«Хто сам собі помагає, хто сам себе обороняє, тому й Господь допомагає». Це свята і незаперечна істина. Якщо ми самі не будемо працювати, якщо ми самі себе не будемо обороняти, то цього ніхто інший за нас чи для нас напевно не зробить. Це таке самозрозуміле твердження, що його зайво доводити чи пояснювати. Ми, українці, мали нагоду не раз і не два пережити наступ ворога на нас і зараз переживаємо тотальний наступ на українське ім’я на своїх власних плечах. Справді, треба бути сліпими, щоб цього не побачити і бути глухими, щоб цього не почути. Якщо хтось цього пробує не помічати і не чути, то це є нічого іншого, як тільки втеча від себе самого.
Слід підкреслити, що у минулому 1985 році посилився сильний наступ на українську діяспору у вільному світі. Атеїстична червоно-імперіялістична Москва, зокрема її кремлівські вожді, добре пам’ятають, що у вільному світі живуть невигідні для них і незаперечні свідки, які свідчать і будуть свідчити про їхні звірства й терор. Щоб позбутись цих живих незаперечних свідків, імперіялістична червона Москва на чолі з своїми кровожадними вождями, розгорнула широку акцію проти всіх українських самостійницьких сил, проти нашої Церкви, її провідних особистостей і проти розвитку та росту нашої національної культури.
Правда, цей наступ розпочався вже давно на сторінках різних більшовицьких видань і то авторами з різними науковими ступенями. В цих виданнях зовсім пляново і цілево знеславлюється імена наших історичних церковних і національних постатей, як Слугу Божого Андрея, св.п. Патріярха Йосифа, Блаженнішого Митрополита В. Липківського, Блаженнішого Митрополита Мстислава, о. Івана Гриньоха, Романа Шухевича, Лева Ребета, Степана Бандеру, Андрія Мельника, Миколу Лебедя, Ярослава Стецька і багатьох інших. Кровожадна Москва навіть і мертвим не дає спокою.
В наступі Москви проти України є певний виразний плян і поділ. В Україні кремлівські вожді повели акцію проти української літератури, мистецтва і української трудової інтелігенції. Вони в цьому взялись знищувати все, що найкраще, що давало запоруку для росту й розвитку української субстанції. Тут вони вдарили по таких українських світочах, як Чорновіл, Світличний, Шумук, Мороз, Плющ, Лук’яненко, Руденко, Стус, Марченко, Тереля, Горська, о. Будзінський,о. Романюк, Івасюк і багатьох, багатьох інших. Так було розбито українських шестидесятників.
Так поступово і безперебійно розвивався наступ, тотальний наступ на українські самостійницькі прояви. Правда, на Україні більшовицьким душогубцям вдалось, може не повністю, впоратись з українським самостійницьким рухом, але в діяспорі це так легко не проходило. Писання більшовицьких борзописців нікого не переконували і не переконують, тому треба було вдатись до інших середників і засобів. Ні більше, ні менше всі ці побрехеньки, які виписували і їх голосили кадебістські найманці, нікого не переконували, іншими словами, залишались без жодного значення. Тому КДБісти вдались до інших засобів, себто використати своїх найманців поза Радянським Союзом.
Останньо вони цю свою акцію ще більше посилили у зв’язку з відзначенням 1000-річчя християнства в Україні. Отже, їм ідеться, щоб це якось послабити, якщо не вдасться повністю зневтралізувати, нашу активну підготовку до цих святкувань. Тому вони почали вдаряти в інші місця, щоб нас відтягнути від дуже важливої праці. Це зовсім не випадково, що в Німеччині Ганс-Якоб Штеле заатакував Слугу Божого Андрея (стаття про це на іншому місці). Автор був свідомий того, що він пише чисту неправду, але диригував хто інший, і йому не залишилось іншого вибору… Що тільки там не приписано Слузі Божому Андреєві, всякі гріхи. Дальше пішла атака на поодиноких наших людей. Тут наголос було зроблено на нацизм, фашизм і українську «коляборацію» з німцями, очевидно тут запряжено до цього воза євреїв. При чому, тут за одним ударом б’ється два зайці. Більшовикам ідеться про те, щоб настановити євреїв проти українців, і, навпаки, українців проти євреїв. Це вождям Кремля добре вдалося.
Ми всі, що опинилися в ситуації тотального наступу на український нарід на Україні та в діяспорі, не можемо і не сміємо мовчати, бо це був би непростимий наш гріх. Український нарід на рідних землях не може цього робити, хоч його кращі сини, не зважаючи на ніщо, обороняють і дальше продовжують обороняти добре українське ім’я. Українська громада у діяспорі має куди більшу можливість і обов’язково, як громада, повинна стати в обороні доброго українського імени. Якщо підкреслюємо вислів «ціла громада», — то маємо на увазі всі українські громадські, політичні, культурні й церковні організації, включаючи українські Церкви, себто їх ієрархію. Оборона доброго українського імени не є справою одної установи чи організації, але нас всіх з Церквами включно.
Дивно і не зрозуміло, що у знеславленні доброго імени, справді людини любови й безмежної доброти, Слуги Божого Андрея, серед його оборонців ми не бачили дотепер нашої ієрархії. Як відомо, всі наші католицькі владики, що брали участь у Синоді у вересні 1985 року в Римі, були докладно поінформовані про знеславлення Слуги Божого Митрополита, але ми не чули, що саме в цій справі зроблено, і чи взагалі щось зроблено. І наші православні брати не повинні в цій ситуації стояти осторонь. Пам’ятаймо, якщо ми самі себе не будемо боронити, то ніхто за нас цього не зробить. Тільки спільними силами зможемо витримати тотальний наступ і оборонити добре українське ім’я!
М. Г.
