(Інформаційний звіт виголошений на Патріяршому Соборі, жовтень 1996)
- Загальні завваги
Хоч за останніх двіста років центр Української Церкви пересунувся на захід, до Галича-Львова, він належить Києву. Це з причин історичних: там відбулося хрещення України, Київська Митрополія потвердила вселенське прив’язання Української Церкви; також з причин культурно-політичних: Київ є столицею української держави. Тому нам видається, що центр нашої УГКЦ треба повернути до Києва. Таке перенесення буде мати поважний вплив на зміну способу діяння нашої Церкви і на її ментальність взагалі, в кожному разі позитивний вплив.
- Статистичні дані
Територія: 533.700 кв. км. Всі області України, крім Галичини. Буковини та Закарпаття. Громади греко-католиків знаходяться в усіх областях.
Громади: всіх разом понад сто, з того 74 зареєстровані.
Число вірних: точного числа не знаємо і трудно його встановити. Для практичних цілей ми їх поділяємо на парафіян і прихожан. Парафіяни це ті, які стало відвідують наші церкви й беруть на себе відповідальність за них. Прихожани, це принагідні відвідувачі, які з часом можуть стати парафіянами, але дуже часто так не стається. Говориться про 600.000 вірних приналежних до УГКЦ. Хто є ці вірні? Більшість — це виходці з Галичини або їхні діти. Вони попали туди або тому, що їх вивезено туди в pp. 1946-50, головно в південні області, або не дозволено їм після заслання поселитися знову в Галичині, це області центральні, або вони йшли свідомо шукати кращеплатних робіт у важкій індустрії, це головно східні області. На Волині знаходяться старі поселення греко-католиків. Але з дуже різних причин щораз більше горнеться до УГКЦ корінне населення. УГКЦ промовляє до їх душі із-за своєї відкритості, близькости до вірних, гнучкості, якости священослужителів, примирливому наставленні до інаковіруючих. Про це краще довідаєтеся від представників Екзархії. Всі вони походять з тої останної групи.
І. Священослужителі: 54 священики, з того 7 єромонахів. Крім них служить в Екзархії 7 дияконів. Кандидатів до священства з Екзархії є 14 в Україні й один студіює за кордоном. Голоситься деяке число священиків чи питомців з західньо-українських єпархій.
Священослужителі є різного походження: роджені на терені Екзархії і прибулі з західних областей; з тих, які прийшли з заходу України, певне число є випозичені на кілька років, інші бажають на стало залишитися на терені Екзархії. Деякі були завжди священослужителями в УГКЦ, інші перейшли з православних Церков.
На терені Екзархії працюють два чоловічі чини: оо. Василіяни та Редемптористи. Редемптористи принимають парафіяльні зобов’язання, Василіяни радше бажали б мати манастирі як осередки пасто-рально-місійного характеру. І одні, й другі терплять від браку єромонахів.
Жіночі законні родини заступлені чотирьома Чинами й згромадженнями: Василіянки, Служебниці, Йосифітки та Сестри Пресвятої Родини. Майже всі ці сестри дуже успішно занимаються катехизацією на різних рівнях. Східня Україна дуже зацікавлена появою такого типу черниць, для них це явище цілком нове. Назагал в народі сестри втішаються пошаною, як жінки віддані службі Богові й ближньому.
ІІ. Правний статус: Екзархія є створена й підпорядкована Львівському т.зв. Верховному Архиєпископові. Дата народження: 2 квітня 1996. Екзарха впроваджено в його уряд 2 червня 1996. Києво-Вишгородський екзарх виконує свій уряд звичайною, але заступчою властю. Місто Київ є вийняте з Екзархії і підпорядковане прямо Львівському Архиєпископові. Там екзарх діє як делегат Львівського Архиєпископа.
Екзархія є поділена адміністративно на вісім вікаріятів.
Місцева структура поділяється на парафії і церковні громади. Парафії — це громади, які мають забезпечену сталу душпастирську обслугу та якесь стале молитовне приміщення.
Екзархія старається мати один статут для всіх громад, потверджений та зареєстрований в Держкомітеті. Цей статус, це компроміс між церковними та державними законами. Назагал державна влада не має повного розуміння природи Церкви і її правопорядку. Діялог між церковною й державною владами є конечністю для взаїмного зрозуміння. Це довгий процес, бо зустрічаються дуже різні світогляди. Також треба бути того свідомим, що коли влада на республіканському рівні назагал старається бути справедливою для всіх віроісповідань, місцеві чинники стороничать.
З. Проблеми
Загальне спостереження: Поза Галичиною і Закарпаттям, УГКЦ є зникома меншість. Це не є саме в собі трагедією, але воно вимагає певного зрозуміння ситуації, зрозуміння своєї Церкви. Воно дає нам нагоду пізнати себе в іншому світлі, де суттєві справи мають більші шанси виринути наверх.
А. Що це таке УГКЦ? Таке питання ставить багато жителів на території Екзархії. Вони прямо не знають, що це таке. Наша відповідь на такий стан речей мусить включати широку просвітянську акцію.
Б. Яке місце УГКЦ на сході? Це питання далеко трудніше. Його ставить головно група православних християн, які з таких чи інших причин бояться присутности УГКЦ на сході, на їхній, — як вони кажуть, — традиційно й канонічно православній землі. Відповісти православним не так трудно. Трудність знаходиться, головно, в католицькому таборі. В чому вона полягає? Існування Екзархії оправдуємо потребою обслужити духовно греко-католиків на сході, з яких переважаюча більшість греко-католицького, галицького походження. Але, що робити, як розуміти свою місію, коли до нашої громади заблукає корінний житель східних областей. Він може бути українець, росіянин, калмик чи єврей, православний, баптист або взагалі невіруючий. Коли ми його принимаємо, нам закидають, що ми наступаємо на схід, а тамтешні галичани кривляться, буцім-то такий елемент релігійно й національно занечищує українське (читай, галицьке) правовір’я.
В. Корінні люди турбуються світоглядовими різницями між собою і галичанами. Вони хотіли б знайти формулу тривалої єдности. Проблему творять інколи самі галичани, які дивляться часто на своїх братів зі сходу як на релігійно й національно недорозвинених. Приносять свої літургічні й народні звичаї, свою мову та представляють їх єдино правильними. Східні терплять від того, але все ж таки прагнуть єдности в Церкві й народі.
Г. Літургічні розбіжності дуже дратують корінне населення. Якщо священик править богослуження згідно з приписаним новими римськими виданнями способом, люди почуваються спокійними, кажуть: це наше, і радо ходять до наших церков, бо ми за малими виїмками не накидаємося на нікого. Коли настоюється на галицькі партикуляризми, східні жителі розгублені.
Ґ. Відношення з православними дуже різне, але назагал трудне. Ми розмовляємо вільно з членами УАПЦ і УПЦ КП. Але поза розмову далеко ще не йде. Мушу щиро признатися, що ми не робили заходів нав’язувати тісніші зв’язки, хоч в деяких принципових справах (напр. існування національної Церкви, погляд, який дуже подобається урядові) ми згодитися не можемо. За те купити олій до лямпади чи свічки в Печерській Лаврі, яка під опікою УПЦ МП, ми як «єретики» не можемо. Але й тут не треба тратити надії.
Д. Деякою проблемою в наших сторонах є співжиття з католиками латинського обряду, розуміється не такою як на заході України. В неодній громаді латинники радо йдуть нам на зустріч і дають до нашого вжитку свої храми. В Києві стараємося активно співпрацювати. Назагал латинники мають краще розвинену пасторальну й освітню діяльність, щось чого ми можемо від них навчитися. Що дуже псує відносини, це все ще дуже сильний польський характер римо-католицької Церкви й питомий польській ментальності месіянізм.
Е. Дуже розповсюджені на сході секти. Дуже часто вони жирують на нездарності католицької і православної Церков використати свої питомі духовні скарби. Ця ділянка вимагає дуже поважних і послідовних студій. Коли ми усвідомимо собі секрет їхнього успіху, не буде треба їх боятися. Кажу боятися, бо в свому теперішньому стані частинної правди вони наносять справжню небезпеку населенню, особливо молоді.
Я зупинився на моментах нашого життя на сході, які не входять в тематику Собору. Яких нам треба священиків, як виглядає сім’я в нашій частині світу, якої треба катехизації, як працювати з молоддю, яких нам треба монахів і манастирів — про це все будуть говорити наші представники у відповідних секціях.
