Дні з 26 до 30 серпня 1992 року творять важливий епізод у новітній історії України, особливо в історії Української Церкви. Це час перепоховання тлінних останків світлої пам’яті Патріарха Йосифа Сліпого, що їх перенесено з крипти собору Святої Софії в Римі до собору Святого Юра у Львові.
У своєму «Заповіті»1 Патріарх Йосиф зафіксував знаменні слова: «Поховайте мене в нашому Патріаршому соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння і постануть на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея».
Учасники тих святочних днів, які з усіх сторін світу прибули тоді до княжого города Львова, ніколи не забудуть ті хвилини святості, поєднання в Христі, у дусі любові тієї маси народу, яка вітала повернення Патріарха до його туземної батьківщини. Разом із тогочасною головою Релігійного товариства українців католиків «Свята Софія» США (ТССА) докторкою Романою Навроцькою та іншими членами Патріархального Товариства2 я мав великий привілей і честь брати участь у цих знаменних подіях. Наводжу тут два абзаци з репортажу Миколи Галіва, тодішнього редактора журналу «Патріярхат»3:
«26 серпня 1992 року в соборі Св. Софії у Римі, де у його підвалі спочивало тіло св.п. Патріярха Йосифа, Владика Мирослав Марусин відправив архиєрейську Службу Божу і Панахиду за спокій душі Патріярха Йосифа. 27 серпня, в ранніх годинах, з усіма церковними приписами і почестями домовину з тлінними останками Патріярха Йосифа зложено до українського військового літака, який на доручення міністерства військових справ України прилетів до Риму».
«27 серпня 1992 р. о другій годині дня, львівського часу, на летовищі у Львові зустріли домовину з тлінними останками Патріярха Йосифа Глава Української Католицької Церкви Патріярх Мирослав-Іван, Патріярх Мстислав УАПЦеркви, Архиєпископ Андрій Горак УПЦеркви московського Патріархату, Архиєпископ Мар’ян Яворскі Римо-католицької Церкви у Львові, Архиєпископ Антоніо Франко – папський нунцій України, римо-католицький єпископ Маркіян Трофим’як, українські владики в Україні і Митрополит Максим Германюк і Владика Ісидор Борецький з Канади та Владика Михайло Гринчишин з Франції і разом з ними були сотні тисяч вірних»4.
Важко, а то й неможливо описати враження і думки, коли ми з Ромою Навроцькою вийшли з літака і побачили ту безкрайню масу народу, що з’явилася на летовищі привітати труну Патріарха. Виглядало, наче Львів залило безмежне море народу, на яке усміхалося блакитне небо України у радіснім сяйві сонця. В хвилину цього потрясаючого відчуття спали мені на думку слова одного високопоставленого ватиканського урядовця, який, зустрівшись із Патріархом, коротко після відмови Ватикану визнати патріархат сказав до нього: «Ви самотні». Вістки про ці слова рознеслися в українській громаді, особливо в Північній Америці, і стали поштовхом для різних поїздок-паломництв до українського Рима та демонстрацій проти Ostpolitik Ватикану. Не знаю, чи той чиновник усвідомив собі, який ефект його слова справлять на українських мирян, але після них Блаженніший ніколи не був самотній, навіть після відходу у вічність.
Жалобна процесія з домовиною урочисто вирушила з летовища до Преображенської церкви. Варто згадати, що маршрут цей до певної міри збігався з похоронною процесією Митрополита Андрея Шептицького в листопаді 1944 року. На кожному етапі ходи до собору, яка зупинялася біля ратуші, університету, дзвіниці Святого Духа, на площі Маркіяна Шашкевича, звучали співи, молитви і пропам’ятні виступи, між іншим, ректора Львівського університету імені Івана Франка професора Івана Вакарчука та голови УПСО Василя Колодчина.
