Хоч осінь жовтокоса вже настала —
У небі синь волошок розцвіла.
Вона мені про весну нагадала,
Весну, що людству генія дала.
Заграй, музико, заспівайте люди,
І на коліна тихо упадіть,
Як перед батьком діти в час облуди,—
Перед Шевченком голови схиліть.
То глянь же, батьку, ми прийшли до тебе
Просити сили в цей тривожний час,
Бо ще хвилина — й одвернеться небо,
Соромлячись дивитися на нас.
Немов пташини крик на зламі ночі —
То серце рветься з бронзових грудей,
Воно живе, у ньому гнів клекоче
І біль за Україну, за дітей.
За тих дітей, що одцурались дому
І мови, і криниці з журавлем,
Що обминають стежечку знайому,
Бо, бачте, так багато в них проблем.
Хто ми такі? Сини свого народу?
Того, що возвеличений в піснях?
Та ж ми зовсім не знаєм свого роду,
Ми живемо бездумно, навмання.
Через нещастя, ярма і незгоди
Пройшли і наші прадіди й діди.
Вони не забували свого роду
Ні в дні розлуки, ані в час біди.
А ми — немов той мох, що без коріння,
Чи в наших жилах не козацька кров?
Що ми дамо прийдешнім поколінням,
Чию звитягу і чию любов?
Чи нам іще орати перелоги,
Чи дасть нам хліб ображена земля,
Коли ми мову кинули під ноги,
Прекрасну, наче пісня солов’я.
Та не суди нас строго, бо хто винен?
Ти знаєш, що не наша в тім вина,
Що в косах молодої України
З’явилась передчасна сивина.
Наш мозок біль з’їдає, наче стронцій,
Але нам рано никнути в журбі.
Ми — квіточки чорнобильського сонця,
Приречені, та ми іще живі.
Скажи нам, батьку, як то далі жити?
Чи нам не годі голови хилить?
Чи то не нам батьківщину любити
І не для нас і сонце, і блакить?
Втомились наші крила від чекання,
Чи може не судився нам політ?
Як хочеться через стіну мовчання
Так крикнути, щоб аж здригнувся світ.
Скажи, як далі буть нам, батьку, друже,
Як нам в серцях надії пробудить?
Ми згорблені, але ми не байдужі,
Бо, як усім, так хочеться нам жить.
Будемо жить! На зло гіркій недолі!
Будемо мову рідну берегти,
Будемо сіять на своєму полі,
Любити, розвиватись і рости!
