І не вливають вина нового в старі бурдюки, а то бурдюки розтріснуться і вино розіллється та й бурдюки пропадуть (Мт 9,17)
Πублічно говорити про те що Майдан і Революція Гідності 2013 – 2014 років кардиналь- но та безповоротно змінили Україну, здається, вже стає моветоном. Надто великий розлам усвідомлює щораз більша частина громадян нашої держави, дивлячись, з одного боку, на чисті ідеали, через які загинула Небесна сотня, а з другого – на realpolitik, що панує в нашому «людському звіринці». Саме під рубрикою «Із людського звіринця» видавала у 1920-1930 роках газета «Діло» замітки про крикливі випадки нелюдського поводження, девіації та жорстокості. Відтоді минуло понад піввіку. Спершу українців «безповоротно» змінювали більшовики, потім – старі/нові будівники незалежності, потім – Помаранчева революція, потім – Революція Гідності… «Безповоротно» – слово, в яке можна вкласти різні інтенції. А все ж ми, мільйони українців, таки сподівалися, що Україна зміниться на краще, що ми заживемо у державі, де не потрібно буде кривити душею, страждати через корупцію, емігрувати в пошуках роботи. Та вкотре сталося не так, як гадалося!1
Після досвіду пережитого цинізму режиму В. Януковича з його програмою «Почую кожного» українці нібито почувалися готовими до всього. Але ми якось мимоволі ніби забули, що Янукович був не один – таких маленьких януковичів було повно у кожному місті й містечку. Далеко не всі вони повтікали до Росії. І от революція закінчилася, і наразі не відомо, скільки ще ми будемо гратися в еквілібристику між Сціллою тоталітаризму і Харібдою ліберальної вседозволеності еліт, а насправді тих, хто безпринципно наглий у справі обдирання інших.
«Я не даю хабарів, намагаюся жити чесно і вчу так жити своїх дітей. Я працюю багато, сплю мало, совість і гаманець не дозволяють розважатися у тяжкі часи. Я не заздрю іншим – дай їм Боже ще більше! Але я не можу зрозуміти, звідки ж у цій країні беруться політики і священики на безсоромно дорогих машинах? Для мене залишається таємницею те, як добирають управлінців у ВСІХ сферах державного життя. Чому досі ніхто не покараний за вбивства на Майдані, за Іловайський котел, за Крим, за штучне знецінення гривні і тотальне зубожіння? Чому далі керують олігархи? Чому ці люди досі при вдалі і далі намагаються «покращити» нам життя?» – такі думки, вочевидь, мучать багатьох.
Водночас після Революції Гідності, як виглядає, чимало людей воліли б забути про те, що вона взагалі була. Як-не-як, а «нові» люди зайняли зручні місця в старій системі і в серцях багатьох із них до неймовірних розмірів виросла спокуса замінити важку працю пустопорожніми розмовами про неї. Своєю чергою, визнаймо, що в нашому народі доволі відчутною є схильність прагнути таких реформ, які змінюють усе і всіх довкола, але тільки не звичний для себе уклад життя. Краще, як кажуть, щоб нічого не змінювалося, але зарплати збільшувалися.
Отож, чи не єдиною дійсно початою реформою на державному рівні стало створення Національної поліції – набрали нових працівників, навчили, випустили на вулиці наводити порядок. І ось перший сюрприз: поліція виявилася чужорідним тілом не тільки для злочинного світу чи епатажних фарбованих на біло дружин частини тих, що вважають себе українським істеблішментом, а й для своїх колег – старих кадрів. Останні зараз масово судяться з приводу нібито незаконної люстрації, а українські суди поновлюють їх – на третьому році після розстрілів активістів на Майдані, виконаних силовиками… Совість не спонукала цих людей звільнитися тоді, коли гинули невинні люди. Совість не радить їм цього і зараз. Понад те, навіть деякі пішоходи-порушники з патріотичної Західної України успішно на відео бажають патрульним потрапити на східний фронт і не повернутися звідти. Через те, що поліцейські змушують їх виконувати закон!
Щодо судів, то це – особливе питання. Їх в Україні нібито й узялися реформувати… Нарешті почали звільняти тих, що переслідували майданівців. З іншого боку, того ж таки одіозного суддю Дніпровського суду Києва Миколу Чауса чомусь спершу показово зловили на хабарі (його в корупції звинувачують не вперше), оприлюднили відео про це, а відтак дали змогу втекти до окупованого Криму. Хто за це відповідальний, суспільство так і не повідомили. Тепер ще й міністр внутрішніх справ Арсен Аваков оголосив, що через брак кадрів перехідний період реформи судової гілки влади триватиме приблизно п’ять років. І хтозна, що протягом цього періоду відбудеться. Зі слів міністра виходить, що для боротьби з корумпованою системою бракує чесних і фахових людей. Ну що ж, принаймні чесно: їх бракує. А набрати через відкритий конкурс хоч пробували? Ні. Та ж у цій країні щороку випускають тисячі дипломованих юристів. Чи вони неякісні? Якими будуть майбутні юристи, якщо деякі юридичні факультети країни вже після Революції Гідності очолили прокурори часів Януковича – ті, що перешкоджали Майдану? Питання, вочевидь, риторичне. Але освітяни мовчать.
Тим часом Арсен Аваков прогнозує, що впродовж зазначеного перехідного періоду в Україні будуть і погані, і хороші судді. Але хто ж захоче, щоб його справа потрапила до поганого? Як вирізнити хорошого суддю? Імовірний вихід як у цій, так і в інших проблемних сферах пропонує Церква:
«Вельми похвальним було б, якби такі групи поставали в середовищах, які найбільше податливі на гріх корупції, наприклад: у судовій системі, у сфері медицини, у правоохоронних органах, у митній та податковій службі, а особливо – у ділянці освіти, оскільки цей гріх в освітніх закладах має чи не найбільш згубні наслідки, бо сіє моральне спустошення в молодих душах, відбирючи їм надію та деморалізуючи їх, –читаємо в Посланні Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ про подолання моральної недуги корупції від 6 квітня 2016 року. – Створюючи такі «простори чесності», працівники цих сфер не лише відмежувалися б від співучасті в структурах гріха, а й допомогли б іншим людям, часто залежним від їхніх послуг, не піддаватися спокусі хабарництва та інших корупційних дій».
З часу оприлюднення цього доку- мента минуло вже півроку, і виникає здивування, чому судді, прокурори, митники, освітяни тощо не створили «простори чесності»? Мабуть, пріоритети інші. Опосередковано про ці пріоритети засвідчують результати соціологічних досліджень. Так, за даними опитування компанії TNS-Україна, проведеного 3-20 березня 2016 року, 41% українців протягом останнього року стикалися з проявами корупції. Особливо корумпованими сферами виявилися медицина (61%), освіта (34%), правоохоронні структури (24%), дозвільні контролюючі органи (19%), місцеві органи влади (18%). Тут слід наголосити, що хибним буде створювати собі в уяві образ пригнічених і знедолених українців, яких експлуатують зовнішні вороги. Навпаки, ролі жертви і злочинця в цій «піраміді» часто ситуативні. Усвідомлення цього факту має стати однією із запорук розірвання порочного кола. Кожен, хто вміє думати, повинен зрозуміти, що живемо ми в системі, умови котрої спонукають людину не до чесності, а до того, щоб зайняти вигідне, «хлібне», місце. Відповідний момент єпископи УГКЦ відзначали ще на межі ХХ і ХХІ століть, у тому числі у зверненні «Християни і невиплата зарплатні».
Корумпованість суспільства – затяжна, уже навіть хронічна недуга в Україні.
«Однією з найбільших внутрішніх загроз є корупція, яка в сучасних умовах гальмує розвиток економіки та громадянського суспільства, навіть більше несе загрозу самій національній безпеці нашої держави… Нам прикро констатувати, що злочинні корупційні схеми, які формувалися десятиліттями, існують і сьогодні, продовжуючи свою спустошливу дію. Це створює середовище підозри і недовіри серед людей, прирікаючи їх до життя у страху та непевності», – читаємо у вже згаданому Посланні Синоду Єпископів.
Про збереження нищівних корупційних схем у постмайданний час мовиться і в заяві Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій від 1 березня 2016 року. Згодом, 17 травня 2016-го, члени цієї Ради нагадали всім: «справедливості сьогодні бракує».
Упродовж останньої чверті століття українцям багато разів акцентували на тому, що для осягнення матеріальних змін потрібно передусім оновитися внутрішньо. Одначе, відштовхуючись від кожної спроби оновлення, ми отримували підтвердження одного й того ж твердження: люди схильні битися у груди і обіцяти виправитися в критичні моменти, коли життя під загрозою. Одним із цих моментів одкровення стала Революція Гідності. Після неї почалися щораз буденніші часи – дні, коли обіцянки перед загиблими доводиться або виконувати, або вдавати, що їх не було. Маємо численні ознаки того, що український політикум повторив би чвари часів після Помаранчевої революції 2004 року, якби не російська агресія, окупація Криму та відкрита війна на сході. Нав’язаний зовні конфлікт став обручем – стримувальним чинником, що не дав новим винам реальності розірвати старі міхи свідомості українців. Є таке американське прислів’я – «не можна упустити критичний момент». Не як нагоду для вилову риби в каламутній воді, а як шанс для оновлення, звісно. Для того, аби стати сильнішими. Очікувано, що в Україні є багато людей, які щиро прагнуть цього.
«Війна увиразнила не лише зло, а й доброту і жертовність нашого народу. Ми на власні очі побачили мужність тисяч чоловіків, які без вагань кинулися на захист країни від ворога попри те, що наша держава не була здатна, особливо на початку, забезпечити військових навіть найнеобхіднішим…» – йдеться у Зверненні Синоду Єпископів УГКЦ до тих, що фізично і морально постраждали від окупації Криму та війни на сході України.
Зрозуміло, що Україна не змогла б вистояти без людей доброї волі, особливо волонтерів. Вони своєю жертовністю, відвагою та вірою дали приклад того, як слід і можна любити власний народ та Батьківщину. Ці люди посеред нас. Наразі немає підстав як для нестримної втіхи з приводу сучасних подій, так і для всеохопної зневіри. Просто «Жнива великі, та робітників мало» (Мт 9,37). Унікальність моменту в тому, що чіткіше, аніж у мирні часи, видно різницю між власне женцями і пустословами. Записатися до праці може кожен. Просто треба наважитися діяти чесно – вікно можливостей залишається відчиненим.
Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст, кандидат історичних наук
- Проблема має комплексний характер, одначе у статті мова не йтиме про економічну політику уряду – ця тема може стати предметом іншої розвідки
