Ми, як зорганізований мирянський рух рідко зупиняємось над досягненями, чи недоліками, рідко робимо підсумки того, що ми на протязі понад п’ятнадцять років зробили. На скільки наш вклад праці спричинився до скріплення помісности нашої Української Католицької Церкви. Ми не застановляємось й не аналізуємо цих питань, бо прямо для цього не знаходимо часу тому, що на протязі того, не так вже довгого, часу подія випереджує подію і немає часу на їх аналізу, бо треба діяти. Все ж таки не раз відсутність наших підсумків використовують наші недруги й противники, які поширюють твердження — ну, що ж вони нічого не осягнули? Очевидно такі думки й оцінки поширюють в першу чергу ті недруги, противники і так звані невтральні, які стояли від всього осторонь, а тепер стараються оправдати свою бездіяльність, мовляв бачите, які ми розумні! Отже, такі й подібні думки можна не раз почути.
Знаємо, що людська пам’ять є склонна забувати і тому не раз треба її, себто нашу пам’ять відсвіжувати, пригадувати факти минулого, щоби краще зрозуміти сучасність і краще побачити майбутність. При такому відсвіженні пам’яті відкриваються очі на певні проблеми, що дають можливість побачити широку панораму нашої Церкви. Навіть коротка перспектива дасть нам можливість виразніше побачити те, що було вчора і що є сьогодні, а що буде завтра, буде залежати від нашого сьогодні.
На жаль, хоч ми всі вважали Митрополита Слугу Божого Андрея за князя нашої Церкви. Так законно і нормально повинно було бути, але фактично так не було. Знаємо, що не було однообразности в нашій Церкві під аспектами; обряду і традиції. Наша Церква поволі і постепенно латинізувалась, яке в деяких аспектах проходило самовільно без тиску сторонніх чинників, тут можна назвати: вживання в церкві дзвінків, калатал у Великодню П’ятницю, уведення суплікацій, клячання, биття в груди й інше. Без сумніву в цей час, коли це поволі впроваджувалось мало своє оправдання. Наші владики і священики намагались у якийсь найбільш виразний спосіб відмежуватись, втікти і стати іншими від наступаючого російського православ’я. В той час це принималось з певною ціллю — стати іншими. Не оправдало це себе тому, що з другої сторони латинська Церква намагалась проковтнути нашу Церкву, чи в якийсь спосіб її знівелювати. Також деякі форми латинізації були введені під тиском. Тут можна згадати уведення целібату в нашій Церкві.
Треба додати, що вірних в той час обмежувано до пасивної ролі. їх обов’язком було вислухати Службу Божу, дати свою лепту і тільки слухати, що їм говорили. Хоч правда і тоді до воюючої, живої Церкви належали владики священики і миряни, але священики, а миряни зокрема, майже не мали жадного голосу в церкві. В такій дійсності ми прожили довгі, довгі роки. Миряни не мали найменшого впливу на формування церковного життя. В нашій Церкві були відомі брацтва, але чомусь ця традиція брацтв затратилась, а вони мали вплив на розвиток і формування церковного життя. В такій ситуації, ми також прожили на чужині аж до Вселенського Собору Ватиканського II.
Щастя, склалось так, що в, 1963 році приїхав з 18 річного заслання Митрополит Йосиф Сліпий і вже брав безпосередню участь у нарадах другої сесії Вселенського Собору Ватиканського II. Правда на тему скликання Вселенського Собору Ватиканського II можна почути різні оцінки.
Вселенський Собор Ватиканський II має чи мало позитивів в обнові Церкви, він впустив троха свіжого повітря у ватиканські мури. Він оживив екуменічний рух. В наслідок чого було знято клятву, яка була кинена під час роздору Христової Церкви на східну і західну в 1054 р. Що для нас важне під сучасну пору, це те, що Собор Ватиканський II прийняв концепцію «Божого Люду», на яку складаються владики, священики і вірні і всі три складові сектори мають певні права і спільно несуть відповідальність за долю Церкви. Отже концепція «Божого Люду», як дехто собі уявляє, що це є собі в широкому розумінні мирян, це є спрощення і не знання справи. Коли говоримо про «Божий Люд» то тут мається на увазі владик, священиків і мирян. Ця концепція «Божого Люду» поширила ролю і відповідальність мирян супроти Церкви. Вона відносилась не тільки до якоїсь вітки католицької Церкви, але в цілому і в тому й до Української. На підставі цього у римо-католицьких єпископських конференціях беруть участь представники мирянства. До речі на останньому Папському Синоді брали участь також миряни, а 14 подруж покликано до співпраці. Хоч в традиції нашої Церкви в синодах все були заступлені вірні, але на жаль в дотеперішних відбутих синодах, за виїмком IV — Архиєпископського Синоду миряни не були заступлені. Ось при кінці листопада відбувся синод єпископів, що його скликав Патріярх за згодою Папи Івана Павла II, на якому не були заступлені ні священики, ні миряни. На жаль під тим і іншим оглядами для наших владик не існують постанови Вселенського Собору Ватиканського II.
