Тоталітарний комуністичний режим, зробивши спробу знищити УГКЦ, репресував духовенство, вірних. Від цих переслідувань постраждали мільйони людей тільки тому, що були греко-католиками і не бажали переходити в контрольований КДБ московський патріархат. Тисячі греко-католиків опинилися тоді за межами своїх малих батьківщин, але несподіваним для комуністів чином не зреклися віри. Навпаки, наша Церква поширилася й на ті частини України, де її та пам’ять про неї ще у XVIII – ХІХ століттях нищив царизм.
Спогадами про служіння на Поділлі в часи підпілля УГКЦ ділиться з читачами «Патріярхату» архиєпископ і митрополит Львівський Ігор Возьняк.
– Владико, коли УГКЦ перебувала в катакомбах, ви тривалий час жили і служили у Вінниці. Назвіть, будь ласка, місця, де довелося перебувати вам та іншим підпільним душпастирям.
– Я приїхав до Вінниці в 1977 році уже як монах-редемпторист. Мешкав на вулиці Лермонтова (в межах декомунізації й дерусифікації громада Вінниці почала процес перейменування її на вулицю Чикаленка. – Авт.). Був це будинок Яніни Пашковської. Я винаймав там одну кімнату. Там уже мешкав Степан Яворський, священник Перемиської єпархії, який повернувся після другого ув’язнення. Я працював слюсарем у газовій службі. Отець Яворський служив в одній кімнаті Святі літургії, на яких я прислуговував, він дещо навчав мене латини. Також на студії історії Церкви та богослов’я доводилося їздити у Хмільник до отця Романа Бахталовського, редемпториста. Отець Роман більше мене навчав, бо отець Степан часто від’їжджав у душпастирських справах, хоча був уже пенсіонером. Найчастіше їздив на Львівщину, Тернопільщину, бо його брат проживав у Дрогобичі, а він купив будинок у Підволочиську, тому й міг регулярно там бувати. Також їздив у Полонне Хмельницької області, де проживав отець Іван Кузич, колишній ректор Перемиської духовної семінарії, якому після таборів і заслання не дозволили повернутися додому. Бував отець Степан у Шаргороді, де після ув’язнення проживав отець Ілля Блавацький. Там і помер 23 листопада 1988 року і був похований (6 лютого 1993 року прах отця Іллі Блавацького перепоховали в його рідному селі Стронятин Львівського району Львівської області. – Авт.).
Взагалі треба сказати, що в часи підпілля греко-католицькі священники систематично допомагали в служінні римо-католицьким отцям на їхнє запрошення. Наші отці, в тому числі з Галичини, приїжджали сповідати до Бара, Жмеринки, Мурафи, Шаргорода… Римо-католицькі священники збирали інтенції для служіння і давали нашим отцям. Отець Степан також багато допомагав римо-католикам. Мені часто доводилося бувати в селі Маниківці на Хмельниччині, де служив римо-католицький отець Ян Ольшанський, пізніше – єпископ Кам’янця-Подільського. Випадало мені бути і в селах: Струга біля Нової Ушиці, Віньківцях, у Городку на Хмельниччині, в інших місцях Вінницької області. Згодом отець Степан переїхав спершу в Підволочиськ, потім у Дрогобич, де й помер 6 січня 1989 року.
Важливо сказати й те, що, приїхавши у Вінницю, я застав ще живим отця Григорія Мисака, редемпториста, який помер 31 серпня 1978 року і похований в селі Тишиця Кам’янка-Бузького (тепер Червоноградського. – Авт.) району Львівської області. Так ось, отець Григорій заповів мені свій будинок, що на вулиці Крутий Спуск, 9 у Вінниці, і я туди перебрався. В цьому будинку проживала літня пані, римо-католичка, Вікторія Снігурська. Згодом прибула сестра Святослава Завійська, яка належала до Дружини Непорочного Серця Марії. Цю спільноту заснував отець Роман Бахталовський, і сестра часто їздила до нього в Хмільник. З отцем Бахталовським мешкала сестра Агафія зі згаданого згромадження, яка була хатньою послугою для старшого віком отця Романа.
У 1980-их роках до Вінниці приїхав отець-редемпторист Богдан Оришук, який поселився в домі на Крутому Спуску, 9. Ми служили літургії разом. Він щонеділі сповідав вірних у римо-католицькому храмі. Помер отець Богдан 24 січня 1990 року і похований на кладовищі у Вінниці.