Я був приємно здивований організацією події, яку підготував Почесний комітет на чолі з Патріархом Мирославом-Іваном Любачівським, митрополитом Максимом Германюком, митрополитом Стефаном Суликом і архиєпископом Володимиром Стернюком. Останній був людиною великої відваги, адже завдяки йому Українська Греко-Католицька Церква повернула собор Святого Юра. Про цю святиню українського народу згадав у своєму глибоко вдумливому і зворушливому слові наслідник Патріарха Мирослав-Іван кардинал Любачівський, кажучи:
«Нехай цей Собор Святого Юра і його крипта стануть місцем паломничання українців з рідного краю і поселень, а головно нехай стануть джерелом молитви, снаги і сили для майбутніх поколінь. Бо ми – нащадки наших предків, не сміємо і не можемо інакше поступати, як це передали нам у спадщині батьки наші. А те, що нам передають Йосиф Сліпий і Андрей Шептицький, – це ідеали вірности Богу, любов до волі і свободи, пошани до людини, створеної на образ і подобу Божу, любов до науки і знання, бажання єдности нашої Церкви і народу, оце «бути собою» і завершення патріярхатом Церкви Руси-України»5.
У п’ятницю, 28 серпня, в Дзеркальній залі Львівського політехнічного інституту відбулася наукова конференція, в програмі якої були передбачені доповіді владики Павла Василика, отця-доктора Івана Хоми, професора Василя Ленцика, пані Люби Дволіт, родички Блаженнішого, професора Дмитра Крвавича, відомого дисидента Івана Геля, докторки Романи Навроцької, професора Мирослава Лабуньки та інших.
29 серпня у Львівському театрі опери і балету відбулася урочиста академія, на якій виголосив слово перший президент вільної України Леонід Кравчук6. У травні того ж 1992 року він відвідав Філадельфію, де його було вшановано почесним докторатом Ла Сальського університету і бенкетом. У своїй промові Кравчук наголосив, що в Україні почався час духовного відродження, а також звернув увагу на відношення Церкви до держави, підкресливши конечність невтручання останньої в церковне життя та забезпечення свободи совісті. Президент закінчив свій виступ такими словами: «Були часи, коли з України відлітали в чужину її діти, розліталися в світ сини і доньки України. А сьогодні в цей пам’ятний день бачимо, що прах кращих синів України, їхня пам’ять, їхня мудрість назавжди повертаються в Україну, і більше ніколи їм не доведеться поневірятися на чужині. Тож схилімо свої голови перед прахом Патріярха Йосифа Сліпого!»
Повернення на рідну землю, до Вільної України, було логічним завершенням земної мандрівки Патріарха Йосифа Сліпого. Присутність на перепохованні представників різних конфесій і народів ще раз показала, що Блаженніший був не лише Патріархом, але свого роду етнархом бездержавного народу, якого – в дусі Шевченка – він завжди повчав: «Народе мій, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим. Отрясися од своїх вікових недостач, стань на свої ноги в Україні, піднеси свою голову, випростуй свої рамена. Покажи свою силу і вдячність, бо, шануючи своє минуле, ти ростеш у своїй могутності і славі!»
д-р Леонід Рудницький
- З нагоди 130-ліття від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого побачив світ унікальний збірник «Заповіту» в дев’яти мовах. Заходами Релігійного товариства українців католиків «Свята Софія» США (ТССА), заснованого Блаженнішим Йосифом у 1974 році, ця книга потрапила до читачів у різних куточках планети.
- Серед членів делегації з США були, між іншим, Василь Колодчин, Голова Українського Патріярхального світового об’єднання (УПСО); Мирослав Лабунька, заступник голови УПСО; Тетяна Цісик, членкиня ТССА, яку Блаженніший тепло називав «Мати Тетяна». Наймолодшою учасницею була Леся Головчак, донька завзятих патріярхальників Галини та Юліяна Головчаків, якій Патріарх Йосиф Сліпий уділив таїнство Хрещення в церкві Христа Царя у Філадельфії під час візиту 1973 року, яку ми називали «візитацією». З Рима до Львова прибули також невизнаний на той час Ватиканом преосвященний Іван Хома, якого Патріарх називав «Владика Святий»; колишній особистий секретар Блаженнішого отець-доктор Іван Дацько; отець-доктор Іван Музичка, ректор УКУ в Римі.
- Микола Галів. При багатолюдній участі гідно, достойно і величаво пройшло перепохоронення Патріярха Йосифа // «Патріярхат», 10 (1992).
- Слід зазначити, що більшість тогочасних українських єпископів не підтримували відкрито змагу за патріярхат.
- Слово, виголошене 29 серпня 1992 року під час академії на вшанування світлої пам’яті Патріарха Йосифа у Львівському оперному театрі.
- Повний текст промови див.: «Нові дні», 512 – 513 (1992) і «Патріярхат», 7 – 8 (1992).
