Відгук українського католицького священика на статтю Ореста Михайлюка «Пастыри без паствы», уміщену в газеті «Известия» від 23 грудня 1987 року й передруковану в українському перекладі у львівській газеті «Вільна Україна» від 25 грудня 1987 року.
Перш за все цікавим є самий факт, що така багатотиражна, всесоюзна газета як «Известия», котру видає Президія Верховної Ради СРСР, звернула свою увагу на проблеми, зв’язані із Українською Католицькою Церквою. Причиною цього було клопотання американського сенатора Мойніхена під час телемоста «Верховна Рада СРСР — Конгрес США», що відбувся ще в жовтні 1987 року (у справі легалізації підпільної Української Католицької Церкви в СРСР). Я не знаю, чи американський сенатор Мойніхен читатиме коротку довідку, адресовану йому в газеті «Известия» О. Михайлюком, але мені відомо, що його стаття надрукована на останній сторінці (з якої пересічний читач забирається до читання радянської газети) була прочитана мільйонами радянських громадян, в тому числі й українськими католиками. Хоч довідка про нашу Церкву подана дещо із запізненням, бо минуло два місяці, все ж таки вона викликає неспокій серед нас, бо підриває й так слабеньку надію на кращу долю українських католиків в СРСР. А може Президія Верховної Ради статтею Михайлюка хотіла завершити 1987 рік й поставити крапку над «і» у невирішеному досі питанні легалізації Української Католицької Церкви в СРСР?
Із Михайлюкової статті, 80% якої займає традиційний арсенал звинувачень колишньої уніятської ієрархії у співпраці з німецькими окупантами, у націоналізмі й інших «смертельних гріхах», мою увагу привернуло три пункти, на яких хочеться мені дещо більше зупинитися, а саме:
- Українська Католицька Церква (чи як раніше вона називалася уніятська, греко-католицька) вперше названа Михайлюком «религиозным обьединением» (?).
- Стереотипне заперечення автором факту самого існування в СРСР підпільної Української Католицької Церкви з застосуванням хитрого софізму, себто нової формули: «Української Католицької Церкви (УКЦ) як релігійного об’єднання в нашій країні немає».
- Традиційне посилання Михайлюка на горезвісний неканонічний т.зв. Львівський «собор» 1946 року, який буцімто скасував Брестську Унію і на якому Католицька Церква українського обряду (греко-католицька, уніятська) «самоліквідувалася» (?).
Мабуть, вперше (бо до цього щось не зустрічав я в радянській пресі) саме Михайлюк назвав Українську Католицьку Церкву «релігійним об’єднанням» і йому тут належить патент на таку формулу, котру у майбутньому напевно будуть використовувати й інші «спеціялісти» від українського католицизму, бо вона дає можливість хитромудро заперечувати факт реального існування УКЦ в СРСР і в той же час цього факту не заперечити. Воістину Ваша хитрість, пане Михайлюк, неперевершена, і позаздрити ш можуть навіки садукеї:
Софістичні вправи Михайлюка нагадують тут не єретичні логічні операції древніх греків- віртуозів, котрі могли «доказати недоказуєме». Насправді ж автор впав тут у звичайну хибу в доказуванні — підміна понять. Таким способом можна багато дечого «доказати». Наприклад, «в нашій країні верблюдів, як тригорбих тварин, немає». Я не звертав би на те уваги, якщо б Михайлюк займався у своїй статті верблюдами, але ж він пише в поважній газеті ПВР СРСР про живих людей — українських католиків, котрі є насправді, котрі виконують свої релігійно-католицькі обов’язки (сповідь, Причастя, Служба Божа, хрещення, вінчання, похорони й т.д.) підпільно, по хатах, горах, лісах в страху бути спійманими, котрих штрафують, розглядають по місцю роботи чи навчання, а деколи судять й запроторюють за грати. І це не є жодні жарти і не софізми, а жива дійсність. Щоб не бути голослівним, розповім про випадок з мого священичого життя. Так, за похорон тримісячної дитини за нашим українським католицьким обрядом на мене, як священика, було накладено штраф — 50 крб., а на батьків по 10 крб. Випадок цей мав місце у червні 1986 року. Адреса оштрафованих батьків: м. Львів, вул, Стрийська 36 кв. 4, Лемешківський Мирослав Павлович, 1952 року народження, Лемешківська (Грудна) Оксана Іванівна, 1956 року народження. Таких випадків, на жаль, є багато як в Галичині, так і на Закарпатті. Цікаво, що громадянин православного віровизнання (а також сектантів, крім свідків Єгови), римо-католиків за такі речі не штрафують і не переслідують. Але повернуся до суті справи. Отож, слід пам’ятати й Михайлюкові й іншим спецам від католицизму, що не можна називати ні Католицьку Церкву, ні Українську Католицьку Церкву «релігійним об’єднанням», бо ж Вселенська Католицька Церква є Апостольською, вона заснована Ісусом Христом, вона як спільнота існує історично в часі й просторі, нею керує намісник Ісуса Христа на землі Папа Римський. Українська Католицька Церква є помісною (партікулярес) частиною Вселенської Апостольської Церкви, вона юридично підпорядкована через українських католицьких єпископів-ординаріїв Папі Римському й називається Українською тільки тому, що молиться у прабатьківському візантійсько-українському обряді. Подібно мається справа і з рештою помісними частинами Католицької Церкви у світі. Вистачить принаймні прочитати Декрет II Ватиканського Собору про Східні Католицькі Церкви, щоб у цьому переконатися. Ось чому юридично грамотні люди це добре розуміють. Наприклад, заслужений юрист РСФСР Г. Гольсту своїй книзі «Религия и закон» М., 1975, стор. 55, перелічуючи найбільші релігійні центри, котрі керують релігійними об’єднаннями в СРСР, цілком справедливо не називає Католицької Церкви, хоча, як знаємо, Католицька Церква римського обряду в СРСР існує, має консисторії, дві семінарії і масу віруючих. Чому не називає Гольст Католицьку Церкву в СРСР «релігійним об’єднанням»? Тому, що вона таким не є і бути не може із-за вище наведених причин. Але те, що дано Гольсту — не дано Михайлюкові. Я гадаю, що хитрість Михайлюка, апробована редакцією газети «Известия», зовсім не на місці й навряд чи допоможе радянському урядові конструктивно вирішити проблему українських католиків в СРСР, які, до речі, в умовах гласності й перебудови вирішили зробити нові спроби легалізуватися. Так 4. VIII. 1987 р. певна частина Української Католицької Церкви в СРСР вирішила вийти з підпілля і повідомила про це Папу Римського, Президію Верховної Ради СРСР й світову громадськість, щоб тим самим дати яскравий доказ свого катакомбного існування в СРСР де-факто. Але, може, автор про це нічого не чув або не хоче чути. Чому ж тоді саме він займається видаванням довідок про нашу Церкву? Більше того, нас дивує, ба навіть викликає співчуття необізнаність автора з публікаціями в радянській пресі на теми Української Католицької Церкви, які трішечки підняли завісу і через невеличку щілину показали її життя у катакомбній дійсності, її фактичного й реального існування. Так комсомольський тижневик «Собеседник» від 27.VІІ.1987 р. опублікував лист молодого католика, члена УКЦ Ігоря Клименка, який розповідає про життя українських католиків в підпіллі. Львівська газета «Вільна Україна» від 3.VІ.1987 р. розповідає про підпільні манастирі українських католиків. Таким чином, заперечення автором самого існування підпільної Української Католицької Церкви в СРСР особливо тепер, в умовах проголошеної гласності, нагадує (прошу дарувати за порівняння) поведінку струся, котрий, як відомо, побачивши противника, ховає свою голову в пісок і думає, а насправді йому так здається, що противника немає зовсім. Але ж, погодьтеся, пане Михайлюк, що такий підхід, до вирішення існуючої проблеми Української Католицької Церкви в СРСР не сприяє її нормальному вирішенню.
Анахронічною, як на нинішні часи, є заява Михайлюка про те, що «представительний собор» (?) 1946 року у Львові «анулював» рішення Брестського собору 1590-1596 pp. про возз’єднання Української Церкви з Римо-католицькою Церквою, тому що кожен чесний юрист-фахівець скаже: «Як взагалі можна називати Львівський «собор» 1946 р. собором, якщо його не скликали католицькі єпископи, котрі, до речі, знаходилися в тюрмах й сталінських концтаборах, власне тому, що не хотіли прийняти російської православної віри й підчинитися російському патріярхові православної Церкви? Як можна назвати Львівський «собор» собором, якщо санкцію на його скликання дав Сталін і Хрущов, котрі не мали жодного права собор церковний скликати? Як можна назвати Львівський «собор» собором, а його рішення правомірними, коли його головою був Гаврило Костельник, колишній католицький священик, який ще в 1944 році прийняв православну віру й вже не міг виступати від імени українців-католиків?.
Як, накінець, Львівський «собор» можна назвати собором, якщо всі його учасники брали участь в атмосфері примусу, терору й залякування, бо ж ті, хто не хотів переходити на православ’я і підчинитися Російській Православній Церкві, були вкинуті в тюрми, концтабори й заслання, звідки багато не повернулися назад. Чи не пора, пане Михайлюк, припинити в час перебудови і гласности займатися дезінформацією щодо становища українських католиків в СРСР і тим самим сприяти розпалюванню ворожнечі поміж громадянами у радянському суспільстві, що, зрештою, заборонено 52 статтею Конституції СРСР, за яку ми віддавали свої голоси, сподіваючись, що основний Закон стане Законом життя в нашому суспільстві та унеможливить свавілля. Але ще й досі ми перебуваємо поза Законом, ще й досі нас чомусь вважають громадянами нижчого сорту, чи не тому, що ми українці-католики? Чи не тому, що ми хочемо молитися так, як це робили наші батьки, наші діди, прадіди?
Цей 1987 рік завершується для нас, українців-католиків, як бачимо, невесело, бо жодного року не було так багато написано, так багато говорено по радіо чи телебаченню проти Української Католицької Церкви, як тепер. Й останнім акордом в цій антикатолицько-антиукраїнській мелодії була стаття в газеті «Известия», немов остаточний вирок для нас і надалі залишатися в катакомбах та пошепки славити українською мовою Господа.
«Не надійтеся на князів, на синів людських», — говорить стародавній мудрець, автор псалма пророк Давид, — бо в них немає спасіння», й ми про це постійно пам’ятаємо, а тому знаємо, що ні сенатор Мойніхен, ні інші люди не є предметом нашої віри чи надії, а тільки Господь Всемогутній і Пречиста Діва Марія. І тому з покорою говоримо: «Господи, да будет воля Твоя як на небі, так і на землі, посилаєш нам випробування — дай нам сили витримати, посилаєш нам переслідування — любиш нас, відбираєш в нас свободу — прикладом чиниш нас. Дай же нам, Господи, у наступному Ювілейному Році 1000-ліття хрещення нашої Батьківщини-України внести у скарбницю заслуг Святої, Католицької, Апостольської, Єдиної Церкви так багато дарів нашої ще міцнішої Віри, ще палкішої Надії, ще сильнішої Любови, щоби Вона — обручниця Христова, могла на нашій землі рости, розвиватися, поширюватися й спасати мільйони людей аж до приходу Ісуса Христа, з котрим Ти, Отче небесний благословенний, з пресвятим і животворним Твоїм Духом Святим навіки вічні. Амінь!
Слава Ісусу Христу!
Михайло Гаврилів Ієромонах ЧСВВ
