(Закінчення)
Питання юрисдикції поза територією патріярхату
Патріярх-елект має право скликати законодавчий синод, але постає питання, яку юрисдикцію має синод в стосунку до українських католиків, що живуть поза Галицько-Львівською Митрополією. «Клері Санктітаті» стоїть на територіяльному принципі, «хіба що інакша причина, що випливає із суті речі, або другі формально-правні фактори вимагають іншої розв’язки». (Канон 326, ч. 2).
Здійснювати старинне канонічне право територіяльної юрисдикції в межах старинних патріярхатів Східніх Католицьких Церков тоді, коли Західній Патріярхат має право закладати свої єпархії у всьому світі й окатоличувати некатоликів навіть на традиційних східніх патріярхальних територіях — це леґалістичні кпини над групами меншин. Римська церква є найбільш впливовою і наймогутнішою серед церков під Папою Римським. І це її зобов’язує.
Точне визначування патріярхальних меж належить до ранніх віків, коли ще еміграція не була щоденним явищем. Духовні потреби наших днів вимагають уваги до самих людей, а не до закаменілих 1200 або 1500-літніх законів. Православні думають і діють так, як і Західній Патріярх: якщо вірні живуть поза традиційною патріяршою територією, то церковні власті відчувають потребу вислати їм до помочі православних владик. Чи розум і християнське милосердя не диктують, щоб владики східніх обрядів були дбайливі і мали право помагати своїм вірним у сповненні їхніх обов’язків супроти своїх Східніх Церков? Чи існує якийсь новий писаний закон, що дозволяв би Західньому Патріярхові поширювати його юрисдикцію на традиційно східні терени як Єгипет, Етіопія, Свята Земля і навіть Індія? Зовсім правильно анульовано старинне право, що обмежувало власть патріярха до його традиційної території. Добро душ вірних вимагало того. На мою думку це стосується також Патріярха-електа Йосифа і його Синоду, яких вірні порозкидані поза їхньою традиційною територією, і на це не треба якогось особливого закону, а вистарчить здоровий розсудок і християнська благодійність.
Одначе коли підходимо до цього питання з правного боку, то мусимо повернутися до попереднього: чи II Ват. Собор підтвердив існування законів і привілеїв давніх патріярхатів? Так тоді ясно, що Синод Українських Єпископів може ухвалювати закони для своїх вірних, де вони не жили б. Як вони живуть в Північній Америці, Европі, Півд. Америці чи Австралії, то Верховний Архиєпископ і його Синод повинен мати таку юрисдикцію, яка зобов’язує на підставі Берестейської Унії. Церква-Мати є в стані далеко краще дбати про своїх вірних ніж Конгрегація для Східніх Церков, якої префектом є кардинал-бельгієць, секретарем архиєпископ-італієць, а оба вони є членами латинського обряду. Якщо прослідити цю справу до дна, то можна сказати дещо про дійсну юрисдикцію поза історією визначеною територією. Східне канонічне право, з’ясоване в документі «Клері Санктітаті», узакономірює, що патріярх і патріярхо-рівний верх, архиєпископ має нагляд над літургійними священодіяннями своєго обряду в єпархіях поза патріярхатом й навіть в умовах, коли його вірні є під юрисдикцією владик латинського обряду. Значить, що верх, архиєпископ має нагляд над виданням і вжитком літургійних служебників, зберіганням літургійних правил, точних приписів, часу великодньої сповіді, визначування святкових днів, тощо. Деклярація «Апостоліка Седес» від 25 березня 1970 р. дозволяє владикам поза патріяршою територією скликати патріярший синод з правом голосування і визначування трьох кандидатів на єпископів, що їх імена передається Апостольській Столиці. Коли Східня Конгрегація іменувала владик Стаха і Лостена, та Кривого, а також піднесла один екзархат до ранґи єпархії під юрисдикцією латинського владики у Сао Павльо, то тим ватиканська декастерія явно діяла проти Декрету про Східні Церкви II Ват. Собору і проти усіх зобов’язуючих законів УКЦ.
Якщо кардинал Війо і де Фюрстенберґ, не зважаючи на наведені тут канонічні докази самовпевнено заявляють, що Верховний Архиепископ Йосиф VII і його владики не мають права скликати синод а лиш конференцію, так тоді є очевидним, що ватиканські чиновники признають укр. католикам лиш дуже маленьку частину їхніх прав і привілеїв.
Майбутня реформа східнього канонічного права
Всяка надія на те, що реформа східнього канонічного права буде зроблена в дусі Декрету про Східні Церкви і в напрямі відновлення старинних прав Східнім Церквам, мусить бути на правильному підложжі.
Підпорядкування Східніх Церков одному центральному канонічному законові означало б накинення їм найбільш зухвалої форми латинізації. Щоб це зрозуміти, треба заглянути до історії канонічного права. Від віків, коли різні церковні групи Православного Сходу входили в унію з Римом, вони мали право задержати свої легітимні літургічні обряди і форми церковної адміністрації, значить у вигляді патріярхальних синодів, якщо такі існували перед приступленням до унії. Хоч Рим не противиться літургійним практикам Сходу, (а латинізація все таки діяла), то при помочі централізації постепенно підчиненням східніх ієрархів безпосередньо папі, або куріяльним чиникам, — Священній Конгрегації для Східніх Церков.
Для забезпечення прав Східнім Церквам виринула потреба окремого для них канонічного права. 1935 р. покликано в тій цілі комісію, з ціллю зібрати матеріяли до кодифікації законів Східніх Кат. Церков. Ця процедура зразу виявила дві основні недостачі: перша — переконання, що Кодекс Канонічного Права (Ґаспаррі) від 1935 р. є моделем для усіх кодексів, і друга — що візантійський обряд з особливими йому традиціями став лиш другорядним джерелом кодифікування законів, з великою шкодою для традицій Вірменської, Коптійської, Халдейської, Маронітської та Сирійської Помісних Церков. Латинські канони, (усіх біля 2,414), були друковані на одній половині сторінок. Члени комісії доложили усіх старань, щоб східні канони були копіями латинських. В багатьох випадках відповідників латинським канонам не існувало серед східніх традицій. В інших знова були елементи спільні, але з перевагою римських основ. Через візантійські (хоч і другорядні) жерела вислів «східній» став синонімом «візантійського».
1949-1957 років проголошено чотири збірники «Моту Пропріо» із 1,590 канонами. Вони стали законом для усіх Східніх Церков у таких ділянках, як подружжя, процедура, релігія, дочасні добра, обряди й особи. 1958 року мали бути проголошені дальші канони, але вони не появилися, бо з огляду на заповіджений Собор кодифікацію здержано. Перед Собором Папа Іван XXIII оголосив своє рішення переробити латинський і східній кодекси.
До сьогодні з перерібкою східнього канонічного права нічого не зроблено. Післясоборова комісія, головою якої був померлий сьогодні Кард. Аґаджаніян, призначений на цей пост 13 листопада 1965 р., ще навіть не відбула свого першого засідання. Папа Павло VI призначив нову комісію для участи усучаснення законів Східніх Церков. Вона зложена із 23 членів, в тому шість патріярхів, шість курійних кардиналів, шість архимандритів, та п’ять владик східнього обряду, — під головуванням індійського кардинала Йосифа Перекаттіл, (сирійсько-малябарського обряду), завзятого латинізатора. Треба ствердити скандальний факт, що Патріярх-елект Йосиф не був покликаний у члени цієї комісії. Це пояснюється так, що рішучий пропонент автономії Східніх Патріярхальних Церков є несприємливий для «власть-імущих».
Сама концепція накинення одного канонічного закону на усі Східні Церкви є помилкою. Вона спрямована проти Декрету про Східні Церкви і є потоптанням старинних церков, що їх вони мали ще заки всевладні папи почали собі узурпувати їхні традиції. Вправді, Західній Патріярхат потребує одного зрефомованого кодексу. Можливо, що загальний кодекс для Східніх Церков, щось у роді конституції, був би корисним, якщо б він Гарантував автономію Східніх Церков проти Ватиканської централізації. Це одначе не можна вважати загальним кодексом законів для східніх католиків, як це було із попереднім кодексом, що взагалі нехтував тисячелітньою історією і традиціями розвитку Східніх Церков. Цей кодекс накинув їм латинський спосіб думання й однообразність замість різнородности в єдності, в дисципліні, літургії, теологічних і духовних методах, що не противилося б догмам Вселенської церкви. Східні церкви мають змагатись за збереження своїх прав. Основним об’єктом тих змагань має бути право на свій власний канонічний закон та його кодифікацію. Найбільш відкидаючим для Східніх Церков є сама ідея накидування готового кодексу, замість соборових декретів інтерпретованих Апостольським Престолом і визнаними каноністами. Кожному східньому патріярхові повинен бути даний дозвіл рішати, в якій формі він бажає бачити свої закони. Одинокий кодекс для усіх Східніх Церков — це латинізація. Один кодекс для усіх Східніх і Західньої Церков — це заперечення основного права на різнородність і єдності у Вселенській Церкві. Оформлення загальної конституції, що ґарантувала б основну єдність одиниці у Вселенській Церкві — можливе. Але вичікування на скодифікування папською комісією одного закону для усіх Східніх Церков — це потурання латинізації. В основному це означає відкинення Дектретів II Ватиканського Собору, особливо тих, що стосуються Східніх Церков, екумунізму, та конституції церкви, тобто тих, що визнали колеґіяльність діючою формою правління в Католицькій Церкві.
