Спогад про Кристинопільську українську католицьку парафію св. Юрія у підпіллі

Наша Кристинопільська католицька церква св. Юрія не переставала снувати.

Хоч у 1946 році всіх парафіян із Кристинополя, Нового двору та Клюсова було московською владою вивезено в Тернопільську і Івано-Франківську області, то за рікою Західний Буг залишилися манастирські парафії, як Межиріччя (Пархач), Городищі та Волсвин.

Але багато людей в Тернопільській та Івано-Франківській областях не прижилися, бо 1946 рік був засушливий і там панував голод, тому парафіяни Церкви св. Юрія повернулися поблище до Кристинополя, в села Бендюга, Межеріччя. та інші села. І так життя церкви продовжується, як для приміру взяти манастирську парафію села Межиріччя.

На початку 50-их років відкривається границя між УРСР та Польщею по ріці Західний Буг та Солокія, утворюють Забугський район.

Із Дрогобицької області переселяють людей в новоутворений район, в т. ч. і в Кристинопіль, також багато людей повертаються, які були раніше вивезені, на свої рідні місця.

В кінці 50-их і на початку 60-их років страшно переслідують наших католицьких священиків так, що їм відправляти Богослужіння в церкві було неможливо, то св. Літургії відправляли по хатах в ночі, саме найбільше обслуговував нас о. Мар’ян Чернега.

Тоді в нашій підпільній церкві на себе бере цю місію дяк Полінарій Якубовський, біля нього навчаються Івась Сковрон, Дмитро Курта та Степан Гупало, але останній декілька років побув і пішов у православну церкву до Сільця.

В церкві богослуження відправляємо без священика. Пару років ніхто нічого не казав, але ворог не спить, навезли якогось посліду, висипали посеред церкви, замкнули церкву і сказали, що то склад колгоспу. Але вірні стали відправляти богослуження в прибудові церкви, бо вона була не замкнена. І так було рік чи два, але комуністична влада нам і тут молитися не дала, штабами позаварювала двері до церковної прибудови.

Від тоді богослуження відправляєм під церквою на сонці в негоду, в мороз. І так було декілька років. Коли відправляли під церквою до нас приєднується дяк Павло Бриль і допомагає дяку Полінарію Якубовському. Але і тут нам не дають спокою, часто навідується голова сільської ради Максим, розкидає престіл, кидає хрестом до землі. Одного разу, коли він таке робив, то на гостинці на рівній дорозі зломав ногу. Коли його в лікарні спитали, — «Що ви так рано напилися?», то він відповів, — «Я з Богом воював».

Одного року на Великдень сказали, що в 3-ій годині буде відправа, але ворог довідався і наїхало їх багато із собаками, гучномовцями. Хто прийшов раніше, то людей побили; ми йшли із Червонограда пішки, нас на мості через Рату зупинили і в село не впустили. Ми вернулися назад на залізничну станцію Гірник через залізничий міст і прийшли на цвинтар. Там вже було багато людей, може до тисячі. Тоді зробили обхід довкола цвинтаря, співали Христос Воскрес, відправили воскресне богослуження. Від тоді ми вже відправляли відправи на цвинтарі. І, хоч цього літа дуже падали дощі, але ні одного разу дощ нас не розігнав, падав до богослуження та після, а в час богослуження ніколи. Тільки на Боже Тіло після відправи та обходу по станціях, коли закінчили «Під Твою милість» впав теплий, зливний дощ, за то всі люди були дуже раді, що нас Господь Бог покропив. До нашої громади приєднується дяк Михайло Лисейко та Мирон Дацько. Нас ніхто не заторкає.

Богослужби відправляємо по уставу: Вечірня, Утрення, Служба Божа, передсвяття, свята, та посвяття, кожного місяця першої неділі Молебен до Серця Ісусового, в піст хресна дорога, в травні Молебен до Матері Божої, в червні до Серця Ісусового, в національні свята 01.11.22, бій під Кругами та трагедія під Базаром та на свято Т. Шевченка відправляли панахиду в блищу неділю, але цього ніхто не оголошував.

На цвинтарі був будиночок (трупарня) люди зробили ремонт, поставили на даху хрест і зробили каплицю та посвятили.

Та не довго був такий спокій. Пам’ятаю одного року на Різдво Христове вигнали нас із каплиці і забили двері цвяхами, а ми стали під каплицею та калядуємо, а участковий Жимков сокирою нам диригував і ми не вступились. Вони бачуть, що з нами нічого не вдіють, поїхали. За деякий час хтось двері від каплиці відбив та забрав. І ми знову в каплиці, як що відправляли Богослужіння, то жінки поглядали чи нема небезпеки, бо відбирали книжки.

В 1980 році відходить від нас у вічність дяк Полінарій Якубовський. Парастас і похорон відправляє о. Марян Чернега, зробили 3 рази обхід навкола церкви на прощання дяка із церквою. На цвинтарі всі дяки опускають усопшого в яму на вічний відпочинок.

Місію богослуження бере на себе дяк Павло Бриль і всі дяки.

