Інтерв’ю з владикою Богданом Дзюрахом
– Наприкінці серпня завершився Патріарший Собор УГКЦ і буквально кілька днів після нього розпочав роботу Синод єпископів. Обидві події мали досить широкий резонанс у ЗМІ. На вашу думку, владико, що привертало увагу журналістів або чим особливо Церква позиціонувала Собор?
– Мені здається, що сама тематика Собору – парафіяльне життя – була цікава. В народі кажуть, що для пересічного католика є дві найважливіші особи в Церкві: парох і Папа Римський. Парафія є фундаментальною, основною клітиною Церкви, і ми переконані, що від стану парафіяльного душпастирства і стану наших парафій залежить обличчя і життя цілої нашої Церкви, тому коли ми у 2011 – 2012 роках приймали уже багатьом відому програму «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», свідомо зосередили увагу і зусилля на віднові парафіяльного життя. Ми в Україні не є самотнім островом, а становимо спільно з іншими Церквами і конфесіями інтегральну частину громадянського суспільства. Тож позитивні зміни в Церкві могли б мати відгомін і в суспільстві, а також стати корисними для інших Церков. Мені казали, що представники інших Церков стежать за цією програмою, щоб собі дещо запозичити для власної душпастирської праці. Ми на це дуже відкриті та зацікавлені, щоби плоди і цього Собору, і цього Синоду стали якнайбільше відомі широкому загалу, бо те, що Бог дає нам, Він дає не тільки виключно для нас, а для всього українського християнства. Ми ж готові усім цим ділитися і так послужити іншим.
Чималу роль у зацікавленні з боку ЗМІ, мабуть, відіграв і той факт, що це був загальноцерковний Собор, у якому взяли участь представники УГКЦ з десятків країн світу. Тому журналісти виявили бажання приїхати, щоб побачити нашу Церкву у її глобальному вимірі.
– На Соборі було 250 учасників. Хто ці люди, кого вони представляли, ким делеговані або призначені?
– Це були представники наших єпархій та екзархатів з цілого світу. Спосіб вибору делегатів регулюється канонічним правом, як рівно ж Статутом Патріаршого собору. Є делегати, учасники Собору, так би мовити, «з уряду», тобто ті особи, які з огляду на посади зобов’язані брати участь в Соборі. Ними є, наприклад, всі єпископи, їхні найближчі співпрацівники: протосинкели, канцлери, ректори семінарій тощо.
Друга категорія учасників – виборні. Кожна категорія духовенства і вірних-мирян повинна мати свого представника і так, згідно з порядком, встановленим Статутом, були обрані представники духовенства – священики, диякони, представники монашества, а також представники мирян. Для того, аби ці делегати були обрані, торік у всіх наших єпархіях проводилися єпархіальні Собори, на яких обговорювалася тематика Патріаршого Собору, і одним із завдань цих єпархіальних Соборів був власне вибір делегатів від єпархій та екзархатів.
Третя група делегатів – це особи, призначені окремим декретом глави Церкви, бо кожен Собор має свою специфічну тему і потрібно, щоби люди, найкраще обізнані з конкретною тематикою або найбільше в ній зацікавлені, були максимально представлені. Зокрема, на цьогорічний Собор такі призначення отримали члени Робочої групи з реалізації Стратегії розвитку нашої Церкви на період до 2020 року, оскільки вному на програмі відновлення парафіяльного душпастирства.
– Блаженніший Святослав на відкритті VI сесії Собору сказав: «Стратегія «Жива парафія…» не є якимось людським планом, а загальноцерковним рухом оновлення і преображення церковного життя». В чому полягає оте «не є людським планом»?
