(Продовження. Початок у №2 за 2013 р.)
Унія для Церкви і унія для князя
Адам Потій – сенатор і берестейський каштелян після успішної військової і політичної кар’єри, тривалих духовних пошуків, захоплення протестантизмом і повернення у православ’я став одним із найвидатніших світських можновладців, що займалися церковними справами. Він не був великим меценатом – не такі були в нього доходи, але як сенатор і каштелян часто бував на з’їздах руського духівництва, брав активну участь у заснуванні нових братств, в тому числі й у Бресті, де жив і служив.
Потій починає розуміти, що участь в церковних справах для нього не просто одна з добрих справ, а радше покликання, якому він готовий присвятити все своє життя. 14 березня 1592 року дружина Потія, проживши з ним майже 30 років, відійшла у кращий світ. Але перед тим на смертному одрі пророкувала Адаму велике майбутнє. Принаймні так писали біографи Потія… Смерть дружини відкрила перед каштеляном нові перспективи: тепер перед ним була ще й церковна кар’єра, адже неодружений священик чи монах міг стати єпископом, а єпископ, маючи стільки енергії і будучи таким відданим своїй справі, міг принести Церкві чимало користі.
Такої ж думки був і Василь-Констянтин Острозький – волинський князь, «некоронований король Русі», багатий магнат і близький приятель Адама Потія. Так само, як Потій, він горів бажанням працювати на користь руської-української Церкви, а величезне багатство і вплив робили його ледь не найпотужнішою постаттю у ній. І як це часто буває, вельможа мріяв запровадити реформи, щоб зміцнити Церкву, примножили її духовні та творчі сили. Отже, почувши про те, що Адам Потій уже вдівець, який дбає про блага Церкви, князь Василь Острозький починає вмовляти каштеляна прийняти сан, аби мати можливість реформувати Церкву не лише ззовні, а й зсередини. Та Потій, світський можновладець, котрий любив і шаблю, і учти, і місце в сенаті, не дуже хотів міняти кунтуш на чернечу рясу. Проте з часом все ж таки вирішив прислухатись до княжих аргументів і стати ченцем, взявши ім’я Іпатій. Але, як невдовзі з’ясувалося, чернецтво це було простою формальністю: незабаром помирає єпископ Брестський та Володимирський Мелетій Хребтович, і Острозький висуває кандидатуру Потія на вільну кафедру.
Таку спробу «проштовхнути» свою людину на високу церковну посаду зараз назвали б корупцією, а тоді це було «інвеститурою», коли світський правитель призначав на церковні посади кого хотів, не рахуючись з думкою Церкви. Саме через зловживання, пов’язані з цим, римські папи й створили сувору єрархічну систему, об’єднавши Церкви усієї Європи навколо Риму. Папа призначав архиєпископів, а вони – єпископів. Думки правителів тих країн чи земель, куди призначали єрархів, звісно, могли враховуватись, але не відігравали вирішальної ролі. Саме завдяки тому, що Папа Римський свого часу переміг в цій боротьбі, Католицька церква стала найпотужнішою організацією в християнському світі зі своєю системою освіти, безмежним культурним та місіонерським потенціалом і залишалася такою навіть після Реформації.
На противагу католицькій незалежності Церкви від держави протестанти, навпаки, намагались підкорити Церкву державі: в протестантських Англії чи німецьких князівствах главу держави вважали водночас і главою Церкви, тобто контроль світських володарів над священиками закріпився на рівні церковної доктрини. Подібна ситуація була і в православ’ї. Патріарх Константинопольський так і не зміг вийти з-під контролю імператора, ставши маріонеткою в його руках, а потім взагалі символічною постаттю. Жив виключно з милості турків – нових господарів колишньої Візантії. Як наслідок, патріарх не мав жодного реального впливу на свої митрополії. А коли немає контролю «згори» – його беруть у свої руки ті, хто має вплив і гроші.
Отож протестантські традиції разом із православними реаліями призвели до того, що князь Острозький міг відкрито впливати на вибори єпископа і посадити на брестсько-володимирську кафедру таку відверто світську людину, як Адам-Іпатій Потій. Цю інвеституру могло виправдати лиш одне – князь уже здобув репутацію безкорисного мецената, який щиро намагався служити Церкві. Та й моральні якості і блискуча освіта Потія робили його найкращим кандидатом на брестського єпископа.
1593 року Іпатій Потій стає єпископом, і князь Острозький починає засипати його листами, в котрих пише про «занепад, знищення і опущення нашої Святої Церкви Східної», та нарешті звертається до приятеля з пропозицією, від якої неможливо відмовитись, – взяти участь в порятунку Православної Церкви. А одним зі шляхів цього порятунку князь називає припинення поділу Церков. Тобто унію.
Проте унія з Римом уперше спала на думку не князеві: про перехід Православної Церкви під владу Риму на наших землях почали говорити православні єпископи ще за три роки до того…
В російській історіографії, яка вплинула на більшість українських істориків, перехід єпископів до унії традиційно трактується як змова зрадників, підкуплених єзуїтами та польським урядом. Навіть найкращі із сучасних дослідників тієї доби інколи дозволяють собі такі вислови за відсутності будь-яких документів, які підтверджували б той «підкуп». Зате якщо об’єктивно дивитися на тодішню ситуацію всередині православної єрархії, все одразу ж стає на свої місця. Річ у тім, що єзуїтам і королям не було жодного сенсу з допомогою хабарів заохочувати єпископів до унії – найкращим «агітатором» за перехід під владу Риму став сам Константинопольський Патріарх.
Перебуваючи під п’ятою турецьких завойовників, він не міг принести своїм підлеглим ніякої користі: не мав змоги скерувати у віддалені митрополії талановитих учених і блискучих проповідників, бо більшість із них залишили Грецію одразу ж після навали турків; не міг заступитись за своїх вірян у чварах з іновірцями, бо його ж престол перебував під владою іновірців; не міг допомагати своїм парафіям матеріально, бо сам потребував такої допомоги. Його пастирська турбота обмежувалась добровільно-примусовим збором пожертв під час візитів. А ще він за пожертву міг підписати будь-яку грамоту – наприклад, про вихід церковного братства з-під влади єпископа. Як наслідок, священик у церкві ставав іграшкою в руках братчиків, котрі на бажання могли стежити ледь не за кожним його кроком. Патріарші посланники, час до часу з’являючись на наших теренах, вимагали від монастирів та єпископств чималих пожертв. Могли навіть, погрожуючи патріаршим неблагословенням, забрати з монастиря чи собору кілька книг… Крім того, новообраного митрополита треба було обов’язково відправити у Константинополь по благословення Патріарха. І варто наголосити, що благословення це було небезкоштовним, не враховуючи витрат на дорогу.
Українські священики висловили ставлення до свого духовного пастиря в Царгороді словами: «Ми такі вівці, котрих тільки доять і стрижуть, а не годують».
Останньою краплею терпіння став візит до Києва Патріарха Єремії у 1589 році. Перед тим він приїжджав до Москви по милостиню, але московити, котрим патріархи також встигли допекти своїми вимогами, повелись з ним досить специфічно: за наказом царя Федора і його дотепного радника Бориса Годунова Єремію кинули у підвал і тримали там доти, доки він не благословив царя на створення в Москві нового патріархату. Федора спонукали до цього цілком практичні міркування: Росія, потужна й амбітна держава зі своїми традиціями та менталітетом, об’єктивно потребувала самостійної національної Церкви. Патріарх Єремія не хотів цього розуміти, тож йому мусили «пояснити» це іншим способом. Звісно, після цього Єремію відправили додому з великими пожертвами, але неприємний осад у його душі залишився. Повертаючись до Царгорода, Патріарх завітав до Києва і вирішив відігратись на «більш слухняних вівцях».
Для початку позбавив сану і відправив до монастиря тодішнього митрополита Онисифора Дівочку за повторний шлюб (в принципі, було за що – митрополит справді був двічі одружений, та й керівник з нього був ніякий). Але те, як він це зробив, усіх трохи налякало: Єремія вислухав скаргу єпископів, прийняв пожертви і підписав указ, не давши митрополитові ні слова мовити. Потім заборонив… пекти на Великдень паски, вбачаючи у цьому пережиток язичництва, висвятив кількох єпископів і митрополита та нарешті надав право ставропігії Львівському братству. Тепер воно підкорялося лише Патріарху (тобто нікому), мало право призначати священиків ледь не в усіх львівських церквах, судити священиків, керувати львівськими монастирями, навіть стежити за єпископом. Мотиви братчиків були простими: що менше зверхників, то краще. Тим паче що відновлена Іваном Федоровим братська друкарня приносила стабільні прибутки, а ділитись цими прибутками не хотілося. Простими були й мотиви Єремії: братчики дали йому чималого хабара. І знову Патріарх, як у випадку з митрополитом Дівочкою, не дав львівському єпископу навіть слова сказати на свій захист. Одне слово, повівся як тиран-самодержець. А «фінальним акордом» стала патріарша вимога, аби щойно висвячений митрополит Михайло Рогоза склав йому велику пожертву за те, що не мусив їхати по висвячення до Константинополя. Справу якось владнали, але такого нахабства митрополит і єпископи не чекали…
Шок після від’їзду Єремії тривав довго. Тільки через рік митрополит скликав у Бресті синод, на якому вирішували питання, що робити далі. Патріархом були невдоволені усі, особливо львівський єпископ Гедеон Балабан, позбавлений контролю над церквами в місті. Його підтримали, тим паче що приклад львівських «колег» наслідували в інших містах: щораз більше братств за хабарі отри‑ мували від Константинопольського Патріарха ставропігію. І єпископи дійшли висновку: якщо від Патріарха більше проблем, аніж користі, і впливати на нього неможливо, то краще перебувати під опікою іншого патріарха – хоч би й Римського.
Це був дуже сміливий крок – як для того часу. Перейти під владу предстоятеля іншого обряду, іншої культури – то було щось нове, незвичне, як перехід під владу іншого короля. Але наважитись на такий крок було значно легше, аніж можна собі уявити. Щоб зрозуміти це, варто згадати феодальні закони честі, за якими жило європейське лицарство (а Русь-Україна на той час була частиною Європи). Тим паче що у Київській митрополії ще не забули Флорентійської унії.
В житті феодального володаря, хоч багатого графа, а хоч бідного лицаря, існували дві речі: по-перше – його сеньйор, король, котрому він присягав і служив; по-друге – його феод, родовий маєток, яким він володів, захищав від ворогів і за жителів якого відповідав перед Богом та власним сумлінням. Тож коли будь-який лицар присягав сеньйорові на вірність, сеньйор у відповідь присягався обстоювати права лицаря і дбати про його землю: не відбирати трофеїв, не обділяти подарунками, захищати його землю від ворогів (під час відсутності лицаря) і в жодному випадку не грабувати її та не відбирати. Якщо ж сеньйор не виконував своїх обов’язків, його васал ставав вільним від присяги і мав право шукати собі іншого володаря.
Українські єпископи, які походили переважно зі шляхти, тобто були тими ж лицарями, дивились на Константинопольського Патріарха як на феодального сеньйора, з яким були пов’язані взаємними обов’язками, а на свої єпархії – як на феоди, якими треба було керувати й опікуватись. Та після пастирського візиту Єремії вони остаточно переконались, що «сеньйор» з Царгорода не лише не має сил і бажання опікуватись їхньою Церквою, але й абсолютно не зважає на права своїх васалів і готовий продати їх будь-кому… А якщо сеньйор порушує права васала, то, як уже мовилося, васал має право шукати собі іншого сеньйора, котрий шануватиме його права. Звісно, був ще один варіант – посадити, як московити, Патріарха у підвал, наприклад, Печерської лаври, і тримати його там доти, доки не надасть патріаршу гідність і Києву. Але тодішня українська Православ‑на Церква не мала ні сил, ні амбіцій для самостійного існування. Ми птребували сильного покровителя, який захищав би нас від зневаги сусідів-католиків, допоміг навести лад у своїй хаті, підтримав грішми і пожертвував книжки для покращення морального стану.
Ось у такій ситуації опинився Іпатій Потій, нововисвячений єпископ Брестський та Володимирський. І доки він розбирався у ситуації, що склалась, пропозиціями щодо унії з Римом засипав його приятель – князь Василь Острозький. Він теж цікавився унією, але з дещо інших причин: у церковних справах князь був теоретиком у тому сенсі, що головним заняттям його була організація бенкетів у своїх замках, викидання грошей на вітер… і час до часу – на добрі справи. Від батька йому залишились незліченні багатства, тож вистачало і на учти, і на школи, і на друкарні. А ще князь любив філософствувати, слухати похвали від учених, митців і священиків, що були удостоєні княжої милості.
Католики казали йому, що православні мусять приєднатися до них; православні – що Православну Церкву треба рятувати від занепаду; протестанти – що православним слід очистити свою віру від традицій, а всі разом твердили, що князеві, зважаючи на його багатства, вплив і ревність у вірі, судилося зіграти вирішальну роль у подальшій долі Церкви.
Підлабузництво, що й казати, завжди було в моді серед тих, кому перепадали великі шматки зі столу щедрого багатія. Але князь Острозький дійсно цікавився релігійними справами. Чи то йому так подобались лаври мецената, а чи то вважав, що з його грошима та впливом гріх не долучитися до порятунку Церкви… Та, найімовірніше, обидва мотиви мали місце, адже цей «некоронований король Русі» просто не міг не вважати себе першим серед православних. Згдаймо з минулої статті: то була доба меценатів нового типу, мирян, котрі брали активну участь в церковному житті та могли вказувати попам, що їм робити. От Острозький і вказував, і його слухали, бо ідеї князя, закинуті йому вченими та священиками з його ж академії, а також єзуїтами і протестантами, збігалися з тим, про що говорили єпископи на першому Брестському синоді через рік після візиту Єремії.
Різниця була лиш у тому, що для Острозького вникання у церковні проблеми було десь посередині між учтами з полюваннями та керуванням маєтками. Особисто він не страждав через нестачу шкіл, безлад у єрархії, безправність єпископів. До того ж був аматором у цих справах і будь-коли міг кинути напризволяще академію, відмовитися від захисту Церкви та унійних планів. Але єпископи розуміли, що від реалізації цих планів залежить їхня доля, і сану свого покинути не могли. Іпатій Потій, ставши єпископом і перетворившись із добровільного помічника на «штатну одиницю», досить швидко це зрозумів, відчув різницю між тим, як церковні проблеми бачили єпископи зі своїх кафедр і як на них дивився князь Острозький з вікон свого Дубенського замку…
Віктор Заславський, історик