Список парафіян, котрі ходили в підпіллі до церкви в с. Межиріччя і відійшли в вічність:

Список парафіян, котрі ходили в підпіллі до церкви в с. Межиріччя

Романчук Ксеня Терех Степан Петричко Ольга Пелех Розалія Дзядик Зеновія Гуць Ніна Петренко Юрій Петречко Зеновій Войтович Павліна Войтович Надя Жовківська Іван Пелех Анастасія Пелех Йосафата Дина Іван Гвозьдь

.Анастасія Стельмах Михайло Дмитрів Марія Кордоба Марія Барнич Софія Витвицька Альбіна Штов Павло Черкас Михайло Ворона Ольга Ворона Олена Ворона Андрій Ворона Анна Кіх Марія Гойдало Катерина Климчук Михайло Лисейко

Марія Коваль Марія Лещак Катерина Медвецко Василь Медвецко Марія Панькевич Петруня Созанська Анна Малькова Розалія Геряк Катерина Мочинська Марія Бас Катерина Смаль Марія Лазар Катерина Геряк Марія Дубінська Соня

Може нарушена послідовність запису, то Бог знає коли і скільки, хто ходив до церкви в підпіллі.

Настає переломний 1988 рік хрещення Руси-України, комуна розгулює, як тільки може, ходять по хатах, роблять ревізії, штрафують людей, деяки межірічанські та дяк Павло Бриль перестають ходити до церкви. До церкви зимою людей ходить мало, було навіть 5-6 чоловік. Але сказав Господь «Коли збереться Вас 2-3 в ім’я моє, Я між Вами». На свято Трьох Святих і стрітення Господнє було нас може за 30 чоловік, відспівали тільки Службу Божу і розійшлися; на Великдень Воскресну утреню та Службу Божу і так всі послідуючі неділі, а на зелені свята, чи була відправа — не пам’ятаю.

Наша парафія їздить на місійні ювелеї. 5 червня 1988 року дяк Мирон Дацько організує поїздку на перший ювілей в село Биличі Самбірського району, автобус замовляє Степан Дацишин, вже покійний, було повний автобус учасників і був дяк Павло Бриль.

Ми приїхали на місце коли сходило сонце, на смерічках роса, золоте проміння сонця. На цьому золотому фоні капличка, 5 священиків в ризах, просто рай, слів не вистарчає описати ту красу і радість.

Відправили Вечірню та Утреню. Священики сповідали. Потому 5 священиків відправили св. Літургію. Учасників ювілею було до 500 чоловік. Після закінчення з великою радістю та надхненням повернулися щасливо додому.

Наша парафія продовжує їздити на ювілеї: в село Ірушів автобус замовляє Марія Кравчуку, в Зарваницю два автобуси, на одному автобусі шофером був Василь Грек, в село Чижи і Калинівку на Йордан до о. Зеленюка. Священики відслужили святу Літургію, водохрещення на подвір’ю біля криниці; на Лису гору та інші ювілеї.

Наша громада задумала, так як ми десятками літ молилися в підпіллі, в селі Межиріччі відсвяткувати ювілей хрещення Руси-України. Вже було домовлено із священиками, але наш задум не здійснився.

В назначену неділю було повно по всіх дорогах міліції. Відкрили церкву в Межиріччі православні священики, а нам сказали, що вже більше зборище робити не будете. В каплиці в дверях поставили лавку і посадили 5 чи 6 міліціонерів. Їх на вхідних воротах на цвинтар також повно.

Жінки були із квітами, гладиолусами, та кажуть: «В нас є квіти, вони не мають права нас не впустити на цвинтар». Вони пішли, їх пропустили, а за ними пішли всі люди. Нас мужчин обступили жінки, дяк Павло Бриль розпочав співати Службу Божу.

Представники влади обступили нас з одної сторони. Був представник із Києва по культах Середа, так він представився. Хотіли нам перешкодити, але ми їм сказали, щоб не перескажали нам молитися, вони заспокоїлися.

Марія Барнич гарно провела молитву, за що її, Анну Салагу та Анну Дацишин поштрафували. Тоді наша парафія залишає село Межиріччя і переходе за село Острів до кринички, на Маджарки до каплички та по хатах. Приїжджає до нас священик о. Володимир Юрга із Комарно, дяки Мирон Дацько, Павло Бриль та я. Священик сповідає, відправляє св. Літургію, життя церкви продовжується.

Перед Різдвом Христовим 1989 року я поїхав у Львів, віднайшов о. Михайла Гавриліва ЧСВВ, він погодився відправити нам св. Літургію на Різдво вночі. Ми зібралися в каплиці Межиріччі, дяки відправили велике повечеря, під кінець відправи приїхав о. Михайло Гаврилів, то ще сповідав, доки кінчалася відправа. До ранку відправилася св. Літургія і ми спокійно розійшлися додому. Більше в Межріччі не бували.