– Ми сприймаємо те, що відбувається, як особливе діяння Святого Духа в нашій Церкві, який прагне нашого відновлення. Цей рух віднови у ХХІ столітті був започаткований, анонсований ще тоді, коли главою Церкви став Блаженніший Любомир. У своїй інавгураційній проповіді в соборі святого Юра він звернув увагу на те, що нам потрібно стратегічно працювати над оновленням нашої Церкви. А ключем до цього оновлення має бути програма, яку Блаженніший назвав «святістю об’єднаного люду Божого». Ця його анонсована програма знайшла своє чіткіше формулювання на Синоді єпископів 2006 року. Власне тоді Синод прийняв це ствердження і роз’яснив, у чому суть цих двох понять – святості та єдності. Святість означає, що наші люди мають бути навчені змістові віри: чому ми є християнами, чому ми є християнами візантійської католицької традиції і чому ми є представниками київського благочестя. Завдання зростання у святості полягає у тому, щоб навчити людей перейти від знання до життя, адже важливо не тільки розуміти зміст віри, а жити цією вірою. Віра пізнається в конкретних ділах. Саме у цьому найголовніше зусилля Церкви – вчити людей жити вірою не тільки в неділі і свята, а й від понеділка до суботи.
Що стосується єдності, то ще тоді Церква звернула увагу на ту відкриту рану, якою поділене християнство в Україні, а з іншого боку, завданням Греко-Католицької Церкви є служіння єдності, єдності в площині внутрішньоцерковній, тобто віднова єдності всередині київського християнства, але й у площині вселенській. Ця єдність має бути відновлена в дусі слів, промовлених Ісусом до Петра: «Ти є Петро, скеля, і на цій скелі я збудую мою Церкву» (пор. Мт 16, 18), і в дусі Архиєрейської молитви Ісуса Христа на Тайній вечері, в якій Він молився, щоб усі були одно (пор. Йо 17, 21). Третій вимір цієї єдності – явити поділеному християнству у світі можливість і реальність об’єднання християн. Це був би направду унікальний шанс і великий дар, якби українська Церква змогла не тільки внутрішньо об’єднатися, а й показати світові модель об’єднання поділеного християнства.
Відтоді, з 2006 року, ми певний час застановлялися над конкретизацією цієї програми, і так народилася Стратегія-2020, як ми її називаємо, а в її рамках – програма відновлення парафіяльного життя «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».
Ми сприймаємо весь цей процес не як наш задум, а справді як натхнення Святого Духа. В ході реалізації цієї програми не раз було так, що ми на засідання приходили з одними думками, а виходили з цілком іншими рішеннями. Це вчило нас покори, смирення, адже ми не є власниками якихось ідей, наше завдання – бути відкритими на провід Святого Духа. Навіть наша робоча група, коли формулює певні пропозиції, дає якісь дидактичні матеріали для священиків, єпископів, постійно застерігає, що це загальні вказівки і побажання, а кожна церковна спільнота разом зі своїм єпископом повинна втілювати в життя те, про що говорить Іван Богослов у Одкровенні: «Хто має вухо, нехай слухає, що Дух говорить Церквам» (Одкр. 3, 13). Є загальні вказівки, які ми черпаємо з Євангелія, з учительського уряду Церкви, але життя отою Божою наукою в конкретиці історії, культури, суспільно-політичних обставин – це вже завдання кожної окремої церковної спільноти, починаючи від єпархії і закінчуючи парафією.
– Чи Синодом і взагалі духовенством, а також комісіями Стратегія-2020 сприймається однозначно, а чи, можливо, є якась критика?
