Чи може УГКЦ відновити сопричастя з Константинопольською Церквою-матір’ю, не пориваючи його з Римською Церквою? Зі спроби відповісти на це запитання постала цікава ініціятива, яка в історію увійшла під назвою Студійна група Київської Церкви (СГКЦ)
У серпні 2002-го року минає десять літ від часу першого зібрання Студійної групи Київської Церкви спроби екуменічного діялогу Української Греко-Католицької Церкви і Українських Православних Церков, що перебувають у євхаристійному єднанні зі Вселенським патріярхатом. Водночас у квітні минає шість років, відколи Група перервала свою діяльність.
Характерні риси
Визначальною ознакою Студійної групи був її неформальний характер. Глави Церков благословили загальний намір Групи, але ніхто з осіб, які брали участь у її сесіях, навіть єпископи, не мали права представляти думку усієї Церкви. На відміну від офіційних богословських діялогів, СГКЦ майже не подавала вищим церковним інстанціям свої напрацювання із усвідомлення, що, найімовірніше, не буде вислуханою. Проте, виникнувши у період кризи у роботі Змішаної міжнародної комісії з богословського діялогу між Римо-Католицькою та помісними Православними Церквами, СГКЦ діяла у контексті її доробку.
Група обрала такі форми роботи зібрань, які б давали найменше підстав для різного роду перестоpor. Свої зустрічі СГКЦ означувала як консультації. Оскільки Група не мала статуту, то особи, які брали участь у її діяльності, вважалися не членами, а лише учасниками.
Учасники і зустрічі
До Студійної групи Київської Церкви увійшли єрархи, клир та богослови Вселенського Констатинопольського патріярхату, УПЦ в Канаді, УПЦ у США, колишньої УПЦ в Америці і Української Греко-Католицької Церкви. Серед учасників з обох сторін було немало осіб як неукраїнського походження, такі тих, хто протягом життя змінював свою конфесійну належність. У семи консультаціях, які Група провела протягом чотирьох років роботи (1992–1996 рр.) у різних містах Європи та Північної Америки, взяло участь 12 православних і 15 – від УГКЦ.
Зазвичай, греко-католики у дискусіях були активніші у представленні нових тем, а православні – у реагуванні на них. Більшим завзяттям і оптимізмом щодо можливости поєднання відзначалися представники УГКЦ і владика УПЦ в Америці Всеволод (Майданський), тоді як решта православних учасників були стриманішими.
За роки діяльности СГКЦ підготувала лише три офіційні документи. Не намагалася вона впливати і на стан міжконфесійних відносин у суспільстві, надаючи перевагу теоретичній праці.
Успіхи та невдачі
Група заманіфестувала прагнення українських греко-католиків та православних до активної участи в екуменічному процесі, розпочала діалог між ними, а також створила передумови залучення УГКЦ до світового екуменічного процесу.
Студійники обговорювали вкрай складні та суперечливі аспекти католицького та православного вчення, що сприяло зростанню авторитету богословської думки УГКЦ, виробленню атмосфери довіри і відвертости між представниками Православних та Греко-Католицької Церков, пізнанню одне одного.
На сьогодні Студійну групу Київської Церкви можна вважати найсерйознішою спробою екуменічного діялогу між Українською Греко-Католицькою Церквою та її Православною Церквою-матір’ю – Вселенським Константинопольським патріярхатом.
Досі невтіленими, однак, залишилися плани щодо спільного опрацювання підручника з історії Церкви в Україні після Унії. Не дістав належного розвитку надзвичайний прецедент візиту вірних УГКЦ до Вселенського Патріярха. І хоча Група опублікувала цілу низку матеріялів, здобула певний розголос серед українців діяспори, а її працю помітили у богословських колах світу, проте в Україні доробок СГКЦ на- далі залишається відомим лише вузькому колу фахівців у галузі екуменізму.
Діяльність [при]зупинено
Після Сьомої зустрічі у Константинополі СГКЦ більше не збиралася. Рішення про припинення консультацій і, що більше, про ліквідацію Групи, за словами її учасників, не було. Проте існувала низка причин для згортання роботи Групи.
Найвагоміше – СГКЦ послідовно йшла до проведення наступного засідання у Києві, на якому логічною була б зустріч представників усіх Українських Православних Церков. А це викликало “загрозу” зустрічі за одним столом “канонічних” єпископів Заходу із т. зв. “неканонічними” владиками двох Українських Церков (УАПЦ і УПЦ-КП), що було на той час вкрай небажаним для Константинополя. О. Борис Ґудзяк вважає, що українські православні з Америки і Канади мали велике бажання зустрітися з одновірцями в Україні, але, будучи підпорядкованими Вселенському патріярхатові, не могли цього вчинити.
Крім того, є підстави припускати, що з боку Константинополя зменшилася зацікавленість у подальшому діялозі з греко-католиками, очевидно, під сильним тиском інших православних сил негативно налаштованих до “уніятів” монахів з Афону, Грецької Православної Церкви, Московського та Єрусалимського патріярхатів. У такій ситуації Вселенський патріярхат, не бажаючи конфронтувати з одновірцями-фундаменталістами, потрактував цей діалог “не найпотрібнішою на цей час справою”.
Чи поновиться робота студійної групи
Сьогодні учасники Студійної групи працюють у своїх Церквах, займаючись різними справами, часто пов’язаними з екуменізмом. Більшість підтримує ділові і дружні контакти. Оскільки Групу не було ліквідовано, то вона може відновити роботу будь-коли. Якщо б їй усе ж вдалося зібратися в Україні, то середовище, у якому треба було б діяти, було б дуже відмінним від звичного. Причина неуспіху екуменічних спроб, на думку М. Мариновича, полягає в тому, що на відміну від “устабілізованої рівноваги в діяспорі, в Україні встановилася гостра конкуренція за душі вірних”.
Однак можливості для продовження роботи Групи в Україні все ж є. У лютому 1998 р. о. Петро Галадза, за дорученням владики Василя (Лостена), зустрівся у Києві з представниками усіх трьох УПЦ, щоб з’ясувати їхнє ставлення до такої зустрічі в самому Києві. Глави і УПЦ КП, і УАПЦ тоді прихильно поставилися до можливости взяти у ній участь. У розмові з уповноваженим у зовнішніх справах УПЦ у сопричасті з Московським патріярхатом о. Василем Заєвим з’ясувалося, що і Митрополит Володимир (Сабодан) не заперечував можливої участи когось із мирян-науковців його Церкви. Найімовірніше, через згадану “неканонічність”, ця ідея так і не зреалізувалася.
У розмові наприкінці березня 2002 р. Патріярх Філарт (Денисенко) висловив сумнів щодо потреби участи очолюваної ним Церкви у зустрічах СГКЦ і щодо ідеї самої Групи, стверджуючи: “Для того, щоб поєднатися, треба, з одного боку, мати не спільні обряди, а єдину віру. Оскільки УПЦ і УГКЦ не мають єдиної віри, то поєднання є досить проблематичним. З іншого боку, питання про євхаристійне єднання не може вирішити одна помісна Церква, тобто Українська Церква не може вирішити цього без усієї Православної Церкви, інших помісних Церков. Так само, як УГКЦ не може його вирішити без Папи”.
Натомість, владика Ігор (Ісіченко), один із провідних єрархів УАПЦ, підтвердив свою згоду взяти участь у роботі Групи, однак зазначив: “Зараз, напевне, немає сенсу порушувати глобальні проблеми із сопричастям. Але є проблеми уніфікації програм богословських навчальних закладів, перекладу богословських книг. І в кожній із цих царин не існує нездоланних перешкод до спільної праці трьох Православних, Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков. Студійна група є прийнятною моделлю для організаційного оформлення цієї співпраці”.
Отож, Група постановила діяти на ці ближчі цілі. А це, насамперед, – праця задля взаєморозуміння і взаємопрощення, дослідження богословських та історичних питань, співпраця у сфері богословської освіти і для вирішення спільних пасторальних проблем. о. Петро Галадза вважає, що в майбутньому основним завданням для екуменістів буде осмислення догм Першого Ватиканського Собору з перспективи православ’я.
Водночас серед богословів тривають пошуки оптимальної структури Церкви. Одна із моделей реформи вищих інстанцій Католицької Церкви, яку обстоював бл. п. митрополит Максим (Германюк), пропонує заміну Конгрегацій Римської курії постійними синодальними органами, складеними з єпископів усіх 22 Церков свого права (sui iuris). Щодо можливости возз’єднання роздробленої на чотири юрисдикції Київської Церкви, то, безумовно, уваги заслуговує модель, запропонована Мирославом Мариновичем, яка передбачає одночасне визнання Римом, Константинополем і Москвою єдиного Київського патріярхату, який би перебував у сопричасті з ними усіма. У випадку її реалізації жодна з цих трьох Церков, які вважають себе матерями сьогоднішніх Українських Церков, не мала б почуватися потерпілою.
Досвід інших Церков
Дуже непростим залишається основне питання, довкола якого точилися дискусії Студійної групи, –можливість відновлення сопричастя між розділеними Церквами. Не додає оптимізму той факт, що між самими Східними Католицькими Церквами які також переживають розкол зі своїми православними (чи в інших випадках з т. зв. “нехалкедонськими” або “монофізитськими”) Церквами-сестрами, бракує одностайности у підході до розв’язки цієї проблеми. Так, Патріярх Вірменської Католицької Церкви Нерсес Бедрос XIX під час свого перебування у Львові восени 2001 р. відзначив, що ідея цього сопричастя є дуже цікавою і дуже глибокою. Однак він вважає, що на практиці богословський діалог між Вірменською Апостольською і Вірменською Католицькою Церквами є радше діалогом апостольських вірменів із Ватиканом, а не безпосередньо з ВКЦ.
За словами Патріярха вірменокатоликів, “та ж Антіохійська Церква не змогла досягти у цьому питанні успіху, оскільки сам Патріярх Ігнатій IV (Газім), після тривалого розгляду справи на Синоді, вирішив, що сопричастя потрібно досягати у контексті цілого православ’я і католицизму, а не лише поміж ним як Патріярхом Антіохійським для греко-православних та Грегоріосом III (Лахамом), Патріярхом Антіохійським для греко-католиків (мелхітів)”. Варто пригадати, що саме Антіохійська Церква була найактивнішою у русі за відновлення сопричастя.
Рація для оптимізму
Перспективи екуменічного руху знову нечіткі. Ідеалістичні гасла про загальне поєднання християн до часу Великого Ювілею 2000-ліття від Різдва Христового відійшли у небуття разом із другим тисячоліттям. Але має рацію один із учасників Студійної групи о. Петро Галадза: “Роз’єднання триває вже дев’ять з половиною століть у Вселенській Церкві і чотири століття y Київській. Невідомо, скільки триватиме їх поєднання, тож будь- який захід, що веде до цього, має своє значення”.
Повніший виклад цієї теми читач може знайти у науковому збірнику “Ковчег” (ч. 3), який видає Інститут Історії Церкви ЛБА
Тарас Гринчишин – керівник досліджень Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ). Зоолог, еколог та богослов за освітою. Любить мандрувати, зокрема також і нетрями історії.
