(Продовження)
Першому Секретарю ЦК КП Рад. України М. В. Подгорному – Київ
Жалоба (Скарга)
Дозвольте, громадянине перший секретарю, що я осмілений та заохочений і Вашою світлою промовою в Нью-Йорку — Ви перший в історії промовили в імені України буквально до усього світу — та Вашою відомою обережністю в державних справах, звертаюсь з ось такою справою і з таким наступним питанням, яким звольте присвятити свою ласкаву увагу.
Я є митрополитом Греко-католицької Церкви на Україні. Мене арештовано в 1945 р. і другий раз в 1958 р. в суті речі за те, що партія і правительство змінили свою первісну постанову і не признають Греко-католицькій Церкві ні її існування, ні не допускають її діянь. Саме недавно привіз мене Оперативний Відділ КҐБ з мордовських лагерів до Києва і примістив в ізоляторі при вул. Короленка 33. На жаль, на перших розмовах я почув «діктум ацербум» — гірке слово, що ні партія, ні правительство не думають зняти заборону з Греко-католицької Церкви в Радянській Україні щодо її прилюдного діяння і виконування богослужебних чинностей. Дійсний стан справи представляється ось так:
І
- В 1944 p., за порадою Львівського обласного, я як митрополит, вислав делегацію до тодішнього Уряду Й. В. Сталіна з метою формального признання нашої Церкви в Радянському Союзі. І дійсно, правительство признало нашу Церкву і мене як її голову-митрополита. Це офіціяльно закомунікував усно делегації, а пізніше оповістив у «Правді» предсідатель Ради по справам культу при Раді Міністрів Полянський. Після того Генеральний Штаб у Москві прохав делегацію, очолювану о. архимандр. Климентієм Шептицьким, на розмову і гостину, на якій предложив, щоб я як митрополит вплинув на Шухевича, провідника УПА, щоб він заперестав воєнні діяння: «Ми можемо зліквідувати повстанців, — сказав головуючий генерал, — але нам не випадає завойовувати Західню Україну». Делегація слушно застерігалася, що то дуже прикра справа, що на Підкарпатті і в Карпатах стоїть півмільйонна армія, що нав’язати зв’язки з Шухевичем дуже важко, а що найважніше, що це може викликати в радянських органів безпеки підозріння щодо зносин з УПА. Але одержавши запевнення, що це безсенсовні побоювання і що вони (Ген. Штаб) ручають за безпеку і ненарушимість Церкви, нав’язано розмови з Шухевичем. Переговори розпочала Рад. Військова Команда. Одначе в часі того мене арештовано за зв’язки з націоналістами і перевезено до Києва до тюрми при вул. Короленка ч. 33. На перших, відразу суворих допитах не було жодної мови за націоналістів і УПА, але примушувано мене відректися від Папи, від Католицької Церкви і обіцяно тоді полишити мене на свободі як митрополита нез’єдиненої Православної Церкви в Києві або деінде. Коли я рішуче відказався від того, мене після майже півторарічного слідства засуджено на 8 літ ляґерів, впродовж яких примінювано до мене найжорстокіше поведення, як до каторжника, так що я переніс на собі всі жахливі тортури тюрми і ляґрів, починаючи від арешту, брутальної грубої поведінки, до голоду, холоду і ломання костей. За вісім літ мене ограблено дощенту і то при помочі конвоя, та обвезено через Харків і Москву по сибірських лагерях до Свердловська, В’ятки, Печори, Інти й інших місцевостей. Вкінці привезено мене до Мордовії до Темняківських лягрів, де я перемучився до 1953 р. Тоді умер Сталін, і я скінчив 8 літ каторги.
- Після того приїхало двох полковників з Міністерства ВД до лягеру в Потьмі і забрали мене до Москви та примістили в гостинниці на мешкання. Вкінці мене запроваджено до Проводу (Руководства) Міністерства при пл. Дзержинського. На розмові (бесіді) мені предложено, щоб я поміг унормувати відносини Рад. Правительства з Папою Римським — Ватиканом. При тому зазначено виразно, що Греко-католицька Церква буде дальше признавана урядом, що я буду, регабілітований і признаний не тільки як митрополит, але і як кардинал. Тому, що нема жодного закону, який би забороняв Греко-католицьку Церкву, а навпаки, є признання її правительством, вистачить тільки адміністративним порядком усунути заборону і переслідування Греко-католицької Церкви. Так званий Собор 1946 р. у Львові нікого не зобов’язує. Державу не може обов’язувати, бо вона відділена від Церкви, не обов’язує ні греко-католицьких священиків і вірних, бо там не було ні жодного єпископа, ні митрополита, без згоди і приявности котрих собор не собор, а збіговисько, як сказав Румунський Патріярх. Я звертав увагу проводу, що може хто інший краще вив’язався би з порученням, але мене запевнено, що справу провірено основно. Тоді я дав згоду. Предложення отже я прийняв і обіцяв помогти, скільки буде можна. Я мав вертатись до Львова і в межичасі написати до Папи. Водночас тому, що Міністерство хотіло знати, на яких догматичних і історичних основах опирається наша Церква, крім інших доповідей, мені предложено написати історію нашої Церкви, бо такої нема ще ні в українській, ні в російській мовах. Коли я звернув увагу, що я не можу писати в комуністичному безбожному дусі, то мені відповіли, що таких книжок є багато, а вони хочуть знати, як ми самі себе обосновуємо, то значить треба писати історію в католицькому дусі. В тому напрямі мені уможливлено працю в Історичній Бібліотеці в Москві, і я став збирати матеріяли. Очевидно, праця була закроєна на довший час. Одначе, коли розмови, здавалося, добігали до вдоволяючого кінця, арештовано міністра Берію! Вправді, мене запевнювано кілька разів, що в моїй справі не буде жодних змін, що її вів і веде заступник міністра Круглов, одначе я бачив, що таке потрясення не останеться без наслідків і що треба довшого часу, щоб політичне життя ввійшло назад в своє русло. В межичасі нові люди в Міністерстві зробили мені нове предложення з дуже великими і високими обіцянками, щоб я відрікся від Папи. Річ ясна, знову відказався категорично, і мене після довгих намов вислано тимчасом на висилку до Красноярського краю до Єнісейська, точніше до Маклаковського дому інвалідів з тим, що хтось ще приїде до мене в справі дальших розмов.
- За знову поновленим, виразним дозволом Міністерства я продовжував писати Історію Вселенської Церкви на Україні і частину післав я навіть міністрові. Але змінювалися люди на посадах в міністерстві, і міністерство моєї історії не одержало. Я боявся, що мій довголітній труд і праця пропадуть не тільки для міністерства, але і для науки загалом. Я хотів переховати рукопис на час, коли настануть в міністерстві знову люди з більшим розумінням для справи, але слідчі органи, що сторожко слідили за мною, переловили рукопис. Мене арештовано 1958 р. і перевезено до Києва та засуджено на 7 літ ляґрів за написання Історії і релігійно-моральних посланій в нерадянському дусі. Найперше, само міністерство предложило мені написати історію в католицькому дусі, а подруге, інкріміновані місця з Посланій є тотожні з такими самими, надрукованими в журналі Московської Патріярхії, і ціла різниця хіба в тому, що автори журналу одержали за свої письма в нагороду ордени (напр. Алексей, митр. Николай Крутіцкий і інші), а я 7 літ ляґеря. Мої письма не могли нічого містити антирадянського, бо були призначені як доповідь для міністерства.
Мене відправлено жахливим етапом до Тайшетських ляґерів, куди я приїхав по 4-ох місяцях в Столипінках і страшних пересилках з 39°С гарячки на Далекий Схід до Вигоровки. По році мене перевезено знову до Мордовських лягерів. Без пересади і самохвальби можу сказати, перестудіювавши нашу історію, що я третій митрополит, на котрого спали такі важкі терпіння і хрести, говорячи по-галицьки, котрому судилася така щербата доля. Таким першим був митрополит (імени не запам’ятаю), котрого замордували половці, а другий митрополит Герасим, котрого спалили литовці за якусь ложну політичну аферу. Яке неймовірне горнило мук я мусів перенести за тих майже 20 літ! А ще тепер скільки знущань в лаґерах і клевет по газетах, за які я мусів жалуватися аж Генеральному Прокуророві Руденкові в Москві. Справді сповнилися пророчі слова генерала-коменданта города Львова, що, бачачи мене на похоронах пок. митр. Андрея Шептицького в хрестовинному Митрополичому Саккосі: «Ах, скільки хрестів накидано на того молодого митрополита. Як він їх донесе?».
II
- На цій основі прохаю розглянути і дальші міркування, бо вже при всій безпретенсіональності, гідні уваги державного мужа: Греко-католицька Церква на Україні є не тільки для українців-католиків, але і для держави, як такої, великої ваги. Наша Церква числила приблизно 7 мільйонів вірних з 12 єпископами і приблизно 3 і 1/2 тисячі духовенства, очолоюваних митрополитом. По неволі вона перестала діяти, але не існувати. Багато єпископів, священиків і вірних було арештовано, і більшість з них погинула в лягерах або на засланнях. Все ж таки остались деякі ієрархи, приблизно тисяча священиків і мільйони вірних, з котрих багато сидять ще нині в тюрмах або на висилках і всі разом мусять скриватися з своїми переконаннями, молитвами, богослуженнями і церковними чинностями. Всі вони леліяли і леліють думку, що все таки, мимо завзятої антирелігійної пропаганди, наступить в напрямі радянської політики зміна і настануть легші часи для Церкви, як вони вже й були. І таке думають мільйони і мільйони в Радянському Союзі і зокрема на Україні, так що, мимо заявленого мені на вступі становища КҐБ, справа висить в повітрі і жде своєї прихильної розв’язки.
- Ніде правди діти, що за кордоном живе майже у всіх державах світу приблизно 550 мільйонів католиків і кількасот мільйонів нез’єдинених православних, старокатоликів і протестантів (віруючих є, без порівняння, більше, ніж невіруючих), і всі вони моляться за нас, страждаючих, співчувають з нами і раді би чим змога допомогти. При кожній нагоді за кордоном висувають її на стіл рішень, вона не сходить з шпальт газет і не перестає гомоніти в слухавках радіо, на екранах телевізорів і кіно. В радянських часописах, радіо і на екранах появляються раз-у-раз відповіді, що в нас нема переслідування, але то нікого не переконує і визиває ще більше обурення. Загально відома річ, що Папа при кожній нагоді завзиває всіх вірних усього світу, щоб вони гаряче молилися «за Церкву, що мовчить». Це ж піддержує всіх у думці, що ми переслідувані і терпимо і що стан нашої Церкви оплакання гідний. Я знаю, що Рад. Союз і зокрема Рад. Україна мають претенсії до Папи, і не дивниця в виду розпочатої цілої такої ідеологічної боротьби. Коли цю справу порушено в міністерстві 1953 p., що, мовляв, Ватикан нам ворожий, то я відповів ясно: «Зробіть так, щоб він був Вам прихильний, ніж Сполученим Державам». І приявні признали мені рацію.
- Як Вам, громадянине перший секретар, відомо з наочного пересвідчення, що ця справа надзвичайно актуальна в Америці, яка являється найгрізнішим ворогом Радянського Союзу. Це слідно з радянської преси і радіо, і це доводиться мені чути на різних розмовах з представниками Рад. Влади. Коли заборонено нашу Церкву і зліквідовано митрополію, негайно утворено окремо Митрополію Української Греко-католицької Церкви в Сполучених Державах, а мабуть утворять і другу в Канаді. А все ж таки Греко-католицька Церква в обидвох Америках уважалась злучена з нашою Митрополією і брала участь у всіх церковних конференціях при помочі своєї місцевої ієрархії. Це не маловажна справа для Української Республіки мати прихильний для себе контакт з найможнішими державами світу, а так з воза впало! Чи назавжди пропало?
- Начальник Оперативного Відділу КҐБ предложив мені звільнення з лягру і уможливлення наукової праці. Воно облегшувало би до деякої міри мої страхіття, але не рішає справи в цілій її широті. І внутрі, і за кордоном будуть дальше негодування. Греко-католицька Церква буде дальшим «каменем преткновенія» на кожному кроці укр. рад. політики і дальше будуть тикати в очі Радянській Україні переслідування Церкви, вказуючи при тому на дозвіл Радянської Конституції і забезпечення релігійних прав людини, геноцидів, підписаних в Нью-Йорку і Радянським Союзом.
- Українська Католицька Церква в будові комунізму зовсім не загрожувала і не загрожує Укр. Рад. Республіці, як не загрожує Католицька Церква жодній державі світу, ні капіталістичній, ні демократичній, не загрожує потузі Сполучених Держав, Англії, Франції, Італії, Польщі, Чехо-Словаччині, Японії і іншим. Чому ж би мала бути небезпека для Рад. України? Вмішування Папи у внутрішні справи тут ні при чому, і побоювання безосновні. Що втратила би була вона, якщо би по нинішній день не була заборонена і не переслідувана? Нічого, навпаки, знайшла би була в ній опору в поборюванні злочинів і проступків, зберіганні спокою і заощадила була би собі не годувань громадян внутрі і різких несприятливих виступів за кордоном, а передусім війни з УПА. Певно, відпала була би та повінь арештів і ляґерних кар, яку опісля старався і старається ліквідувати предсідатель Н. С. Хрущов. Коли раз в Сибірі один начальник КҐБ питав мене про мою думку про Сталіна (тоді справа була дуже широко дебатована як «культ лічності»), то я став підносити деякі його заслуги. На це почув я тільки заміт: «Питання, чи ті осяги стоять винищення стільки народу?». Справді, то «темпі пассаті» — минулі дні, але їх з пам’яти не витреш! В 1953 р. в Міністерстві ВД в Москві мені було незвичайно приємно почути від проводу (руководства) такі слова: «Ми переконані, що штиками держави не вдержиш, а треба будувати на прихильності і відданості». В них міститься великий державний досвід, а релігія не є така річ, щоб її можна так легко виполоти з людських сердець, як бур’ян на полі. Це значить, ні менше, ні більше, як зміняти людську природу. Я дуже далекий від того, щоб вносити тут і найслабший дисонанс, бо це не мало би найменшого сенсу. Я питав себе нераз, чи нема і з нашого боку якої вини. Може так, може ми не вміли підійти до Вас належно? Але я хочу все-таки «ін камора карітатіс» — по-доброму в любові повторити Ваші знаменні слова, сказані перед форумом цілої земської кулі: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»… Я чув не тільки від нижчих службовців, але і від міністрів в розгарі свобідної розмови про Греко-католицьку Церкву: «Ми зробили помилку — нас обманули». Невже ж не можна того для добра держави, народу і Церкви якось направити? Нема такого в державному житті катастрофального положення, з якого все-таки не було би якогось виходу! В часі свого першого побуту в Сполучених Державах предсідник і перший секретар Н. С. Хрущов сказав у одній із своїх цікавих промов: «Не судіть нас (комуністів) по наших перших часах!».
- Недавно в розмові сказало мені слушно моє тюремне начальство: «В політиці немає значення, чи щось приємне, чи неприємне, а логіка фактів! В свободолюбній державі з її толеранційними і конституційними постановами, з гуманними лозунгами Леніна у відношеннях до Церкви була розбита наша Церква, хоч, щоправда, не знищена зовсім. Говорять, що це за антидержавне відношення її духовенства. Припустім на хвилину, що так, хоч воно зовсім в дійсності так не було, — то виновні були дуже строго покарані, як показалося у великій кількості несправедливо, бо сотні їх вироків (приговорів) були уневажнені і вони повертали домів. Можна про це питання багато і довго дебатувати , але не час і не місце тут, хоч про це була одверта і щира бесіда в Москві — але при чому виновна вся наша Церква як така? Калмиків, кавказців і інших партія і правительство справедливо повернули назад їх назад на їх батьківщину.
(Далі буде)
Поділитися:
