Постараюся для читачів «Патріярхату» передати свої враження під час небагатьох зустрічей із покійним архиєпископом білгородським і адміністратором Крижевацької Епархії. Владика Гавриїл Букатко народився 27 січня 1913 р. в селі Андріївцях в Славонії (Хорватія, Югославія), де і закінчив початкову освіту. Його батьки Діонізій і Юліяна Кіш належали до найстаршої еміграції, яка почала переїжджати до Югославії тому 200 років та називати себе «русинами» чи «руснаками». 2 квітня 1939 р. після закінчення Богословських студій, Владика Діонізій Няраді рукоположив його на священика в каплиці св. Йосафата в Римі.
Після 13-річного душпастирського досвіду 22 лютого 1952 р. Папа Пій XII іменує його титулярним Северіянським єпископом. Хіротонія відбулася 27 квітня того ж року в Загребі. Святителями були: архиєп. Уйчіць, єп. Лах і єп. Баверляйн. Усі вони належали до латинського обряду. Це, мабуть, сталось тому, що ніхто з українських владик не мав змоги у той час приїхати до Югославії, а Крижевці не мали єпископа від 1946 року.
22 липня 1960 р. о. Гавриїл стає Крижевацьким єпископом.
2 березня 1964 р. найменовано його Білгородським архиєпископом, очевидно для римокатоликів, залишаючися при тім апостольським адм. для Крижевців. Слід тут виправити помилку, що її і далі повторюють його біографи. Владика Гавриїл ніколи не був примасом римокатолицької церкви у Югославії, бо цей знаходиться в Загребі — столиці Хорватії.
1980 року Владика Гавриїл резиґнує з причин здоров’я з посту архиєпископа Білгороду і переходить до Руського Керестуру. Востаннє відвідує Рим 6 березня 1980 року, де бере участь у хіротонії Філядельфійського митрополита Стефана і Чікаґського єпископа Іннокентія. Це був останній побут в Римі.
В наслідок хвороби помер у лікарні в Новому Вербасі 19 жовтня 1981 р. На його похороні, який відбувся у церкві св. Миколая у Руському Керестурі 22 жовтня, взяло участь багато вірних священиків і єпископів, а також представники уряду.
Мало кому відомо, де Владика Гавриїл відвідував і закінчив гімназію, і хто його в юнацькі роки виховував.
Перед Другою світовою війною Чин Менших Братів Францісканців утримував т. зв. «Конвікт», де вчилися хлопці, які не думали йти на теологію чи бути членами Францісканських послідовників. У тому домі перебував Гавриїл Букатко разом із римокатоликами, православними і мусульманами. Тут він набрався пошани до чужого, що йому згодом послужило в його архиєпископській діяльності. Тут навчився тієї скромної поведінки у контакті з іншими людьми. Виховували його «Боснійські вуйки», ці легендарні скромні брати, що уміли свій нарід вивести з кожної тяжкої ситуації. Від них Владика Гавриїл навчився любови до свого рідного і під їх впливом вирішив посвятитися своїй Церкві. Пригадую собі слова похвали, що їх нераз чув від колишнього ректора Францісканської семінарії, о. д-ра Р. Дрліча: «архиєпископ був розумний та доброї вдачі (не такий, як ви, пустуни), добре вчився, надзвичайно любив співати. Ми його поважали, бо відчували, що щось з нього колись буде. І не помилилися».
Владику Гавриїла зустрічав я часто на святах в Козарці, Дев’ятині, Лишні і Прняворі. Я сам безпосередньо бачив, як його вірні любили. Він завжди знаходив час з кожним поговорити, пожартувати і заспівати. При різних нагодах я бачив синівську відданість священиків до нього, принаймні у Боснії, вірю, що так було і в інших частинах його єпархії.
У 1974-75 роках я мав нагоду майже щотижня бути у резиденції Владики Гавриїла у Білгороді. Було це досить скромне помешкання, а Св. Літургію відправляв він у каплиці, бо катедри не мав; Говорили ми довго при обідах чи вечерях. Владика не давав відчути своєї вищости, хоча він був архиєпископом, а я студентом богословія. Владика ставився до мене як до молодшого брата, і я переконався, що колосальний вплив на нього мусіли мати уже згадані Франціскани.
Багатьох читачів, напевно, буде цікавити, як покійний Владика Гавриїл ставився до Блаженнішого Патріярха Йосифа. Одне певно, що він його дуже поважав. Інколи говорив, що Блаженніший не розуміє ситуації, в якій він знаходиться, але ніколи негативно не висловлювався про Ісповідника Віри.
Коли я виявив бажання змінити місце студій і переїхати до Риму на Український Католицький Університет та просив, щоб він мене рекомендував, Владика Гавриїл сказав мені таке: «Я тобі не забороняю іти, але не можу тебе вислати, бо вже мав труднощі за двох попередніх (ідеться про двох питомців з Югославії, що вже були на УКУ), хоч я їх і не вислав».