Позитиви автономії
Я бажав би закінчити згадкою про позитиви автономії. Хоч це є поза моєю темою, одначе це є в моїх намірах з’ясувати майбутнє канонічне положення УКЦ. Я не пропоную нічого нового, а лиш те, що вже є питоме УКЦеркві й чим Ватикан не мусів би ласкаво націлювати українських владик і їхніх вірних. Це є обов’язок укр. кат. ієрархії діяти автономно. Недавнім виявом посідання УКЦерковою дійсної автономії є створення постійного Синоду на V Арх. Синоді.
Найбільша користь із користання автономними правами УКЦерквою було б її живуче процвітання і розвиток. Тому, що УКЦ є особливою церквою, з власною ідеологією, культурою та історією, то лиш її власний єпископат і духовенство, що виросли у цьому обряді, мають потрібні кваліфікації для духовної опіки своїх, по всьому світі розкинених вірних. Хто стоїть ближче до потреб укр. народу, як не укр. владики? Принцип помісности, на базі якого наділювано автономію льокальним церквам у початках християнства, треба відновити в тій цілі, щоб закріпити духовну і адміністративну юрисдикцію. Абсолютно немає сенсу вдержувати півтори мільйонів українців католиків під владою римських кардиналів і архиєпископів зі Східньої Конґреґації, коли УКЦ має свого Верховного Архиєпископа і 22-ох владик, здібних адмініструвати УКЦерковою згідно зі старинними автономними правами.
З душпастирського аспекту потреби мирян можуть краще бути заспокоєні їхніми власними владиками, що на синоді могли б ухвалювати закони стосовно літургії й богословія. Верховний Архиєпископ і Синод можуть висилати обізнаних в своєму обряді владик у ці частини світу, де їх найпекучіше потрібно. В той спосіб була б підсилена краща співпраця і любов поміж українцями в діяспорі, а це піддержало б на дусі п’ять з половиною мільйонів вірних Римові католиків у катакомбах.
Почуття ідентичности серед української молоді скріпилося б, і сприяло б покликанні до монашого і священичого життя. Вселенська Церква оживилася б новим підходом до Бога.
У ЗСА кожний стейт кермує своїми справами. Законодавці, судді та уряди є здібні працювати для спільного добра. Одначе тому, що кожний стейт є членом вищої одиниці, федеральний уряд видає закони, призначує суддів та робить усе можливе для добра цієї одиниці. Так же й екуменічні собори, що в їхній склад входять усі владики, адмініструють і видають закони для Вселенської Церкви. А Владика Риму є вищим символом, що Гарантує свободу в дрібних справах, єдність в основних а милосердя в усіх справах.
Така автономія дозволила б на конечні зміни, на синоді владик під головуванням Патріярха-електа. Кожна українська єпархія мала б змогу ділити свої проблеми і їхні розв’язки з другими єпархіями. Цей правдивий принцип колеґіяльности сприяв би пристосуванні до сучасного життя, без руйнування цінних елементів української традиції. Українські католики всюди мали б почуття і сенс єдности а особливо тісний зв’язок із Мовчазною Церквою.
Що Українській Церкві принесе майбутнє? Я бачу три можливості: українські католики можуть бути дальше підніжком, на який Римська Церква може ступити бачучи церковний чи політичний зиск. Для такої ролі багато відваги не потрібно.
Друга можливість — це надія на те, що автономія, на яку Римська Церква погодилась у Бересті і на II Ват. Соборі — буде збережена і скодифікована новою комісією для кодифікації і перегляду кодексу східнього канонічного права. Але коли попередня комісія завела так ганебно, то чи можна плекати надію, що сучасна комісія вив’яжеться краще?
Третя відкрита дорога це та, що її знають майже усі українці в світі: це шлях Патріярха Йосифа І. Сліпого. Це є змагання за те, що св. Дух подає до вірування як одиноке правильне, хоч це зв’язане нераз з труднощами і неприємностями. Ісус Христос ніколи не бажав, щоб його Церква жила для самого існування. Він вимагав, щоб вона приносила обильні плоди.
(З англійського переклав др. Є Ґіль)