– В будинку на Крутому Спуск у вас була домашня каплиця?
– Так, була відведена кімната, в якій перебували Святі Тайни, стояв столик-престол, застелений обрусом, і там ми служили, молилися. Щодня приблизно о шостій ранку я служив Службу Божу, щоби до сьомої години завершити і могти йти на роботу. На цих літургіях були тільки ми, священники, пані Вікторія і сестра Святослава. Іноді в нас були гості, то вони теж брали участь в літургії. Це була дуже проста капличка-кімната без іконостаса. Престолик стояв у куті, а Святі Тайни ми тримали в спеціальній ніші, яку зробили в стіні й завішали образом Матері Божої Неустанної Помочі.
– Чи були у Вінниці або її околицях греко-католики, які просили про служіння?
– Ні, у 1970 – 1980-их роках таких відкритих греко-католиків ще не було.
– Певний період у Вінниці ви були псаломщиком у костелі. Розкажіть про це докладніше.
– Після того як я звільнився з роботи в газовій службі, то приблизно в 1979 році влаштувався до костелу. Тобто це було ще до моїх священницьких свячень, які я отримав у 1980 році. До слова, свячення я хотів отримати в день священномученика Йосафата, а преосвященний Володимир Стернюк, єпископ, велів прийти у неділю, 23 листопада. Це відбулося у Львові на вулиці Чкалова (тепер Туган-Барановського. – Авт.) в помешканні архиєпископа Володимира Стернюка. Надалі псаломщиком я служив у Вінниці до 1989 року. Це вже були часи, коли я міг періодично приїжджати для відкритого, хоча й забороненого служіння вірним у західних областях України. 23 грудня 1989 року ми уже молилися першу Службу Божу в храмі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в Тернополі.
– Чи за час вашого служіння в костелі туди приходили греко-католики?
– Майже ні. Була хіба одна сім’я: чоловік, дружина та їхня донька, які декларували себе як греко-католики. Уже не пригадаю їхнє прізвище, можливо, Синьогуб… Знаю, що чоловік був науковцем. Також у той період, коли я служив псаломщиком, у наших з римо-католицьким отцем Владиславом Халуп’яком поїздках Вінниччиною греко-католиків ми не зустрічали. Відвідували римо-католиків. Надалі певний період я не був у Вінниці. Там служив отець-редемпторист Михайло Хрипа, це вже 1991 – 1994 роки, час після легалізації нашої Церкви. Тож отець і почав збирати вірних, наших греко-католиків. Спочатку служили для цієї громади у вінницькому костелі францисканців, а потім отримали ділянку для будівництва церкви біля річки Буг. Там одразу ж поставили вагончик, в якому й молилися. Я знову повернувся у Вінницю навесні 1995-го і залишався там до 1997-го, коли був скерований у Гніздичів, у монастир, щоби послуговувати в новіціяті.
– Що з життя греко-католиків Вінниці та її околиць на початку і в першій половині 90-их років запам’яталося вам найбільше?
– Найбільше пам’ять зберегла те, що було багато роботи довкола закладення і будівництва церкви Покрови у Вінниці, а також церкви Архистратига Михаїла в селі Очеретня Погребищенського району. Чому в Очеретні? Бо наш водій парафії Степан Ободянський, до того водій автобуса і ліквідатор аварії на ЧАЕС, був із того села та ініціював створення громади на своїй малій батьківщині. Люди його підтримали. Тож згодом вагончик, в якому ми молилися у Вінниці, перевезли до Очеретні і там почали будівництво. У Вінниці церкву збудували швидше.
– Чи були якісь перешкоди на шляху становлення цих перших громад на Вінниччині?
– В Очеретні було багато протестантів, там не було жодних перешкод – люди мирно ходили й молитися. У Вінниці тільки на початку хтось зрубав хрест і кинув у Буг. І саме вже згаданий Степан Ободянський витягнув його з ріки. Він мешкав у дев’ятиповерхівці на вулиці Київська, через дорогу від нашої церкви. Припускаю, що з паном Ободянським сталося чудо, бо він уже не міг ходити, отримавши опромінення в Чорнобилі. Але після того випадку з хрестом його здоров’я покращало, і він став одним із активістів будови храму у Вінниці. Коли владика Филимон Курчаба прибув у Вінницю посвятити місце під будову храму, то мовив пану Ободянському, який раніше виявив сумнів, що не побачить цього храму: «Ви ще будете будувати цей храм!» Так і сталося.
Розмовляв Володимир Мороз
