(Закінчення з грудневого числа)
Проблема помісности
Справа територіяльної юрисдикції східнього патріярха це один з елементів помісности кожної східньої Церкви, а тим самим і української. Експерти церковної історії, права, обряду і т. д. студіюють характеристичні прикмети помісности нашої Церкви та студіюють і вияснюють її помісні права. У своїй доповіді в дні 20 вересня 1979 р. на синодальних нарадах у Римі про єдність нашої ієрархії і Церкви, Митрополит Максим каже: «Згідно з наукою Ватиканського Собору ІІ-го, кожна помісна Церква творить одну органічну єдність, без огляду на територію, де живуть її вірні». Наразі ця єдність обмежена до літургії і богословської спадщини через обмеження юрисдикції верховного архиєпископа чи патріярха. І далі, митроп. Максим каже:
1. Що ми є членами Вселенської Христової Церкви через членство в нашій Святій Помісній Українській Католицькій Церкві
2. Що ми є добрими і живими членами Вселенської Христової Церкви тільки тоді, коли ми є добрими і живими членами нашої Помісної Української Католицької Церкви.
3. А бути добрим членом Української Помісної Католицької Церкви вимагає, щоб ми всі — владики, священики, монахи, монахині й миряни завжди й всюди пам’ятали, що є: а) одна Помісна Українська Католицька Церква, без огляду на територію де живуть її вірні й діють її владики; б) що вона має один, собі питомий український обряд, з одною літургією, одним церковним правопорядком і одною богословською традицією; в) що вона має один свій власний церковний авторитет, тобто свого голову, верховного архиєпископа чи патріярха, який стоїть у її проводі, під зверхністю Наслідника св. Петра, римського архиєрея; г) що загальне добро нашої Помісної Церкви й загальне добро цілої Вселенської Церкви вимагають, щоб владики, священики, монахи, монахині й миряни вповні піддержували, глибоко шанували й вірно слідували за цим церковним проводом в тому переконанні, що така вірність проводові своєї Помісної Церкви є заразом вірністю найвищому проводові Христової Церкви і запорукою Божого благословення.»
Роз’яснити повне значення помісности Української Церкви, інформувати про це увесь Божий Люд і змагатися за те, щоб її впровадити в життя нашої Церкви — це завдання ієрархії та відповідних церковних експертів. Частинно це вже робиться. Над рештою треба працювати.
Дія nрьох xинників
Призадумуючися над сучасним станом Української Католицької Церкви, приходимо до висновку, що в порівнянні з минулими десятиліттями, вона зробила крок уперед. Може цей крок не такий великий, як ми цього бажали б, але це крок уперед. Ми все таки маємо певні успіхи у нашому змаганні за права нашої Церкви. Маємо синод, що пов’язує всі наші єпархії та екзархати в одну цілість, також маємо єдність Церкви і це наглядний успіх. Решта залежить у великій мірі від нас самих, від нашої єдности і солідарности. Нам дано великі можливості, треба тільки вміти їх використати.
Хто причинився до тієї нової ситуації? Це вислід дії трьох чинників: Патріярха, мирянства і Вселенського Архиєрея.
Ясна думка про те, хто ми під церковним оглядом і яка наша ціль, відвага висловити її і боротися за її здійснення та витривалість у змаганні за права й обличчя Української Церкви, які показав Патріярх Йосиф і далі показує вже 17 років, це наріжний камінь нашого поступу вперед. Патріярх Йосиф визначив нам напрямні церковної діяльности на цілі десятиліття наперед, захопив ними велику частину українського народу, вніс Подих нового життя і надії в нашу Церкву. Якщо приходять які-небудь успіхи, то це в першу чергу його заслуга.
Другим чинником на шляху нашого поступу вперед є мирянство, зорганізоване в патріярхальних товариствах, братствах і т. п. організаціях. Воно підхопило ідею патріярхату та помісности, поширило її в цілій діяспорі і дало всецілу піддержку Блаженнішому Йосифові. Воно зорганізувалося в Українському Патріярхальному Товаристві та інших організаціях, почало діяти словом і ділом, вживаючи при тому різних засобів, мирних і менше мирних, відповідно до обставин. Мирянський рух поширився по цілій діяспорі. Він пильнує того, щоб вогонь ідеї патріярхату й помісности не загас. Він є доказом зацікавлення мирян справами Церкви і їх бажання працювати для її блага.
