Якщо б вищесказане, себто об’єднання двох Українських Православних Церков в Україні, стало дійсністю, то не тільки можна б, але треба б радіти і дякувати Всевишньому Господу Богу за те, що послав нам Святого Духа на керманичів нашої Церкви і тим вказав незаперечно правильний шлях до цього Божого — «щоб усі були одно». Отже іде мова про об’єднання Української Православної Церкви, що була під керівництвом київського митрополита Філарета (Денисенка) з Українською Автокефальною Православною Церквою на чолі з Патріярхом Мстиславом.
Ось що пише про це поєднання київський Владика Антоній Української Автокефальної Православної Церкви у тижневику під назвою «День у день» за 24 серпня 1992 р. у статті під назвою «Москва не буде третім Римом». Подаємо довші уривки.
Та й повернімось до перебігу подій в Україні… 31 березня єпископат УПЦ в повному складі поїхав на архиєрейський собор у Москву, у порядку денному якого була справа надання УПЦ автокефалії. Мені відомо, що в єпархіях РПЦ перед цим собором проводились інспіровані збори духовенства, яке на них вирішувало долю Церкви сусідньої держави. На тих зборах священиків-українців примушували виступати проти надання незалежности Українській Церкві. Те саме вчинили «агітатори» перед собором і в східніх та південних єпархіях України, де вже більше спрямовувались виступи проти особи Предстоятеля УПЦ.
На соборі, замість вирішити питання за канонами апостольськими, на благо православ’я й миру, російська більшість учинила ганебну моральну розправу над Предстоятелем УПЦ. Звинувачення грунтувалися на наклепах і газетних витинках. Зайшла навіть мова про скасування дарованої не так давно автономії. Російська більшість залякала такою ж розправою й українських єпископів, якщо вони далі виступатимуть за відокремлення. Увесь єпископат УПЦ на знак протесту навіть покинув залю засідань, якщо вірити документам. Під протестом проти неподобств, що чинилися на соборі, поставили свої підписи 12 архиєреїв УПЦ. Митрополита Філатера, як на судилищі, змусили розповісти про все своє життя і, щоб не поставити під загрозу автономію Української Церкви, яку собор міг скасувати, він пообіцяв подати у відставку на соборі в Україні (пообіцяв, а не поклявся — хочу наголосити!). Справа надання автокефалії була відкладена аж до 1995 року, на помісний собор РПЦ.
Після повернення з Москви митрополит Філарет — людина похилого віку, змушений був якийсь час заліковувати завдані йому «братами у Христі» нервові й моральні рани. Потім він по Українському телебаченню відкрито заявив, що не зійде з обраного шляху. У Москві зрозуміли, що їм не вдалося зламати його, і розпочали діяти ще зухваліше. Як нам відомо, для цього через один із банків Криму в Україну було переказано кілька десятків мільйонів карбованців із фондів деяких політичних діячів Росії. У парафії й манастирі України поїхали десятки московських емісарів. Втрутилися російська преса, радіо, телебачення, а також, на жаль, ще немалі сили реакції в самій Україні. Діяли й агенти колишнього КДБ, заслані ще кілька років тому Москвою в УАПЦ.
Усі намагання Московської патріярхії зводяться до того, аби будь-що втримати у своєму складі 7,000 парафій України з їхніми доходами (для порівняння, на всіх наших територіях СНД вона має лише 4,000 парафій). Допустивши відокремлення УКЦ від РПЦ, Московський Патріярхат уже не зможе домінувати у православному світі як найбільший і наймогутніший. Також йому доведеться назавжди зректися давньої ідеї російського шовінізму «Москва — третій Рим». Російській державі теж не так легко відмовиться від впливу на 20,000,000 православних віруючих Української держави через слухняну їй Російську Церкву.