Собор Ватиканський II впровадив децентралізацію і дав більше прав національним Церквам, даючи їм право скликати національні єпископські конференції. Правда на них не все вони могли вирішувати, але багато питань вирішували і їхні рішення були зобов’язуючими для всієї Церкви — даної країни. Наша Церква в діяспорі також почала вводити єпископські конференції, що властиво не належало до нашої традиції. Коли тільки появився на волі Митрополит Йосиф Сліпий, він скликав IV Архиєпископський Синод, який був каменоугольним для нашої Церкви, бо на цьому синоді наша Церква стала на патріярхальні основи. З того часу мирянський рух почав принимати більше рішучих форм по відношенні до наших владик і їх неясного становища до змагань привернення історичних прав для нашої Церкви. Алярмуючи моментом була неучасть Митрополита Амврозія Сенишина на IV Архиєпископському Синоді на якому були всі владики, за виїмком нього, які підписали спільного листа — прохання до Папи Павла VI, щоби підніс нашу УКЦеркву до гідности патріярхату.
Якщоб була інша постава митрополита Амврозія Сенишина в той час, то сьогодні ми стояли б далеко краще і не мали б тих проблем, які маємо. Ще більше виразно показалось, коли митрополит Амврозій не запросив на святкування 10-річчя Філядельфійської Митрополії, Блаженнішого Верховного Архиєпископа Йосифа, але запросив на ці святкування тодішнього префекта Священної Конгрегації для Східніх Церков кардинала де Фюрстенберґа. Патріярхальний рух робив всі старання, щоби Митрополит запросив на святкування Блаженнішого Йосифа або відклав святкування на пізніше. Всі спроби мирянського руху були відкинені. І тодішна Крайова Управа під головуванням ред. Василя Качмара вирішила піти на демонстрацію під церквою Непорочного Зачаття у Філядельфії. Це був наш перший рішучий спротив проти потягнень Митрополита Сенишина. Після цього почалась сильна атака на мирянський рух. Шлях писав про нас, як комуністів, про український вєтконґ. Вони старались всіма можливими способами залякати мирянський рух, але це не вдалося. На дальші потягнення не прийшлось довго чекати. Прийшла перша номінація на єпископа-помічника о. Івана Стаха, без найменшого порозуміння і консультації з головою нашої Церкви Блаженнішого Верховного Архиєпископа Йосифа. На це миряни відгукнулись масовою демонстрацією у Філядельфії. Коротко після цього була проголошена друга номінація на єпископа помічника о. Василя Лостена. Зрозуміло, тут плян був ясний і його миряни добре зрозуміли.
Не буду тут зупинятись над подіями свячень, бо це би забрало багато часу,а в загальному ми всі це пам’ятаємо, але при тому хочу тільки звернути увагу на маленьку детайль, а саме, що ми, як зорганізований мирянський рух при цьому багато чого навчились дещо відкрили і пізнали справжну не підмальовану дійсність. Відповідь на всі пропозиції мирян було дане тверде і непорушне ні. Правда, це непорушне «ні» формувалось таки на ватиканському майдані. Нас деякі священики запевнили, що при свячені єпископа коли святителі заповідають, чи єпископ-номінат є гідний, хтось один скаже негідний то свячення стають неважними. Ми пригадуємо, як було у Філядельфії! Там були заламані певні церковні принципи. На жаль, на них ніхто не пробував відповісти. Це може бути відповіддю чому пізніші свячення єпископів відбувались в Римі, далеко від мирянського ока.
Подіями, що мали місце у Філядельфії вдалось хоч троха збудити думку мирян і вказати, що їх обов’язком є боротись за права нашої Церкви.
Виявилось, що Ватикан поклав всі свої карти на «остполітік». В таких обставинах наша Церква в діяспорі була перешкодою для відомої «остполітік». В присутності Ватиканського представника під час собору у Загорську, біля Москви, в друге після ліквідації нашої Церкви в Україні перекреслено акт унії з Римом. Нашому Патріярхові Йосифові було заборонено скликати наших єпископів на будь-які наради. Патріярхові Йосифові було заборонено брати участь в Міжнародньому Євхаристійському Конгресі, що відбувся у Філядельфії. Тут у вільному світі заборонено Блаженнішому Йосифові сповнити християнський обов’язок. На це реагував зорганізований мирянський рух рішуче про що широко писала чужинецька преса.
Треба відмітити, що незалежно від різних перешкод внутрішнього й зовнішнього характеру Патріярх Йосиф дальше безперервно діяв, а зорганізований мирянський рух повністю його піддержував морально, матеріяльно і своєю діяльністю: мирянськими з’їздами, зборами, науковими конференціями, масовим паломництвом до Риму при різних нагодах, акціями висилки листів, телеграм й інше. Все це підкреслювало нашу органічну зв’язаність з Главою нашої Церкви і це йому додавало ще більше сили до дії, бо Блаженніший Йосиф бачив що за ним стоїть широке мирянство. В такій взаїмно-доповнюючій атмосфері ми діяли на протязі минулого часу, себто понад п’ятнадцять років. Очевидно і самозрозуміло наша дія була докладно нотована у ватиканських колах і вона не залишилась без впливу на тих, що плянували приспати і знівелювати нашу Церкву, щоби можна краще продовжувати «остполітік».
В черзі дуже поверховного переліку головніших подій в нашій Церкві слід згадати і підкреслити 1975 рік, коли Блаженніший Йосиф на прохання мирян і священиків погодився офіційно прийняти титул Патріярха Помісної Української Католицької Церкви Києво-Галицької Митрополії і всієї Руси. Це акт стався у базиліці св. Петра під час торжественної архиєрейської Служби Божої. В процесі наших змагань ми відкривали для себе не одну припорошену правду і так прийшли до істини, що майже всі патріярхати поставали з низу, а щойно після того, як вони постали їх по якомусь часі принимали й визнавали. Наша Церква скористалась з того права і стала патріяршою з патріярхом Блаженнішого Йосифа на чолі. Цю істину відкрили не тільки ми, дехто її знав скоріше, а дехто в тому таки переконався. Ось під час наукової, конференції, що відбулась під патронатом Католицького Університету в Ліль — Франція та Українського Вільного Університету в Мюнхені, наради відбувались на університеті у Ліль, виступив з доповіддю о. канонік Андре Прево, професор того ж університету на тему «Патріярхат — запорука єдности Церкви». Доповідач у своїй цікавій доповіді зробив наступне ствердження: «Патріярхат не може бути встановлений декретом згори, він бо є спонтанним висловом духового росту й зрілости даної церковної й національної спільноти. Того росту не можна гальмувати заборонами без заперечення екуменічної ідеї, без великої шкоди для Вселенської Церкви. Всі щирі визнавці екуменізму зобов’язані посталий патріярхат визнати. Римська Церква, Східні Патріярхати так католицькі, як і православні повинні поважати Помісну Католицьку Церкву України, як Церкву-Сестру.» (Цитую за Бюлетенем т-ва священиків св. Андрея Европейська область, квітень-вересень 1980) Це говорить людина незаінтересована, людина, що визнається в цих справах і знає що говорить. На жаль в тому відношенні, деякі наші владики не знали і ще сьогодні не знають на яку стати. Вони на протязі п’ятнадцяти років не бажали виступати зовсім явно проти ідей помісности і патріярхату, за виїмком одного, єп. Августина Горняка в Англії, щоби не наразитись на явну й гостру протидію зорганізованого мирянства, а з другої не бажали все приняти і здійснювати прийняті на синодах ухвали, щоби не мати проти себе Священної Конгрегації для Східніх Церков. Такий був загальний стан в змаганнях нашої Церкви за історичні права до приходу на Апостольський Престіл Папи Івана Павла II, себто до 1978 р.