Третім чинником поступу вперед нашої Церкви є Святіший Отець, Папа Іван Павло II. Він розуміє положення нашої Церкви краще, ніж будь-хто інший, є нам співзвучний і бажає, щоб наша Церква була сильна. Він виказав велику пошану до Патріярха Йосифа багато разів; говорить до нас українською мовою, перший раз в історії Вселенської Церкви. У березні 1979 р. Папа звернувся до Блаженнішого окремим листом у справі 1000-ліття хрещення України і в ньому визнав за нами право на християнство Київської Руси; цей лист наробив багато шуму в Москві та серед російської еміграції у Франції. При нагоді хіротонії митр. Любачівського Святіший Отець звернув йому увагу на потребу плекати українські традиції. Він скликав Надзвичайний Синод і дав нашій Церкві змогу вступити на інший шлях, шлях синодального устрою, а в часі синоду виголосив цілу проповідь про єдність, ясно показуючи нашим владикам дорогу, кудою мають іти.
Під час нашої авдієнції у Папи в дні 20 липня 1980 p., він приняв нас дуже щиро, говорив безпосередньо й отверто. Він знає наші проблеми, знає про нещасну другу частину буллі, знає про Англію. При розв’язці проблеми Української Церкви він числить на допомогу кардинала Рубіна, вихованця Галичини, сина українки, тепер голови Конґреґації для Східніх Церков. Папа є нам прихильний.
Висновок
Збираючи разом все досі сказане, приходимо до такого висновку: Понтифікат Івана Павла II випровадив нашу Церкву із застою, в якому вона опинилася за понтифікату Павла VI; зрушено з місця проблеми Української Католицької Церкви. Римська Курія перестала активно протидіяти усім потягненням і акціям Патріярха Йосифа, перестали виходити листи з усякими заборонами до наших владик. Відбувся синод українських владик і йому передано деякі помісні права.
Певно, це ще не все, чого ми домагалися і за що боролися і боремося. Наша праця ще не закінчена. Ми мусимо продовжувати її. Одначе це конкретний крок уперед. Наша Церква вийшла з мертвої точки і якщо ніщо не зміниться, це буде початком великого діла.
Деякі частини Римської Курії ще далі не хочуть випустити із своїх рук влади над нашою Церквою. Доказом цього є друга частина буллі, якою номіновано коадьютора для Блаженнішого Йосифа. Це гейби якась інша рука писала ту другу частину, яка протирічить першій і є образливою для Патріярха Йосифа як теж і для його коадьютора. Одначе з тим треба давати собі раду, тому відповідні протести, усні та письменні, вже подано на руки Святішого Отця та кардиналів Касаролі й Рубіна. На подібні неприємності треба нам бути й далі приготованими і бути чуйними. Одначе треба пам’ятати, що вони виходять від поодиноких, більше чи менше достойних, урядовців Римської Курії, а не від Папи, який дав і дає нам докази своєї прихильности до нашої Церкви та зрозуміння для її важкого положення і проблеми. (Як відомо папа відхилив протест Патріярха Йосифа щодо буллі — Редакція)
Напрямні мирянського руху під сучасну пору
Щоб спробувати визначити напрямні мирянського руху під сучасну пору, нам треба було перше познайомитися із ситуацією, в якій знаходиться наша Церква. Не знаючи її дійсного положення, правного і морального, неможливо говорити серйозно про напрямні дії. Отже знати, у якій правній ситуації знаходиться наша Церква, це перша передумова визначення напрямних для мирянського руху.
А друга передумова — це знати наші власні ограничення і наше місце в Христовій Церкві. Коли йде про наше місце в Церкві, то миряни мають деякі права і обов’язки. Про це каже Догматична Конституція «Про Церкву» (схвалена 21 листопада 1964 р.) таке:
«Відповідно до свого знання, компетенції та визначности, (миряни) мають право, а деколи й обов’язок, виявити свою думку про те, що відноситься до блага Церкви. Нехай це діється, якщо зайде потреба через відповідні інституції, встановлені для цього Церквою… А священні пастирі нехай признають і плекають гідність і відповідальність мирян у Церкві; нехай радо користуються їх радою, з довір’ям хай доручають їм обов’язки на службі Церкви та залишають їм свободу й поле дії, що більше, нехай заохочують їх, щоб і з власного почину піднімалися праці» (IV, 37).
Коли ж мова про наші власні ограничення, то ми не сміємо пориватися «з мотикою на сонце», не сміємо робити нічого такого, що перевищує наші сили й спроможності; бо словами можна перевернути цілий світ, та не так ділом у дійсності. Не сміємо теж забувати про те, що Христова Церква складається з ієрархії, духовенства, монашества і мирян. Вправді миряни творять 95% Божого Люду, але головна відповідальність за долю Церкви лежить у руках ієрархії. Отже роля мирянства в Церкві це допомагати і співпрацювати з ієрархією і духовенством в ділі спасення та земського існування Церкви і висловлювати свої думки і побажання в цих справах, а не керувати Церквою, чи вирішувати її справи. Ця сама догматична конституція каже: «Пастирі і вірні взаємно себе потребують; пастирі Церкви, по прикладу Господа, служать собі взаємно та вірним, а ці ж радо дають свою співпрацю пастирям і вчителям» (IV, 32).
Пам’ятаючи про ці дві передумови, можемо спробувати визначити напрямні дії Патріярхального чи пак мирянського руху. На нашу думку, їх можна звести до двох точок, а саме:
1) участь у релігійній обнові цілої нашої спільноти,
2) поширювання та закріплення ідеї помісности та патріярхату УКЦ.
а) Мирянський, Патріярхальний рух це релігійний рух. Як такий, одним із найважніших його аспектів є надприродний аспект. Догматична конституція «Про Церкву» каже: «До мирян належить, стараючися про речі земські, та впорядковуючи їх по-Божому, шукати царства Божого… До них належить зокрема так насвітлити та впорядкувати всі земські справи, щоб вони завжди збувалися та зростали в Христі і були на славу Творця і Спасителя» (IV, 31). А на іншому місці: «Тому миряни, навіть коли займаються земськими справами, можуть і повинні виконувати цінну працю для навчання світу Євангелії» (IV, 35).
Що це все значить? Це значить, що цілий наш рух мусить спиратися на твердих християнських основах. Тому, хто не є практикуючим християнином, не має чого шукати в нашому русі, який назовні оформлений в Українському Патріярхальному Т-ві, братствах та інших подібних організаціях. Тут місце тільки для практикуючих католиків. Про це св. Письмо так каже, коли наводить слова Христа про «чоловіка, що, будуючи дім, викопав глибоко й поклав підвалину на камінь. І як настала злива, води натиснули на дім той, але не могли його захитати, бо він збудований був добре» (Як. 8, 48).
Чи бачимо ті тверді християнські основи у світі довкола нас? Ні, бачимо страшний моральний упадок модерної людини, яка практикує всі гріхи — головні, чужі, проти Святого Духа, такі, що кличуть по помсту до Неба — і ламає кожну Божу, церковну й природну заповідь. Та це не все. Гріх завжди існував, але людина встидалася його і закривала.. Тепер ні не встидається гріхів, ні не скриває їх, а хвалиться ними і, що найтрагічніше, узаконює найгидкіші гріхи!
Мати Божа у своєму посланні у Фатімі, ще в 1917 році остерегла людей перед ламанням Божих Заповідей і заповіла, що якщо це не зміниться, Бог пішле страшну кару на людство. Ми тепер живемо в епосі духового упадку людства і тому тут потрібна його духова обнова, щоб не спала на нас давно заповіджена кара. Це в першу чергу завдання духовних кругів розпочати цю обнову, але вони нічого не зроблять без солідного відгуку серед мирян.
Ми, вірні УКЦ, повинні щиро включитися в акцію духовної обнови нашої спільноти, яка теж заражена довкіллям, і цю духовну обнову поставити як одне з основних завдань українського Патріярхального руху. Тим більше, що зближаємося до великої дати 1000-ліття хрещення Руси-України, яке нам пригадує, що ми діти Божі, створені на Його образ і подобіє, отже покликані до участи в Божому Царстві.
б) Тепер коротко про поширювання та закріплювання ідеї помісности та патріярхату УКЦ. Правдою є, що ця ідея захопила тільки незначну кількість українців католиків; дехто каже, не більше, як 20%, а з того не більше як одна четверта включилася в нього активно. Але правдою є теж, що активна, навіть і невелика група, може легко опанувати неактивну та дрімаючу більшість. Ми маємо багато прикладів на це в громадському та політичному житті.
Все таки треба, щоб ідея помісности та патріярхату дійшла до всіх наших вірних, отже треба поширити мирянський рух та його ідеали на цілу нашу спільноту і визначити собі за мету зробити все, Щоб принайменше 50% українських мирян жили ідеєю помісности та патріярхату і щось для неї зробили. Не легка це справа. Погляньмо, які зусилля роблять американці, щоб зареєструвати до голосування якнайбільше число громадян і щоб усі вони голосували. Який вислід? Голосує тільки понад 50% громадян. І нам також треба повести акцію, щоб «зареєструвати» якнайбільше число членів УКЦ в нашому русі і щоб вони «голосували», знову включилися в нашу акцію, змагання за права нашої Церкви.
Цю освідомлюючу акцію — себто закріплювання помісности та патріярхату — треба нам вести в першу чергу на найнижчому рівні церковної піраміди, по парафіях, і співпрацювати з парохом і брати участь у житті парафії. Це дасть нам широку базу для патріярхальної будівлі. Без тієї бази далеко не зайдемо. При тому, наша праця мусить бути поділена: одне завдання мають виконувати «низи», себто патріярхальні діячі на місцях, а друге — провід. Одні повинні піддержувати одних і між ними мусить бути одність думки та ідеї. Всяке роздвоєння, як отой роздвоєний євангельський дім, шкідливе.
Кінцеві завваги
На кінець цієї доповіді хочу підкреслити таке: ідея помісности та патріярхату УКЦ преходила через різні фази і в історії, і в останніх 15 роках. Були хвилини піднесення, були хвилини спадання надій, були хвилини безнадії. Тепер час на деяке вирівнання наших дій і сподівань, бо деякі наші каноністи твердять, що ті помісні права, які дав Папа Іван Павло II УКЦеркві, це все, що можемо тепер осягнути в рамцях існуючого церковного права. Отже, беручи до уваги дійсність, досвід і наші спроможності, я висловив би ось такий погляд на наші церковні справи під сучасну пору:
1. Помісність УКЦ та її Патріярхат це великі історичні справи. Більшою від них є тільки справа здобуття української держави.
2. Цих справ не можна розв’язати одним рішенням чи потягненням, ні їх здобути в наперед означеному часі, бо забагато сторін, навіть великодержави, ними зацікавлені і такою чи іншою її розв’язкою, головно негативною. Великі діла здобувається довгою і важкою працею та боротьбою.
3. Права, що їх наша Церква втратила від часів Берестейської Унії, чи нові права, що їх вона бажає здобути і має на них право, можна вибороти собі тільки великою терпеливістю, впертістю і послідовністю у дії.
4. В нашій дії не даймо себе випровадити з рівноваги, ні не попадаймо в розпуку. Багато чинників зацікавлені якраз у тому, щоб нас зневірити і знеохотити.
5. Ведім розумну церковну політику, яка поведе нас до перемоги і до такого оформлення нашої Церкви, на яке вона собі заслужила. Діймо так, щоб змінити те, що нам не подобається, в рамках діючого закону, хочби ми мали й початкові неуспіхи на шляху наших змагань. Відмовлять нам деякі помісні права чи Патріярхат одного року, страймося далі про його визнання наступного року і не опускаймо рук. Нігде не сказано, що те, що не вдалося нам сьогодні, не стане дійсністю завтра.
6. Не забуваймо, що через членство в Помісній УКЦеркві ми є членами католицької Церкви та що «Українська Католицька Церква значно скористала із злуки з Апостольським Престолом, зокрема, коли протиставимо долю українців католиків долі українців православних на протязі останніх чотирьох століть» ( єп. Василь, цит. стаття). В рамцях Вселенської Католицької Церкви ми завжди маємо змогу домагатися своїх прав і за них змагатися.
Обчислім свої сили, щонебудь робимо, і не зачинаймо акцій, що нам не під силу. Занадто сильними ми не є, бо за нами не стоїть ні наша власна держава, ні єдність у нутрі нас самих. Одначе будьмо постійно чуйні на всі події в житті нашої Церкви, щоб ніхто не приспав нас і, за словами поета, не збудив окрадених.
Вкінці не забуваймо, що ми християни. Уповаймо на Божу поміч і, як каже св. апостол Павло, «молитвою і молінням з благодаренням висказуймо наші прохання до Бога» (Фил. IV, 6). Пам’ятаймо про те, що все в Божих руках, і що Господь сказав: «Просіть і дасться вам; шукайте і найдете; стукайте і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, находить; хто стукає, тому відчинять» (Мат. VII, 7-8).