Заздалегідь підготовлена кампанія почалась. 27 травня 1992 року підпільно 18 зрадників-єпископів осудили митрополита Філарета, швиденько внесли в статут УПЦ поправки й запросили на його престол нового Предстоятеля — того ж таки митрополита Володимира Сабодана — праву руку московського патріярха Алексія (він займав посаду керуючого справами Московської патріярхії). Це було в Харкові. Стався розкол УПЦ. Митрополита Філарета на так званий «собор» не запрошували, а «щасливий» новообраний Предстоятель УПЦ у той час перебував десь за кордоном. Уже вночі наступного дня патріярх Алексій затвердив новообраного «Предстоятеля», і знову розділилася українська паства, знову пішов «брат на брата».
Усі манастирі в Україні перейшли до заколотників. У Києві під владою законного Предстоятеля залишився один катедральний собор. Склалася дуже загрозлива ситуація для українського православ’я, перспективи до його незалежности ставали дедалі сумнівнішими. Москва все робила для того, щоб УАПЦ не втручалась у конфлікт. Мені навіть надійшло запрошення на церковний суд над Митрополитом Філаретом у Москві. У ті дні я кілька разів зустрічався з ним, а пізніше і з прибулим до Києва митрополитом Володимиром, який заявив, що Московська патріярхія обіцяє надати незалежність Українській Церкві, якщо ввесь народ захоче того. А коли ж то буває аби весь нарід хотів одного — завжди знаходяться якісь запроданці чи «яничари»…
Ми — єпископат УАПЦ — тоді зрозуміли, що нам із заколотниками не йти однією дорогою. По допомогу до нас звернувся щойно хіротонізований митрополитом Філаретом і єпископом Яковом єпископ Спиридон. Незрозумілим було й вичікування уряду України, поспішне проголошення заяви ВР України про невизнання Харківського собору помилкою.
18-20 червня єпископ Яків їздив до Вселенського патріярха в Істамбул (Царгород), бо по Україні Московський Патріярхат поширював вигадку, ніби Вселенський патріярх визнав і підтримує дії Москви й харківських змовників щодо наведення порядку з УПЦ на московський кшталт.
З Царгороду єпископ привіз запрошення для митрополита Філарета як Предстоятеля Церкви, а не просто монаха.
22 червня, з волі Божої, на щастя Україні, зорганізувався і провів перше засідання Комітет порятунку українського православ’я. Він разом з президією ВР України і всіма демократичними партіями і рухами виступив проти церковно-комуністичної експансії Москви, закликав УАПЦ й УПЦ до консолідації зусиль проти заколоту, задля порятунку українського православ’я. Комітет схарактеризував заколот як загрозу не тільки незалежності Церкви, а й молодій Українській державі. До його складу увійшли архиєпископ Володимир Ромашок (УАПЦ), єпископ Спиридон (УПЦ), депутати ВР України Червоній, Поровський, Павличко, Скорик, Зінченко та інші, представники партій, духовенства, мирян обох Церков. Двом православним Церквам, які вже стояли на одному шляху, мали одну мету, було безглуздо й далі ділити паству. Убачаючи на бажання пастви доконечну потребу стати проти заколоту, на прохання державних діячів України єпископи УАПЦ й УПЦ вирішили об’єднатися в одну Церкву, щоб урятувати незалежність українського православ’я.
Об’єднання двох Церков відбулося 25 червня у Києві. Цим УАПЦ допомогла УПЦ вистояти проти експансії Москви, ще раз довівши величезну свідомість і патріотизм Церкви. Об’єднана Церква далі йде шляхом незалежности від чужоземних центрів, рятуючи українське православ’я від нападок сатанинських.
Об’єднання не було легким для обох Церков, але для великої мети обидві сторони знайшли в собі сили поступитися одна одній. Відомо, що ділити, ламати завжди легше, ніж будувати… Вселенський патріярх благословив цю добру для тіла Церкви Христової справу під час візити офіційної делегації УПЦ Київського патріархату до Царгороду. Осудив спекуляцію його іменем Московської патріярхії і прийняв на розгляд Священного Вселенського синоду листа Президента України Леоніда Кравчука, у якому міститься прохання, щоб Церква-Мати якнайскоріше надала об’єднаній Церкві України канонічну незалежність і автокефалію.