Вибір кардинала Кароля Войтили на Папу Івана Павла II приніс для нашої Церкви нові надії і сподівання. Біда тільки в тому, що ми в наших сподіваннях, як також оцінці деяких фактів все маємо тенденцію до перебільшення і дуже часто говоримо про те, чого немає. Немає найменшого сумніву що прихід на Апостольський Престіл Папи Івана Павла II давав для нас багато надій, бо по перше сам папа слов’янин, а як сьогодні знаємо в ньому пливе частина української крови по стороні його матері, по друге — він же жив у комуністичній дійсності і знає, що значить бути голодним, холодним, переслідуваним і покривдженим. Поруч цього напевно буде якийсь, все ближчий сантимент до народу, що стільки потерпів, а його Церква стала зліквідована і її поставлено поза букву закону. Кожний жест Папи Івана Павла II, який він зробив у сторону нашої Церкви, у сторону нашого Патріярха Йосифа, як це було під час представлення кардиналів на площі св. Петра у Римі, де Папа Іван Павло II говорив кілька слів привітання українською мовою і встав з свого фотеля, коли підходив до нього Патріярх Йосиф. Це безперечно надзвичайно милі жести і такими їх треба принимати, а не підносити до великих осягів чи тим подібного. Звичайно це треба мати на увазі і пам’ятати.
Тут приходимо до питання Надзвичайного Синоду, який став зворотною точкою в житті нашої Церкви. Цей синод залишиться ще надовго предметом дискусій і суперечок. Найперше треба ствердити, що по сьогодні ми не маємо ні одного офіційного документу з Патріяршої Канцелярії, за виїмком цього, що було повідомлення, що цей синод відбувається в порозумінні з Патріярхом Йосифом. З сторони Апостольської Столиці також не має офіційного документу поза промовами папи, які були публіковані в Оссерваторе Романо і передруковані у нашому журналі та відомою буллею виданої для коадьютора Мирослава Любачівського.г
Поставмо перед собою питання, чому властиво папа Іван Павло скликав Надзвичайний Синод? Якщо б ми були спокійно молились і чемно благали, як дехто нам весь час підказував і підказує, то напевно ніколи був би не відбувся Надзвичайний Синод. Чи це кому подобається, чи ні, але папа хотів мати цю справу хоч в якійсь мірі полагодженою, бо так довше не могло бути.
Треба підкреслити й наголосити, що наша Церква на протязі того часу стала предметом зацікавлення світової опінії. На шпальтах світової преси появлялись статті про нашу Церкву. Без сумніву, це мало свій вплив, бо не можна було так легко проблем нашої Церкви сховати під сукно, що робилось на протязі деякого часу. Тут треба в першу чергу завдячувати Патріярхові Йосифові, який зрушив світову публічну опінію і зорганізованому мирянському рухові. Звичайно, це тільки натяки, а можна б ілюструвати поодинокими фактами, але розмір статті на це не дозволяє. Отже, ті, що керують кораблем Вселенської Христової Церкви волі, чи поневолі були заставлені питання нашої Церкви розв’язувати.
Ми все повинні мати на увазі, що немає ціни, якою можна б оцінити прив’язаність і відданість нашої Церкви Апостольській Столиці, за яку склала гори трупів і ріки крови. На милість Бога, це не фраза, це не слова пропаганди, але мова твердих і болючих фактів. В такому зіставлені запитаймо — хто перед ким в довгу? Хто перед тим підносив ці питання? Не було відважних? Скільки було мітр з сіяючими самоцвітами, але їх значення було радше святочно парадне. Хто і де формував українську християнську думку? Все пливло по інерції, без життєвої динаміки. І якщо ми в цій площині глянемо на надбання Патріярха Йосифа, то мусимо признати і сказати, що він започаткував ренесанс в житті нашої Церкви. Без цього ренесансу, без IV Архиєпископського Синоду, на якому наша Церква приняла патріярхальну базу, без V і VI Синодів не можна собі уявити Надзвичайого Синоду і синоду, що щойно відбувся, які мають благословення Папи Івана Павла II.
Реасумуючи треба підкреслити, що вкладена праця у змагання за привернення історичних прав нашої Церкви не пішла на марно. Це не значить, що ми все осягнули, защо змагали, тому ми повинні дальше наполегливо продовжувати нашу працю. З повищих, загальних підсумків проведеної праці, в яких зроблено тільки натяки на поодинокі моменти, але вже і з цього видно, що проведено вагому й необхідну працю для розвитку й росту нашої Помісної УКЦеркви.