– Звичайно, ця програма відразу зустрілася з певним спротивом. І це можна зрозуміти, адже від природи ми, люди, буваємо досить консервативними, боїмося змін, тому все нове нас не раз лякає. Можливо, хтось сприймав цю програму як щось тимчасове, провізоричне, ще один «план» чи директиву, що прийшли «зверху», від керівництва Церкви, що, проте, не матиме тривалого розвитку. Міг проявитися у цьому первісному скептицизмі й певний дух спротиву Божим планам, про якого свідчить і Євангеліє, коли один із майбутніх учнів на запрошення Филипа прийти і пережити особисту зустріч з Ісусом із Назарета дещо іронічно відповів: «А що доброго може бути з Назарета? » (Йо 1, 46). Втім ми абсолютно не дивувалися і не знеохочувалися тим, я би, може, навіть не називав спротивом, скептицизмом початковим. Оглядаючись сьогодні на пройдений шлях, можу сказати, що «скептики» досить швидко зрозуміли, що ця програма доволі серйозна і Церква нею займатиметься попри все. Чому? З дуже простої причини: ця програма не є якимось додатком до церковного життя, вона є виявом і доказом живучості церковної спільноти, спільноти, котра намагається щораз краще бути такою, якою бажає бачити її Господь. У цій програмі відображається потрійне завдання Церкви, про яке говорив Бенедикт XVI у своїй першій енцикліці «Бог є любов» і яке виражає саму природу Церкви: керигма – проповідування Слова Божого, літургія – молитва і служіння Святих Таїнств, дияконія – служіння ближньому, благодійна діяльність. Усе це вписане в саму природу Церкви, і якщо Церква є живою, вона неодмінно звертатиме увагу на розвиток цього свого потрійного посланництва в світі. Різні диктаторські та авторитарні режими завжди намагалися і намагаються обмежити Церкву в реалізації цих аспектів її буття, проте завдання Церкви, незалежно від обставин, залишаються незмінними, і ми з Божою поміччю намагаємося якнайкраще втілювати їх у наших непростих часах.
Звичайно, нам потрібно весь час підтримувати в собі це бажання «йти» чинити поступ. Бо, як кажуть духовні учителі, зупинка на духовній дорозі – це відразу регрес. Завдання робочої групи з упровадження Стратегії, завдання єпископів полягає у тому, щоб розпалювати отой вогонь Святого Духа в серцях людей, заохочувати їх іти Божою дорогою та вчити священиків бути добрими провідниками на цій дорозі для наших вірних.
– Уже майже п’ять років маємо програму Стратегії-2020. Вона починає давати зав’язі плодів?
– Ще дуже рано про це говорити, і я б не хотів цього робити, бо не наша справа підбивати підсумки. Робити іспит сумління – так, і до цього нас заохочував Блаженніший. Нам варто стерегтися, щоб не впасти у спокусу тріумфалізму, до якого, зрештою, не маємо жодних підстав. Свого часу в Старому Завіті цар Давид піддався спокусі порахувати свій народ, аби оцінити його велич. Утім, віддавши такий наказ, відчув неспокій сумління, покаявся, ствердивши, що «вчинив нерозумно» (пор. 2 Сам 24, 10). Число спасенних нехай знає тільки Господь Бог. Нам Бог дав завдання працювати над спасінням, а спасає Він, і часом у парадоксальний спосіб, навіть через певні поразки. Бог відкупив світ у «поразці» хреста.
В підпіллі, суто по-людськи, могло б здаватися, що Церква занепадає, але тоді вона, навпаки, запускала глибоко коріння в Божу ниву нашого народу. Це коріння поливали наші ісповідники віри своїми сльозами, своїми молитвами, своєю кров’ю. Ми зараз увійшли в період, коли збираємо плоди цього їхнього «засіву». Але й на нашу долю припадає ще багато праці, бо отримали в спадщину велике спустошення – духовне, моральне – в нашому суспільстві, яке залишив після себе войовничий атеїзм. Це виклик для нашої Церкви, для всіх Церков України: допомогти нашому народові залікувати рани минулого і накреслити правильний шлях у майбуття, щоб не загубитися, не втратити власної ідентичності, свого обличчя, свого імені, імені, яке ми маємо в Божому серці.
– Владико Богдане, а яким чином ви відстежуєте динаміку розвитку чи, навпаки, регресу в різних ділянках життя Церкви, на основі яких, властиво, й вибудовуєте працю Синоду?
