Інтерв’ю з судовим вікарієм Львівської Архієпархії отцем Ростиславом Бубняком
– Всечесний отче Ростиславе, у шлюбі Бог злучає людей, тому, відповідно, ніхто не може скасувати того акту, що його Бог довершив. Виходить, що церковний суд виносить рішення про те, що в якомусь конкретному шлюбі Бог не злучив двох осіб? Як це розуміти?
– Подружжя — це нерозривний союз між чоловіком та жінкою, заснований Богом, який за своєю природою призначений для добра подругів та народження й виховання дітей. Церква чітко дотримується власних приписів подружнього права для того, щоб зберегти стабільність, нерозривність і святість подружжя. Щодо питання та поняття «ствердження недійсності подружжя», то тут слід вказати, що Церква не «розв’язує» церковний подружній союз, а сама процедура провадження процесу не є «церковним розлученням» і не «скасовує» факт дійсності, що відбувся. Коли людина вперше стикається з цим питанням, у неї дуже часто виникають супротивні думки щодо паралельного існування поняття «ствердження недійсності подружжя» та навчання Церкви щодо нерозривності подружжя. Ці дві позиції Церкви насправді не є суперечливими одна одній, а натомість взаємодоповнюють одна одну. Католицька Церква ставить низку вимог перед вірними, щоб могти правосильно укласти подружжя, одночасно також навчає, що може перешкодити здійсненню цього акту.
Для того, щоб укласти правосильне (дійсне) церковне подружжя, потрібно дотриматися трьох загальних приписів: не мати канонічних (визначених церковним правом) перешкод до укладання подружжя; мати добру й непримушену волю укласти своє церковне подружжя та дотриматися канонічної форми вінчання. Правосильність церковного шлюбу та його нерозривнісь полягає в тому, що подружжя потрібно укладати згідно з приписами права Церкви. Натомість неправосильний шлюб – це той, який не був укладений згідно з правом Церкви. Тільки Церква має право визначати, які шлюби, тобто укладені подружжя, правосильні чи ні згідно з власним правом, яке зобов’язує її вірних, тому рішення про те, чи дійсно під час укладання шлюбу було чи не було допущено порушення церковного права, належить до компетентності церковної судової влади.
Перший обов’язок церковного судді – це застосувати всі можливі пастирські засоби для того, щоб сторони, якщо це можливо, примирилися і поновили своє спільне життя. Керуючись процесуальними нормами та на підставі церковного подружнього права, церковний суд дає офіційну відповідь подругам щодо юридичного стану їхнього церковного шлюбу. При цьому він фактично нікого не осуджує чи за суджує. Церковний суд приймає докази та факти, які вказують на правову основу укладеного церковного шлюбу; опісля виноситься вирок, у якому стверджується правовий стан укладеного церковного шлюбу.
Причини, які довели подругів до цивільного розлучення, не завжди стають причинами ствердження недійсності подружжя. Тому, навіть якщо церковний суд бере до уваги все, що сталося під час спільного життя сторін, кінцева мета його роботи – встановити, чому особа розлучилася? Чому вона йшла до шлюбу? І чи насправді уклала нерозривний шлюб перед Богом і Церквою?
– Отче, з якого часу в церковному праві маємо таке поняття, як ствердження недійсності подружжя, які умови стали першими для винесення рішення про це?
– Перші згадки щодо процедури ствердження недійсності подружжя у Католицькій Церкві знаходимо у приписах IV Латеранського Собору (1215 р.). Отці Собору поставили особливий наголос на інституції подружжя як на Таїнстві, вказуючи на його нерозривність аж до смерті одного з подругів. Продовжуючи своє вчення, подають також причини, згідно з якими Церква могла б ствердити недійсність подружжя: укладення шлюбу з корисливих мотивів, укладення таємних шлюбів та укладення шлюбу у випадку насильства над людиною чи її викрадення задля одержання згоди.
Пізніше, на Тридентійському Соборі, богослови та церковні правники продовжать систематизацію у сфері подружнього права. На XXIV сесії (листопад 1653 р.) було підтверджено норми IV Латеранського Собору та задекларовано, що недійсність подружжя, чи іншими словами недійсність подружнього вузла, може проголосити лише церковний суддя, тобто це є компетенцією тільки церковної судової влади.
У ХХ ст. Кодекс канонічного права Римо-Католицької Церкви, проголошений Папою Бенедиктом XV у 1917 році, вже містить досить чітку структуру церковних норм, у тому числі й процедуру ствердження недійсності подружжя. Тут також подаються вимоги щодо правосильного укладення церковного шлюбу та причини, які, згідно з нормами права, можуть призвести до ствердження недійсності подружжя. Сучасні правові збірники, зокрема Кодекс канонічного права від 1983 р. для Римо-Католицької Церкви, та Кодекс канонів Східних Церков від 1991 р. для Східних Католицьких Церков, містять як матеріальні, так і процесуальні норми, відповідно до яких стверджується правовий стан церковного шлюбу, одночасно відповідаючи вимогам навчання Католицької Церкви, якими є пошана гідності та святості Таїнства По‑ дружжя.
– Всечесний отче, в контексті того, що Ви згадали про два Кодекси – Західної та Східних Католицьких Церков, спадає на думку різниця обрядів вінчання у цих двох традиціях, різниця їх богослов’я. Також відомо, що існують різні погляди Православної та Католицької Церков на розлучення. Чи є можливим досягти тут згоди, адже це питання досить вагоме? Чи були спроби дійти до спільного знаменника?