Нарешті, давши мені трохи грошей на дорогу, він поблагословив мене і, прощаючись, сказав: «Поздорови Блаженнішого і скажи, що неправдою є все те, що про мене наговорили».
Останній раз бачився з Владикою Гавриїлом я при кінці серпня минулого року, коли Владика вже перебрався до Руського Керестуру, і це була наша найкраща і найдовша розмова. Владика виглядав трохи змучений. Відчувалось, що з його здоров’ям не все було в порядку. Ми привіталися, і Владика зразу запитався про здоров’я Блаженнішого. Внедовзі принесли каву, і ми почали говорити: «Дехто закидає мені, чому я скоріше не зрезиґнував. Та мені щойно за третього папи пощастило, бо вже бачили, що не можу більше. Папа Павло VІ говорив мені, щоб наразі зачекати. Ну й що ж? Я мусів згодитись».
«А як Ви тепер чуєтеся?» — запитав я, щоб перервати розмову і перенести її на спокійніші теми, але це мені не вдалося, бо він її ще більше загострив.
«Та не аж так дуже добре, але йде до кращого. Найгірше мене болить те, що тепер до мене майже ніхто не пише, а перед тим я одержував тисячі листів.
Я знаю, що це є частинно наслідок того листа, що ми підписали (йдеться про ситуацію в Англії), але я і далі вважаю, що не може бути винна виключно одна сторона…
Що до патріярхату УКЦеркви, то я не був ніколи проти нього, тільки що в мене в єпархії є складна ситуація, тому що хорвати, македонці, румуни і мадяри ніколи не захочуть належати до українського патріярхату». «То чому ж тоді вони не відділилися?» — запитую. «Що тут є ділити. Нас і так мало. Зрештою, ми є ті, що прийшли на їхнє. Нас було більше, і тому ми перебрали, але Крижівці — це їхня єпархія. Катедра міститься на їхній землі. Я постарався якось усе це направити, і створили ми вікаріяти, так щоб кожний мав свого роду автономію». «Бачиш,— продовжував архиєпископ,— деякі мене називають зрадником Української Церкви. Ця неправда мене болить. Під час Другого Ватиканського Собору, я, між іншим, був і в тій комісії, що опрацьовувала декрет про Східні Церкви. Предсідник, який був кардиналом, не розумівся аж так багато у справах Східньої Церкви і неофіційно просив мене, щоб мати свого роду нагляд над цілою працею. Ми добре намучилися, щоб відкинений проект переробити. Щасливо прийшов нам на думку термін «аґреґатус», і я дуже настоював, щоб це увійшло в документ, і він у такій формі остаточно був прийнятий отцями собору. Так тепер маємо те, що маємо. Загал про це, очевидно, не знає, бо це і не є важне. Важне те, що маємо і можемо пояснювати у позитивний для нас спосіб».
Я запитав Владику Гавриїла, чи про це зможу колись говорити. «Наразі це нічого не дасть,— відповів він,— хіба як колись для цього буде нагода».
Саме тепер рішився я про це згадати, щоб краще накреслити силюет покійного Владики Гавриїла.
Говорили ми ще далі про різні інші справи. Була мова про жонатих священиків, при цьому архиєпископ додав: «Я сказав, що буду святити і свячу, а чому другі єпископи того не роблять, то їхня справа. Вони мусять боротися за свої права. Це є наша традиція, і я нікого не питався та ніхто цього не квестіонував. Після того показав я Преосвященнішому фота своїх ікон. Мені було дуже приємно слухати, з якою любов’ю Владика говорив про рід мистецтва, що найбільше відповідає для Божих храмів. Владика Гавриїл мав колекцію ікон, головно з Болгарії, куди часто любив заходити. «Найкращі ікони,— сказав Владика,— знаходяться по сербських і болгарських монастирях. Там є чудові фрески. Вчися іконопису, бо нам так потрібно ікон, щоб наші церкви не виглядали непривітні і холодні».
При кінці нашої розмови архиєпископ Гавриїл висловив радість, що тепер зможе посвятитись виключно для своїх. Мав у плянах об’їхати усі парафії та полагодити різні проблеми, оскільки десь виникали. На жаль, не пощастило. Передчасно Бог його Всевишній Господь покликав до себе.
В особі Владики Гавриїла вірні втратили добру, щиру і шляхетну людину, Христового душпастиря.
Діти пригадуватимуть його по довгій білій бороді, яку він носив згідно із бажанням Папи Івана XXIII, як сам Владика Гавриїл при нагоді сказав.
Любили його старші і молодші, українці й чужинці, бо він до всіх добре ставився.
Хай цих кілька слів будуть вінком нев’ялих квітів на його свіжу могилу.
Хай світла пам’ять про нього йде з роду в рід.
Спочивай у мирі, Владико!