Щодо нападок на мене в газеті «Независимость», які безнастанно фабрикує колишній митрополит УАПЦ Йоан Боднарчук, я хотів би зазначити, що був возведений у сан митрополита собором єпископів УАПЦ і патріярхом Мстиславом 24 січня 1992 року, а не присвоїв собі титул сам. Закінчив я Московську семінарію в 198S році і за її скеруванням заочно навчався в Московській духовній академії, але не закінчив, бо перейшов до УАПЦ в 1990 році. Це можна перевірити в канцеляріях вищеназваних закладів. Тим часом сам же автор наклепів був за аморальність колись вигнаний з РПЦ і в гонитві за титулами й грішми так забрехався в УАПЦ, що був викреслений зі списків єпископату і цієї Церкви. Хіба можна серйозно сприймати людину, яка протягом двох років на всіх відправах і зібраннях заявляла, що вона — «роду козацького» й закликала до боротьби з Римом і Москвою, а тепер на сторінках «Независимости» пропонує всім покаятися, впасти в ноги Московській патріярхії, куди він, бачте, уже подав прохання на помилування. І що то за газета така українська «Независимость» — до якої незалежности закликає вона нас?
Незрозуміло також і те, чому деякі поважні редакції пишуть, що то було «частное обьединение» моє з митрополитом Філаретом, адже документ підписали в присутності священиків і мирян обох Церков 10 єпископів від УАПЦ і чотири єпископи від РПЦ.
Тепер пригляньмось, що пише друга сторона, за визначенням Владики Антонія, УАПЦ, заколотники-зрадники, себто ті, які не пішли за митрополитом Філаретом. Ось читаємо у першому числі, без подання дати в російськомовній газеті під назвою «Православная Газета», яку друкуємо в нашому перекладі на українську мову. Там читаємо документ:
Звернення Архиєрейського Собору Української Православної Церкви
до духовенства і вірних України, 27 травня 1992 р.
Христос Воскрес!
Всечесні отці, браття і сестри в Христі, Благословення Господнє і мир Божий нехай буде з вами!
Собор Єпископів Української Православної Церкви, що зібрався у богоспасенному місті Харкові 27 травня 1992 p., розглянув ситуацію, у якій знаходиться сьогодні наша Українська Православна Церква, і негативне проведення особи бувшого Предстоятеля УПЦ Митрополита Філарета.
Ми із зрозумінням і відповідальністю відносимося до волевиявлення української пастви відносно незалежности. Ми не проти законної канонічної автокефалії Української Православної Церкви. Але тільки це серйозне питання треба рішати у мирі Божім, терпеливістю і щирою молитвою, згідно з церковними правилами і канонами, а не силою і погрозою.
Собор визнав вину Митрополита Філарета і його грубі помилки в керівництві, а саме: використовування Синоду УПЦ як інструменту для прикриття своїх шанолюбних плянів, нехтування інтересів Церкви. Все це викликало обурення серед духовенства і віруючих. Також було засуджено аморальне проведення бувшого Предстоятеля в особистому житті. Особливо гостро ці проблеми постали після Архиєрейського Собору 31 березня 1992 р. у Москві, на якому Митрополитові Філаретові все це було сказано прямо в очі. І він визнав свою вину ради церковної злагоди і благополуччя Української Церкви, двічі давав архиєрейську клятву перед хрестом і Євангелією скликати в Києві Собор українських єпископів і подати прохання про відхід ради церковного спокою.
На прохання членів Синоду й окремих єпископів скликати Собор Митрополит не реагував. Навпаки, виступав, через середники масової інформації, на проповідях він свідомо говорив неправду і поширював наклепи на Архиєрейський Собор і категорично відмовився виконати своє архиєрейське слово.
Група єпископів зустрінулась в м. Житомирі і, порадившись, послала прохання Митрополитові Філаретові негайно скликати Архиєрейський Собор УПЦ і сповнити свою обіцянку. Про загрозливе церковне положення було повідомлено як вищу судейську інстанцію Святішого Патріярха Алексія II.
Священний Синод під головуванням Святішого Патріярха Алексія II, від 21 травня 1992 р. розглянув положення церковних справ на Україні, яке загострилося із-за невиконання Митрополитом Філаретом рішення Архиєрейського Собору і своїх обіцянок, постановила: старший по хіротонії єпископ УПЦ, митрополит Харківський і Богодуховський Нікодим, згідно із Статутом УПЦ, зобов’язується скликати Архиєрейский Собор як тимчасово сповняючий обов’язки Предстоятеля Української Церкви, на якому вирішити всі наболілі проблеми нашої Церкви і вибрати нового Предстоятеля.
Архиєрейський Собор УПЦ розглянув останні проблеми церковного життя на Україні і прийняв слідуючі рішення:
- Внести поправки в текст Статуту УПЦ відносно Предстоятеля і вибору його на Синоді УПЦ.
- Висловити недовір’я особі Митрополитові Філаретові як Предстоятелеві УПЦ і сумнів відносно його моральної чистоти, згідно зі Статутом УПЦ, звільнити його від посади Предстоятеля.
- У зв’язку із розкольницькою діяльністю Митрополита Філарета зачислити його за штат з забороною у священнослужінні до рішення Архиєрейського Собору Матері Церкви.
- Тайним голосуванням із трьох вибраних кандидатів вибрано нового Предстоятеля УПЦ, митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана).
Висловлюємо надію, що з Божою допомогою Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, виведе нашу Церкву із цього критичного положення, в якому вона під сучасну пору знаходиться.
Благодать Господа нашого Ісуса, любов Бога і Отця і Присутність Святого Духа буде з нами завжди.
Вище надруковані дві опінії у справі Митрополита Філарета дають нам можливість поставити питання, чи це є об’єднання двох Церков, як твердить Владика Антоній, УАПЦ, ,чи розкол в УПЦ? На нашу скромну думку, це в жодному випадку не можна назвати об’єднанням чи приєднанням, але навпаки — розколом і це на тлі особистому, хоч під це підсувається різні інші причини. Ні більше ні менше стався розкол в колишній Руській, розумій Російській Церкві, а тепер перемальованій на українську, себто в Українській Православній Церкві. Якщо була б об’єдналась повністю УПЦерква з УАПЦерквою, то це справді було б велике досягнення. На жаль, так не сталось.
Слід відмітити, що стаття Владики Антонія, частину якої ми надрукували, написана в суто тенденційно-пропагандивному дусі, а в деяких випадках далека від правди. Владика Антоній старається переконати читача, що біле є чорним, і навпаки. Ось таке твердження, що, мовляв, всі ті владики, що пішли з Митрополитом Філаретом, є тими правдивими патріотами, чого не збираємось заперечити, а всі, які не пішли за ним, є заколотниками і зрадниками, у що дуже сумніваємось. Клопіт у тому, що зрадників подавляюча більшість. І треба поставити собі питання, чи справді вони є «зрадниками»? Або Владика Антоній у цій же самій статті пише:
«Ситуація склалася дуже загрозлива, православ’я на Західній Україні мало занепасти зовсім. Та з низу — з мирян і священиків, виникає нова Церква, яка постала проти Риму й Москви. 19 серпня 1989 року у Львові, в церкві Петра і Павла, протоієрей Володимир Ярема проголошує відновлення Української Автокефальної Православної Церкви (незалежної від Москви і від Риму)».
