В любові людина є щасливою, а щаслива людина носить окуляри краси (не для краси). Колись та людина була дитиною, і її треба було навчити бачити красу, в першу чергу, в стосунках.
Моя улюблена формула: таємниця щасливих дітей – щасливі батьки. Апріорі. Це зміна парадигми; як правило, ми хочемо, аби наші діти були щасливими і не дбаємо про те, що вони мають від когось цього навчитися… Але як по-іншому?
Тому, говорячи про красу, ми би мали «застібнути перший ґудзик» – говорити про виховання дітей, про базові потреби дитини, яка стане колись щасливим або нещасливим дорослим, що зможе або не зможе бачити красу і бути доброю людиною, або не бути нею.
Людина доброзичлива (доброзичливість, як життєва цінність) буде дбати і про свою красу, і про те, аби було добре тим, хто біля неї. Стає солідарною. Любить життя, має добру волю, є благодарною за своє життя і життя інших.
Нічого нового. Стара, як світ, правда про життя.
Питання краси стосунків завжди на часі, завжди актуальне. Бо стосунки – первинні, і я в це вірю. А стосунки починаються з усмішки. Колись світлої пам’яті Блаженніший Любомир сказав, що коли повернувся в Україну, то його вразило те, що люди були понурі, не усміхалися.
Отож, спочатку «сухе» визначення усмішки: це нормальна реакція людини на певні стимули; вона не залежить від конкретної культури. Ми народжуємося з умінням усміхатися.
Немовлята усміхаються уві сні, і таку усмішку називають ангельською… А в 4-8 тижнів дитина починає усміхатися у відповідь, і ця взаємодія робить щасливою і маму, і дитину, і все оточення дитини.
На жаль, не завжди є на що відповідати усмішкою; не завжди дитина може довідатись, що таке радість; є так багато сумних дітей. Є багато скривджених дітей… їхні усмішки не мають відповідного ґрунту, аби рости і робити їх колись щасливими дорослими. Їхні батьки не знали про таємницю щасливих дітей… Їм, батькам, зрештою не ставили питання «чому українці так мало посміхаються».
Тож перший крок, або перший ґудзик, правильно застібнутий – замислитись про усмішку і доброзичливі стосунки. Про те, що ми, люди, створені для радості; про любов до ближнього, яка не є можливою без любові до себе; замислитись про те, що усміхатися до іншого, це найкращий початок для комунікації, це зменшення ворожості в світі, вияв доброї волі… Блаженніший Любомир Гузар це знав і така його реакція на відсутність усмішок виникла неспроста. Це було послання до нас: «Той, хто це знає і в це вірить, нехай почне з себе. Власним прикладом можна переконати швидше, ніж словами».
Для кого доброзичливість є життєвою цінністю, а не лише ввічливістю, для того усмішка стане потребою. Вона буде заражати людей, і нікого не треба буде переконувати в цьому – ні інших, ні себе, що вона є виявом щастя.
Мені здається, все ж, що молоді українці усміхатимуться більше, бо більше бачили, знають, більше, а знання визволяє.
Оксана Винярська, сімейний психотерапевт