– Православна Церква ніколи конечно не наполягала на ідеї нерозривності подружжя. Причинами для припинення шлюбу в ній є або смерть одного з подругів, або розлучення, тобто розірвання дійсного подружжя, через зняття благословення компетентною церковною владою.
Католицька Церква бачить подружжя нерозривним, вона нікого не розлучає. Проте не всі знають, що церковний шлюб не передбачає розлучення навіть у разі невдалого спільного життя. Ця доктрина є єдиною і незмінною для всіх помісних Католицьких Церков, адже вона базується на словах Ісуса Христа: «Що, отже, Бог злучив, людина хай не розлучає» (Мр. 10, 9). Вірні, котрі отримують цивільне розлучення, перед Католицькою Церквою вважаються надалі пов’язаними попереднім подружнім вузлом, і їм заборонено укладати новий церковний шлюб.
Це означає, що коли католик бажає укласти подружжя з особою, яка раніше була одружена, а на даний момент розлучена перед державою чи в Православній Церкві, то компетентна судова влада в Католицькій Церкві повинна оцінити правосильність цього подружжя. Цивільне розлучення, видане згідно з державним законом, або зняття благословення, здійснене владою Православної Церкви, не будуть визнані Католицькою Церквою, оскільки вони суперечать абсолютній забороні розлучення.
На сьогодні не видно можливостей дійти до певної згоди на тему розлучення у баченні Католицької та Православної Церков, оскільки обидві сторони не здійснюють жодних кроків для спільного наукового дослідження у церковному подружньому праві.
– Які законні підстави сьогодні є найчастіше приводом для ствердження шлюбу недійсним?
– Правосильність подружжя розглядається через зав’язку спору, або іншими словами «формулювання сумніву». Цей сумнів визначає причину або причини, згідно з якими оскаржується правосильність подружжя. Кодекс канонів Східних Церков у розділі «Подружжя» подає список загальних перешкод, які можуть призвести до ствердження недійсності подружжя. Вважаю недоцільним, поза судовими справами, називати причини, які найчастіше стають приводом для ствердження неправосильності шлюбу. В даному випадку може існувати небезпека так званої допомоги для подругів у відшукуванні причин, щоби вийти з «невдалого» співжиття, а не намагатися всіма силами зберегти цей подружній союз.
Зважаючи на це, процедура ствердження недійсності подружжя є закритою. Церковні процеси не мають публічного характеру в способі їх проведення, і тому на них присутні лише особи, причетні до справи. Церковний суддя не має права розголошувати жодної інформації щодо стану та змісту будь-якого процесу, оскільки в Церкві встановлені певні норми секретності та конфіденційності. З іншого боку, це не означає, що щось приховується від сторін, котрі беруть участь у справі, вони проінформовані про процедуру повністю. Кожна особа, котра подає позов, має право на добру репутацію, тому процедура не є відкритою на публічне обговорення. Лише кваліфіковані церковні особи, встановлені в церковному суді, мають право оцінювати правовий стан даного подружжя.
– Що спонукає людей клопотатися про ствердження недійсності подружжя? Адже відомо, що багато християн вступають вдруге в громадянський шлюб без особливих мук сумління.
– Коли особа, розлучена державною владою та, здебільшого, проживаючи в іншому цивільному шлюбі, навертається, бажає увійти в тісніший стосунок із Богом через участь у Таїнствах, виникає питання статусу її церковного шлюбу. Аби вирішити його, людина мусить звернутися до церковного суду. Спонукою, у даному випадку, є намір жити справжнім християнським життям, заспокоїтися і звільнитися від будь-яких вузлів свого невдалого подружжя, бо, як стверджують, приходить момент полагодити своє життя перед Богом.
Хоча більшість українців декларують себе християнами, але насправді незначний відсоток тих, котрі вже перебувають у повторному цивільному шлюбі, запитують себе: що їм тепер робити; як їм сповідатися чи приступати до Святих Таїнств? Цю байдужість людей вважаю проблемою цілого нашого суспільства, оскільки розлучені не можуть приймати Святе Причастя. Бо саме подружжя як людська спільність поглиблюється через життя спільної віри і через Євхаристію, яку подружжя приймає спільно.
– Отче Ростиславе, видається, що нині значна частина вірних нашої Церкви недостатньо усвідомлює серйозність і важливість подружнього союзу, не розуміє суті церковного шлюбу, навряд чи чула що-небудь про канонічні перешкоди тощо. Чи не мала б ієрархія Церкви звернути увагу на цю проблему та інтенсивніше запобігати розлученням?
– Відповідно до церковного права, яке подається у 783 кан. Кодексу канонів Східних Церков, «душпастирі зобов’язані турбуватись про те, щоб вірні готувалися до подружнього стану… через особисте повчання наречених перед подружжям, яке б готувало наречених до нового стану». Поряд із цим, Церква запровадила відповідну програму передподружніх наук, щоби належно підготувати наречених до укладення шлюбу, й зобов’язала священиків дотримуватися їх порядку. Ймовірно, що деякі священики безвідповідально та байдуже підходять до виконання цих обов’язків. Це, зокрема, притаманне малим парафіям, оскільки при великих парафіяльних храмах діють постійні центри передподружніх наук. Окрім того, вважаю, що проблема криється не тільки в якості підготовки наречених до одруження, а й, скажімо, у відсутності після вінчання душпастирської допомоги подружжям, щоб ті, вірно зберігаючи й шануючи подружній союз, проводили щораз святіше й досконаліше життя в сім’ї.
Розмовляла Л. Д