Скільки в тому короткому пасусі є неправди. По-перше, на Західній Україні до 1946 року не було православ’я. Те православ’я, яке насадив тиран людства Сталін, нічого йому не загрожувало, воно було і залишилось, іншими словами, загрози, про яку пише Владика Антоній, не було. Фактично українського православ’я по назві взагалі не було, воно щойно пізніше, і то значно пізніше, з російського перефарбувалось на українське. До речі, на це перемалювання погодилась Москва. Звідкіля Владика Антоній взяв те, що Рим був проти православ’я, який, навпаки, постійно вів, навіть у найчорніші дні нашої української історії Церкви, діялог з московським православ’ям. А коли говорити про Українську Католицьку Церкву, яка була в катакомбах, а під кінець вісімдесятих років вийшла з підпілля, нікому не загрожувала, а при постанні Української Автокефальної Православної Церкви у Львові вітала її і допомагала її народженню, аж поки не перейняв у свою керму Митрополит Іоан Боднарчук, який активно протидіяв проти УКЦеркви. Владика Антоній його згадує у своїй статті, але треба сказати, що УАПЦерква повинна дещо завдячувати тому ж Митрополитові Іоанові, який сьогодні кланяється Москві, бо завдяки йому УАПЦерква одержала свій патріярший статус. Духовні особи, якщо вони беруться за перо, повинні, в першу чергу, писати правду, не дивлячись на те, чи вона їм вигідна, чи ні, бо в іншому випадку самі загубляться і не розпізнають, де починається правда, а де кінчається брехня.
Говорити про Митрополита Філарета як великого українського патріота і що, мовляв, він за цей свій український патріотизм постраждав, здається нам, сказано забагато. Можливо, нам не відомо, але було б цікаво почути , коли і де фактично Митрополит Філарет став українським патріотом і в чому він проявлявся — перед Архиєрейським Собором РПК у березні 1992 року в Москві чи після? Ми не маємо наміру у жодному випадку будь-як знеславлювати Митрополита Філарета, але на основі того, що всім відомо, то Митрополит Філарет слави для українського народу й Української Церкви не приніс, бо ж був час, коли він Українську Католицьку і Українську Православну Церкви заперечував, як неіснуючі. Пригадаймо собі, під його крилом перебувала Печерська Лавра, яка була і дальше залишилася найбільшим російсько-шовіністичним, антиукраїнським центром. Чи, може, це був вияв українського патріотизму, коли Митрополит Філарет на силу проти волі мирян промощував шлях для Московського Патріярха Алексія ІІ до Святої Софії у Києві? Можна б цю чергу питань продовжувати, але цього вистачає, щоб побачити, що є правдою. Тяжко боронити Митрополита Філарета, бо він став українським патріотом тільки тоді, коли його на Архиєрейському Соборі у Москві заставили скласти заяву про відхід.
Мабуть, ніхто не звинувачує Митрополита Філарета, тут маю на увазі Собор і Синод, у його співпраці з КДБ, бо згідно з відкриттям тайних архівів КДБ, то майже всі, починаючи від московського патріярха до найнижчого священика, за малими винятками, співпрацювали з КДБ. Отже, в даному випадку Митрополит Філарет не є виняток. На жаль, слід підкреслити, що твердження Владики Антонія, що сталось об’єднання двох — Української Автокефальної Православної Церкви і Української Православної Церкви не є об’єднанням Церков, а скоріше можна говорити про приєднання Митрополита Філарета до УАПЦеркви. Такий є стан фактичний. Тут немає значення, хто за таким об’єднанням стояв, президент України Л. Кравчук, Уряд України, Верховна Рада України чи її поодинокі депутати, але церковні справи не можуть спиратись на будь-якому жонглюванні і політичних чи патріотичних раціях, а в першу чергу на Божих Законах.
Коли ця стаття була вже написана, надрукована заява в газеті «Українські вісті», що з’являються у Детройті, за 8 листопада 1992 р. під назвою «Патріярх Мстислав об’єднання Церков не визнав». Вважаємо, що це був розумний крок Патріярха Мстислава, за що ґратулюємо. Заяву друкуємо на іншому місці в цьому числі.
Микола Галів
