчні сторінки з минулого Української Церкви, а правда визволить нас і додасть нам сили і наснаги до праці в майбутньому».
Учасники і гості конференції мали також змогу оглянути виставку «Голгота. До 50-річчя трагедії ліквідації УГКЦ радянською владою», яка була відкрита 6 березня в приміщенні Музею історії релігії і залишається доступною для широкої громадськости на тривалий час.
А 9 березня 1996 р. у церкві Преображення Господнього відбулася Архиєрейська поминальна Служба Божа за всіх усопших, які були репресовані радянською владою у зв’язку з ліквідацією Української Греко-католицької Церкви.
Отак у Львові з допомогою духовних провідників та Інституту Історії Церкви було сповнено обов’язок «релігійної пам’яти», про який нагадує нам у своєму Апостольському листі Римський Архиєрей Іван-Павло ІІ.
Лідія Купчик