– У рамках Стратегії-2020 ми розробили певний механізм зовнішнього оцінювання динаміки, в якій перебуваємо. А він дуже простий – статистика. Маємо окремий статистичний відділ і в Патріаршій курії, і в робочій групі, який займається збором даних про різні елементи церковного життя. Ми досить довго укладали анкету (вона й тепер не є ідеальною), проте дослідження, які робимо що два роки, дають досить докладний образ церковного життя, принаймні в його зовнішньому емпіричному вимірі. Бо життя благодаті не можна виміряти ані дослідити за допомоги соціології. Відтак, аналізуючи отримані дані, можемо зауважити, що варто покращити, що виправити в організації нашого парафіяльного життя і служіння.
Для нас важливо зробити нашу, людську, частину в ділі проголошення Євангелія, в ділі спасіння. Це щось подібне, як слуги в Кані Галилейській наповнювали посудини водою. Утім чудесна переміна цієї води на вино для весільного бенкету вже була наслідком благодаті, тобто Божого втручання, Божого діяння (пор. Йо 2, 1-11). Хтось слушно зауважив, що ми не будемо суджені, якщо нам щось із наших добрих планів та ініціатив не вдасться, проте будемо суджені за те, що навіть не спробували, не доклали зусиль. А тут ідеться не просто про можливість спроби, але й про виразний наказ, який Церква отримала від свого Господа: «Ідіть, навчайте усі народи! ». Тому ми повинні працювати. Не наша справа перейматися так званими «успіхами». Сучасна культура має культ успіху, нам же треба в поті чола працювати, залишаючи Богові, коли, як і де Він зволить, щоб наша праця принесла плоди Царства Божого.
Однак, повертаючись до нашої статистики, мушу сказати, що статистичні дані дали нам дуже багато цікавої інформації, і то такої, яка нас до певної міри застала зненацька.
– Чи можете навести приклад?
– От у деяких єпархіях цифри показали, що мало служать щоденно літургію у парафіях… Нас також тривожить те, що велика кількість священиків не живуть на парафіях. Ми знали про це явище, але не знали конкретних цифр. Зараз, бачачи ці цифри, розуміємо, що з цим потрібно щось робити. Не тільки тому, що канонічне право приписує священикові жити у своїй парафії, але й тому, що неможливим є те, аби батько виховував дітей, живучи у іншому місті чи селі. Батько мусить жити з дітьми в одному домі, бути для них досяжним, а не навідуватися по суботах-неділях, задовольняючи їхні базові потреби. Це не батьківство духовне… Маємо над чим працювати. Занедбаною, чи то нерозвиненою, залишається катехизація дорослих та інші справи, над вирішенням яких мусимо серйозно застановитися.
Окремим викликом для нас є пробудження духовної сили в наших вірних-мирянах, краще залучення їх до життя парафіяльної спільноти. Я переконаний, що без праці мирян наші парафії не зможуть бути живими. Втім часто люди розглядають свою участь у церковному житті суто номінально, зовнішньо, те, що ми окреслюємо поняттям «прихожани». Нам треба подолати погляд на парафію як на «приход», тобто місце, куди людина приходить час до часу, аби «задовольнити свої духовні потреби». Парафія – це родина Божа на землі, це простір, у якому формуються нові Христові учні і звідки вони повинні йти на місію. А полем цієї місії є, без перебільшення, цілий світ, усі сфери нашого родинного, громадського, навіть суспільно-політичного життя. Мені до вподоби те, що зробив один парох у Сполучених Штатах Америки: над вхідною брамою з боку храму повісив плакат «Увага! Ви виходите на місійну територію! » – так, щоб вірні, виходячи з храму, могли бачити його. Кінець богослужіння в храмі не означає закінчення наших християнських обов’язків. Навпаки, наша спільна молитва, участь у Євхаристії повинні дати нам силу до того, що ми називаємо «літургією життя», тобто служінням Богові і ближньому в дусі Христових заповідей.
– Чи означає це, що в парафіян домінує споживацький підхід у погляді на їхню приналежність до парафії?
– Я б так не сказав, бо люди все ж приходять з певною глибшою потребою, не з утилітарних мотивів, ні! Але вони не відчувають, що участь в житті парафії – це не лише участь в богослужінні, не відчувають, що вони є не тільки адресатами Божого слова, але мають самі йти і проповідувати, є не тільки тими, хто отримує Божу благодать, а тими, хто мусить нею ділитися з іншими, не тільки отримувати Божу любов, а йти і ділитися нею також. Моя участь в богослужінні не закінчується тими двома годинами в храмі у неділі чи свята. Так, ми чуємо наприкінці літургії: «В мирі вийдім! », але це не означає, що ми повинні вийти заспокоєні у своїй совісті. Ні, ми виходимо із певним зобов’язанням. Бо в храмі Господь служив нам, а поза храмом ми маємо служити Йому в наших ближніх. Літургія щоденного життя означає жити по-християнськи сім днів на тиждень і 24 години на добу. Показати мирянам красу саме цього покликання – першорядне завдання наших душпастирів.
Також прагнемо залучити більше парафіян до управління парафією, до організації парафіяльного життя. Священик отримує священичі свячення для дуже специфічних функцій, які замість нього і без нього ніхто не може виконати: ніхто не може уділити Святі Таїнства вірним, ніхто не може служити літургію, окрім священика, який для цього має окрему благодать Святого Духа. Але є багато обов’язків, які священик не мусить виконувати, бо їх, навіть більш компетентно, можуть виконати миряни, і вони готові до цього. Я переконаний, що в парафіях є багато людей, готових прислужитися, тільки священик має їх залучити. Один із таких способів – організація церковних братств, різних рухів. Мені розповідали, що в одній американській парафії є близько ста мирянських рухів та спільнот. На одній парафії!
– Для Європи це також нормальне явище, там у середньому 30-40 спільнот при парафії…
– У нас, навіть якщо й кілька назбирається, то ми кажемо, що це вже дуже гарна парафія. Все пізнається в порівнянні… Ми прагнемо, щоб участь мирян значно більше проявилася в тих різних парафіяльних спільнотах, молитовних групах, братствах, а також в управлінні. Для цього мають бути, з одного боку, досвідчені, духовні, по-християнськи зрілі члени парафіяльної спільноти, яких парафія обере до душпастирської ради, а з іншого – експерти, знавці фінансових питань, які допоможуть священикові краще управляти тими дочасними благами, які є на території парафії, бо це добро Церкви, і ним треба відповідально управляти, щоби вони служили не просто для накопичення багатства, не просто для того, щоб час до часу міняти дах на храмі (треба чи не треба), а для того, щоб вони служили любові, проповіді Божого слова. Вчитися задовольняти не тільки свої власні парафіяльні потреби, а й мати відкриті руки і серце для тих співбратів у вірі, які потребують нашої помочі, поділитися матеріальними благами, якщо маємо їх у достатку. Багатства в усі часи становили для Церкви чи не найбільшу спокусу й загрозу. Тому Святіший Отець так часто застерігає і повторює: «Як дуже я мрію про вбогу Церкву для вбогих людей! » Жити скромно, служити ближнім – ось напрям, у якому маємо йти, якщо будемо справді жити вірою. Дуже симптоматично, що святий Павло в одному зі своїх Послань поєднує віддалення від віри із грошолюбством (1 Тим 6, 10)…
– Владико, я зауважила, що деякі пункти постанов Синодів різних років ідентичні або дуже схожі. Може, це свідчить про те, що не завжди вони, як рекомендаційні пропозиції, спрацьовують. Чи помічаєте й ви, єпископи, таку тенденцію, чи визначаєте якісь шляхи зміни ситуації?
– Наше життя таке, що ми не завжди й не одразу осягаємо все. Деякі справи можна вирішити дуже швидко, а на втілення деяких постанов, рішень замало навіть десятків років. Тому я не дивуюся, що певні речі повторюються, навпаки, сприймаю це як добрий знак, бо ми не просто якось абстрактно формулюємо рішення, а, виходячи з реального стану речей, формулюємо певні завдання для Церкви. В цьому, якщо хочете, криється певна самокритичність, відповідальність, навіть зрілість. Очевидно, хотілося б, аби рішення Синодів виконувалися, втілювалися у життя, проте пригадки, повторення відомих істин самі по собі не є чимось поганим. Я люблю вислів апостола Павла: «Повторювати одне й те саме мені не важко, а вам воно корисне» (Фил 3,1). Якщо ці рішення корисні для Церкви, то ми не будемо лінуватися їх повторювати, аж доки вони не дійдуть до кожної людини, до кожного священика і не будуть бодай трохи втілені в життя.
– Не один пункт видається й мені сам по собі зрозумілим, таким, яким духовенство повинно керуватися «природно», але все ж таки доводиться ці базові речі (наприклад, щоб у кожній парафії проводили катехизацію для мирян усіх вікових категорій; ретельно готуватися до виголошення проповіді на кожній літургії з нагоди звершення Святих Таїнств, чину похорону тощо) прописувати. Як гадаєте, чому?
– Звісно, під час навчання у семінарії майбутніх священиків вчать усього того, що має бути їхнім завданням у церковній спільноті, але потім до певної міри Церква повинна розставляти пріоритети, і бувають такі періоди життя, коли на деяких речах священик фокусує свої зусилля, а деякі випадають з його уваги, навіть очевидні речі. Тому завданням єрархії є пригадати, особливо якщо бачимо, що замало зусиль докладається в тому чи тому напрямку. Іноді священик справді багато працює, але «коефіцієнт корисної дії» його зусиль мінімальний, бо він, наприклад, покладається лише на власні сили. Коли ж ми скажемо йому, що треба задіяти гроно катехитів, активних і зрілих мирян, то, з одного боку, ніби кажемо очевидні речі, а з іншого – підказуємо, як краще він може виконати своє за вдання, яке він повинен і так розуміти як свій святий обов’язок. Митрополит Андрей робив те саме: із року в рік у своїх посланнях звертався до вірних, які не сповідалися на Пасху з поновним закликом до покаяння. Всі ж розуміють, що треба сповідатися бодай раз на рік. Натомість обов’язком люблячого батька є нагадати, сказати, спонукати, заохотити, а часом і похвалити, якщо бачаться якісь добрі плоди.
Навіть на вселенському рівні Церква нам і нині багато речей пригадує. Зокрема, я надзвичайно вдячний Папі Бенедикту XVI за його вже згадану мною енцикліку «Бог є любов», у якій він в 25-ому пункті пригадує, що дияконія, служіння любові, не є додатком до церковної діяльності, а виражає саму природу Церкви і що без служіння любові Церква не живе повнотою свого життя. У нас зараз досить часто можна спостерігати такий підхід, що, мовляв, благодійна діяльність – це завдання спеціальних церковних організацій, таких як, наприклад, «Карітас». Це хибний підхід. Звичайно, добре, що є такі організації, але служіння любові є завданням кожного християнина і кожної церковної спільноти. Якщо при парафіяльній спільноті не ведеться активна благодійна діяльність, то ця парафія не є уповні Церквою, вона не об’являє обличчя Церкви, яка є Матір’ю. Часто кажемо, що Церква є Mater et Magistra, Матір і Наставниця. При цьому акцентуємо більше на вчительському вимірі природи Церкви (Magistra), забуваючи, що вона повинна бути й Матір’ю. В першу чергу Матір’ю, а тому, як кожна мати, повинна дбати і про духовні, і про матеріальні потреби своїх дітей. Саме в тому дусі Бенедикт XVI каже, що Церква як родина Божа повинна зробити все, щоби жоден з її членів не страждав і мав усе необхідне, конечне для життя. Відтак Церква має відкрити своє серце на всіх потребуючих, незалежно від конфесії, незалежно від релігійності, навіть просто бачити потребуючу, страждаючу людину і допомогти їй, не питаючи нічого.
– У постановах цьогорічного Синоду є такий пункт: «Звернутися до вищих настоятелів монастирів, чинів і згромаджень із вимогою активізувати діяльність на сході та півдні України…». Інші пункти, які звернені до так званого білого духовенства чи єпископів, містять тільки прохання й заохочення. Чому таке розрізнення? Це певна норма в цьому випадку?
– Постараюся пояснити. Перше, що спадає мені на думку, це «кому багато дано, від того багато зажадають». Монашество – це справді велика благодать і для конкретної особи, і для Церкви, і ми радіємо та дякуємо Богові за кожну богопосвячену особу в нашій Церкві. Втім це й радикальне зобов’язання до наслідування Ісуса Христа, тому ми дозволяли собі більш інтенсивно закликати наше монашество до участі в місії Церкви. Іноді нам здається, що нашому чернецтву бракує євангельського «вогника», відваги, радикалізму в житті та в служінні. Я боюся, щоби нам не загрожував конформізм, щоби, збудувавши гарні монастирі, облаштувавши їх, ми там не осіли, як у «теплих гніздечках», відгородилися від «грішного світу», спасаючи свої душі. Чернець, як і кожен християнин, спасає свою душу, служачи іншим, віддаючи своє життя за інших. «Віддаю себе в посвяту», – казав Ісус Христос, і наслідувати Його – це бути готовим віддати себе в руки Бога через служіння ближнім. І ми, коли звертаємося до ченців і черниць з посиленим проханням, дуже розраховуємо на них.
Окрім цього, така «строгість», підвищені вимоги Церкви є радше великою довірою і сподіванням на богопосвячених осіб з боку єпископів. Господь, коли покликав трьох апостолів з-поміж дванадцятьох, щоб вони розділили з Ним «темну ніч» страждання в Гетсиманському саду, виявив до них не строгість, а довіру. Нам дуже залежить на тому, щоб вони були «сіллю землі і світлом для світу». Хоч розуміємо й усвідомлюємо, що і з їхнього боку є певні очікування та потреби. Не можна й цього не добачати.
– Владико, що вас особисто зворушило під час цьогорічних Собору та Синоду?
– Це може видатися дивним, але мене зворушила подія, яка відбулася, властиво, поза нарадами Собору, хоч і становила інтегральну частину Програми. Йдеться про молитву в парку Національної пам’яті у ІваноФранківську, на могилах воїнів, які загинули в АТО, і на могилі активіста Майдану, 19-річного студента Романа Гурика. Я особисто ці моменти дуже глибоко пережив. Там була теж нагода поспілкуватися з родичами загиблих, з нашими воїнами, це чомусь залишило найглибший слід, можливо, тому, що показало: наша Церква не замикається на нарадах, а живе, намагається жити тим, чим живе її народ. Це найголовніше. Ми скликали Собор не для того, аби провести ще одне засідання, а щоби навчитися, як краще послужити людям. І те, що Церква вийшла до людей, хотіла бути з людьми, це для мене досить позитивний знак.
Дуже мені запам’яталися й зустрічі з людьми із інших регіонів, зокрема з-поза України. Я багато від них навчився. Наприклад, одна жінка стояла біля розкладки з літературою, щось собі купувала і раптом спонтанно так почала ділитися своєю вірою. Розповіла, що здобула великий внутрішній мир через те, що відкрила для себе особливу цінність молитви «Царю Небесний». Каже, що молиться в усіх ситуаціях до Святого Духа, поручає себе і свої справи Богові та отримує внутрішній спокій.
Мені здається, що багато інших учасників, звісно ж, почерпнули багато корисного з доповідей, з праць у групах, але, сподіваюся, ще більшою мірою скористали з нагоди до молитви і спілкування з іншими братами та сестрами у вірі, що їх усім нам запропонував цьогорічний Собор.
Підготувала Ліда Мідик