На 1 травня перед парадом ми пішли на Маджарки. о. Володимир Юрга відправив св. Літургію. Після відправи разом із о. Володимиром пішли на парад. Після першої колони пішла наша колона, до нас приєдналися ще інші люди, в нас вже були підготовлені гасла за легалізацію УКЦеркви. Вони цього не сподівалися, хоч нам перешкоджали, але все таки ми пройшли біля трибуни, дійшли до магазину електротовари, повернули вліво, спалили гасла та розійшлися. Нас учасників було до 100 чоловік.

За одну ніч перед Великоднем в селі Бендюга на цвинтарі збудували каплицю. На Великдень відправа була в каплиці.

4.06.89 року каплицю посвятив о. Володимир Юрга; приїжджали також із Лаврова о. Тарас Бобкович ЧСВВ та із Львова о. Михайло Гаврилів ЧСВВ — відправляли св. Літургію.

Організується церковний комітет, в склад якого входять: Павло Бриль, Мирон Дацько, Павло Федун, Бень Павло, Михайло Ворона, Марія Гойдало, Йосиф Мигаль, Салага Степан, Василь Шурак, Іван Галань, Іван Кузневич, Катерина Степаник, Семен Палюшинський, Степан Дацишин, Полю Кравчук та інші. Головою став Павло Бень. Також організується філія захисту УГКЦеркви, в складі якої входять: Маряна Полотнюк, вона мала зв’язок із Львовом, Комітетом захисту УГКЦ, Павло Бриль, Мирон Дацьо, Павліна Федун, Павло Федун, Йосиф Мигаль. Головою став Іван Гель.

1. Комітет філії пише заяву до Червоноградської міської ради, щоби відкрили нам церкву св. Юрія. Влада відмовила.
2. Комітет організує посвячення могили січовим стрільцям на цвинтарі, яку посвячують о. Марян Чернега і сестри жалібниці Стефанії Рибчак.
3. Комітет організує похід під церкву св. Юрія, міліція ставить опір, але народ прориває заслони міліції, заходить на подвір’я церкви. Я відправляю Молебен до Серця Христового та до Матінки Божої. Міліція стала в дверях музею, але сказали, що проти своїх батьків іти не будуть. Від того часу ми в неділі і в свята робимо престіл, слухаємо по радіо Службу Божу з Ватикану.
4. Комітет організує ювілей хрещення Руси-України, який відбувся 13 серпня 1989 року.
5. Повідомляє міську раду, щоб змінила рух автобусів, що возять шахтарів на шахти під час ювілею, що було зроблено. Ювілей відбувся без перешкод.

Ювілейний хрест зробив голова церковного комітету Павло Бень. Ювілей відправляли священики: о. Марян Чернега ЧСВВ, о. Михайло Низькогуз і о. Мирон Бендик. На ювілею було до 10 тисяч народу. Після ювілею в дверях церкви робимо престіл, приїжджають до нас священики відправлять св. Літургію, ніхто нас не заторкав.

6. Збирається Комітет Філії в нашій хаті — Мирон Дацьо, Йосиф Мигаль, Павліна Федун, Павло Федун. Виносимо кандидатуру на голову церковного Комітету церкви св. Юрія Зеновія Войтовича. Він дав згоду.

Листи, які йшли на нашу адресу від влади за церкву, були й з погрозами, я передав на збереження особисто голові церковного Комітету Зеновію Войтовичу.

17 травня 1989 року наші владики розпочали голодівку в Москві і оголосили, що виходять із підпілля. Голодівку продовжили дрогобичани, ми їх змінили.

22 травня 1989 року від нашої церкви поїхала делегація на голодівку в Москву в кількості 10 чоловік, а саме: Люба Демус, Ольга Пелех, Оксана Гумен, Павло Федун, Роман Романчук, Анастазія Довбуш, Андрій Годонович, Степан Салага, Василь Джурак і інші. Нас зустріли на Старому Арбаті в Москві члени українського товариства «Славутич» із нашим прапором. Молодий, енергійний Анатолій Доценко сказав: «Ставайте біля магазину «Українська книга», а в мене підвішений язик, я буду Вас охороняти від міліції». В них вже були заготовлені гасла, ми взяли гасла, та стали в один ряд. Невдовзі на нас наскочили на підпитку, мужчини притиснули нас до стіни, но Слава Богу, ніхто страшно не пострадав, але троє наших людей не витримали того натиску, захворіли і на другий день поїхали додому. Решта членів нашої групи була до кінця тижня.

Голодівка продовжувалася аж до кінця листопада. Існувала пів року. Ми заявили на цілий світ, що є така Церква і ми хочемо молитися свобідно в своїх храмах.

Люба Демус осталася в Москві і була до кінця голодівки, я повернув додому і організував тут людей для поїздки на голодівку. Дуже багато наших парафіян їздило в Москву на голодівку. о. Мар’ян Чернега допомагав тим, що їздили на голодівку, сам я був 4 рази по тижневі.

4 грудня 1989 року ми вперше ввійшли до церкви. Св. Літургію відправили протоігумен Василій Мендрунь, о. Мар’ян Чернега та о. Мирон Семків.

Спогади записав 22 березня 1996 року.

Поділитися: