Ця стаття є результатом зустрічі мого особистого досвіду з профетичною інтуіцією Митрополита Андрея. Свого часу, ще на першому році семінарії, я зустрівся з групами християн, які показали мені втілення на практиці ідеї спільнотного життя, зображеного в Діяннях апостолів (Дії 2, 44-47). Те, що я побачив у цих парафіяльних спільнотах, мене вразило своєю серйозністю та радикалізмом, але доший час я був переконаний у суто суб’єктивному характері власного досвіду. Поштовхом до переосмислення стало моє знайомство з одним із послань Митрополита Андрея Шептицького до духовенства в котрому він заохочує засновувати в парафії братства. Митрополит писав це задовго до II Ватиканського Собору, тоді, коли ще не говорилося про рухи віднови чи нову Євангелізацію, отож його стилісти-ка і термінологія віддзеркалюють
тогочасну епоху. Але в основі його бачення лежить ідея, до котрої нам і надалі ще треба доростати. І хоч ми часто сьогодні вживаємо терміни «спільнота» і «спільнотність», на моє переконання, ідея братства, яку я знайшов у владики Андрея, ближча до тих понять, ніж ті організації, які на сьогодні існують при наших парафіях.
Сьогодення
На початку хочу зазначити, що описана мною ситуація не стосується всієї УГКЦ, а лише деяких, найбільш зорганізованих парафій нашої Церкви. Уявімо собі пересічну (добру) парафію, де крім парафіяльних Богослужінь відбуваються зустрічі: молодіжної християнської організації (осередок УМХ чи «Родина»), марійської дружини, вівтарної дружини, спільноти молодих подружжів, спільноти «Матері в молитві», спільноти «Віра і Світло», біблійного гуртка, катехитичної школи.
Написаним далі я не хочу ані словом применшити заслуг і здобутків душпастиря цієї уявної парафії. Весь цей список організацій цілком солідний. Усі вони потрібні, й дуже добре, що при наших парафіях знаходять собі місце і діти, й підлітки, і люди середнього віку, й старші, але, на моє переконання, цього не досить. У цьому списку бракує спільноти, котра б мала характер не «категоріальний», а «універсальний». Тут я б хотів виразно зазначити, що не хочу впроваджувати оціночних суджень, мовляв, одні погані, а інші добрі, а тільки засигналізувати, що одні я бачу, а інших мені бракує.
Що я маю на увазі під поняттям «категоріальна» спільнота? Люди, зібрані в цій спільноті, це представники якоїсь «категорії» — вікової, або професійної, або статевої. Ось візьмемо спільноту молодих подружжів — класичний приклад категоріальної спільноти. Така спільнота твориться у процесі передшлюбної катехизації, і після курсу приготування до подружжя та вінчання охочі продовжують свої зустрічі вже як спільнота молодих сімейних пар. Це переважно люди того самого віку, за кілька років вони будуть мати дітей приблизно того самого віку тощо. Тематика їхніх зустрічей зосереджена переважно на подружніх стосунках, умінні вирішувати конфлікти, вихованні дітей. Дуже добре, що все це відбувається в контексті молитви та християнських цінностей. Але… Особа неодружена туди не попаде, а пара без дітей — буде відчувати дискомфорт і по деякому часі залишить спільноту. Тобто така спільнота призначена для певної категорії — на загал благополучних сімей.
Єдиним винятком з «категоріальності» у списку організацій цієї уявної парафії міг би бути біблійний гурток, але в тих випадках, про які я знаю, він має характер екзегетичної школи і тому найчастіше орієнтований на категорію християнських інтелектуалів, здатних збагнути нюанси старогрецької та староєврейської граматики.
Ахіллесовою п’ятою таких спільнот є те, що питання Бога чи віри тут з’являється лише в контексті «головної теми». Тобто чинником, який нас об’єднує, є факт нашого подружжя чи те, що ми молоді, чи наш інтелектуальний рівень, чи те, що ми маємо своїх дітей, за яких хвилюємося і хочемо просити в Бога для них доброї долі. Якщо забракне цієї «головної причини», то сам факт віри чи духовності не втримає мене ані в спільноті молодих подружжів, ані в УМХ, ані в організації «Матері в молитві». Я туди просто не пасуватиму. В принципі, такі спільноти можуть існувати й поза релігійним контекстом. На Заході вони мають форму т. зв. «груп підтримки» — люди зі спільними проблемами чи потребами збираються разом, щоб себе взаємно потішити, підтримати й допомогти одне одному. Церковні «групи взаємної підтримки» також мають право на існування, їх потрібно всіляко пропагувати й поширювати, але, називаючи їх спільнотами, мусимо брати до уваги їхній «категоріальний» статус.
на громаду… Але в дійсності так не буде. Митрополит Андрей не вагається таку парафію зарахувати до занедбаних, до тих, яку не зможуть відновити навіть добре зорганізовані місії. Бо навіть якщо місійні проповіді та сповідь запалять вогонь Божої благодаті, то, не знайшовши підтримки та проводу в наступних тижнях і місяцях, той вогонь згасне.
Митрополит говорить про заснування братства, але, абстрагуючись від тогочасної термінології, ми розуміємо, що владика Андрей заохочує до створення середовища духовного зростання мирян. Як ми це назвемо — братством чи спільнотою, організацією чи рухом — вже не має значення. Важливість такого середовища Митрополит пояснює на прикладі: «Люди, заохочені проповідником, бажають християнського життя; вони довідалися, що це християнське життя полягає на любові Бога і ближніх… Прийдуть такі люди до пароха з питанням: що маємо робити, щоб наше життя було таке, як описане в Євангелію? Як маємо жити, щоб наше життя було життям любови Бога і любови ближнього?»
Душпастир на таке питання міг би відповісти так, як св. Павло: «Будьте моїми наслідниками, як я є наслідником Христа». Жийте так, як я, а ваше життя буде життям любови Бога і ближнього.
Якщо ж нам здається, що все — і робота, і сім’я, й щоденні побутові турботи — нам перешкоджає жити таким чином, тоді треба зробити так, щоб ці «перешкоди» стали місцем втілення любові Бога й любові ближнього. «В цьому ділі не можна ліпше зачати, як тільки так, що людей доброї волі зорганізувати, злучити зі собою так, щоб вони взаємно були для себе поміччю, щоб кількох найліпших, злучених зі собою спільною доброю волею, парох міг так поучувати, щоб їх і ввести у практику любові Бога і ближнього, і поставити їх прикладом для цілої громади. Навчити любови Бога і ближнього проповідями — це річ велика, але є річчю ще важнішою — так їх у практику наставити і так організацією запевнити практику тих чеснот, щоб зорганізовані — і знаходили у цій практиці поміч, і прикладом… впливали на цілу громаду».
Далі Митрополит говорить, що першим братством, яке слід заснувати на парафії, є Братство Пресвятої Євхаристії. Потому мало б бути якесь благодійне братство, яке б упроваджувало в чин постулат любові до ближнього.
Чи вам це нічого не нагадує? «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільноті, на ламанні хліба й молитвах». Ця фраза з книги Діянь апостолів (2,42), яка описує життя перших християн, дуже добре пасує до того, що пропонує у своєму посланні Митрополит Андрей.
Висновки
Спробуймо узагальнити думки Митрополита і одночасно створити модель некатегоріальної спільноти. Я її умовно назвав «універсальною», хоч цілком усвідомлюю недосконалість цієї назви. Мені здається, що у своїй пропозиції засновувати парафіяльні братства Митрополит, можливо підсвідомо, взяв за основу саме ранньохристиянську модель громади, яка ось вже понад дві тисячі років захоплює і вчених-богословів, і простих вірних.
а) Апостольська наука
Відмінність такого типу спільноти передовсім полягає на мотивації приналежності. Як каже Митрополит, головним чинником, який спонукає шукати спільноту, є відповідь на проповідь Божого слова: «Як мені жити так, щоб моє життя віддзеркалювало Євангеліє?» Таке запитання може собі поставити будь-яка особа, незалежно від віку, статі, стану чи освітнього рівня. І для кожного, в кого зродилося прагнення втілювати Євангеліє на практиці, має знайтися місце в цій спільноті. І якщо в парафії з’явиться групка людей, готових слухати Боже Слово й втілювати його, і до цієї групки належатимуть люди, яких у «нормальному», світському житті нічого не об’єднує, тоді для всіх інших це буде знак, що вони зібрані самим Богом, і саме Бог є їхньою центральною категорією.
б) Спільнота
Цим терміном я б хотів окреслити взаємостосунки між членами цієї групи. Грецьке «койнонія», вжите у Діяннях апостолів для опису громади перших християн, є терміном, який передбачає родинні стосунки, взаємну участь у радощах і бідах своїх співбратів і сестер. У такій групі (організації, русі, спільноті) люди будуть досвідчувати, що їх приймають такими, якими вони є, з їхніми вадами й достоїнствами; з особливостями характеру, комплексами й талантами. І головним мотивом такого прийняття буде не ідеологічний постулат — мовляв, так годиться, — а саме досвід Божої любові, адже й мене Бог любить таким, яким я є. Митрополит про це згадує, коли говорить про необхідність піклуватися про сиріт і немічних у парафії, про заснування братства милосердя тощо.
Якщо в парафії почне існувати така група, то інші будуть дивитися на неї з подивом. Якщо побачать, що поміж вчителем і механіком існує єдність, поміж підлітком і пенсіонеркою існує любов, що бізнесмен безкорисливо допомагає вчорашньому бомжеві, що російськомовний і «бандерівець» разом співають духовні пісні — тоді спонтанно зродиться вигук: «Подивіться, як вони люблять одне одного!» У нашому суспільстві, поділеному на своїх і чужих, на багатих і бідних, на успішних і невдах, на еліту і «рагулів», так бракує прикладів реалізації Павлових слів, що «нема юдея, ані грека, нема невільника, ні вільного, немає ні чоловіка, ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал 3,28).
в) Ламання хліба
Здійснити самому такий ідеал єдності й любові, про який говорить Євангеліє, просто неможливо. Кожен, хто спробує, побачить, що його особистих добрих прагнень вистачає або не на всіх, або ненадовго. Тому така спільнота повинна збиратися не лише для слухання апостольських повчань, а й для того, щоб споживати Небесну Поживу, харч, який даватиме силу здійснювати все те, що ми чуємо, на практиці. Невипадково Митрополит серед перших братств заохочує заснувати Братство Пресвятої Євхаристії. Євхаристійна Літургія як центральна і найкраща молитва Церкви, буде таїнственно об’єднувати цю спільноту з усіма парафіяльними групами, буде заборолом перед «сектантською ментальністю» чи комплексом вищості. Євхаристія вчитиме їх у покорі визнавати, що кожен із нас лише «перший серед грішників», а «всяке добре даяння з висоти є, сходячи від Тебе, Отця світа».
Закінчення
Вертаючись до початку цієї статті, можу сказати, що мій особистий досвід спільнотного життя пов’язаний з «Неокатехуменальною дорогою». Її ініціатор, іспанський художник Кіко Арґуельйо, говорить, що «Дорога» спирається на «триніжок» Слова, Євхаристії і братерської взаємодопомоги. Ці три принципи можна втілювати в різній формі, вдягаючи їх у різні культурні й обрядові шати. Вони мають біблійну основу, тому можуть бутизастосовані в різних обставинах і в різних контекстах, і приноситимуть добрі плоди й у Іспанії, і в Україні.
Ініціатори «Неокатехуменату» говорять також про необхідність сьогодні євангелізаційного душпастирства. Йдеться про те, що якщо на парафії існує група християн, між якими видно плоди любові й єдності, то така група може бути каталізатором духовного життя для інших: і для тих «літеплих» парафіян, що приходять чемно відстояти недільну Літургію, і для тих «зимних», що з різних причин вже віддалилися від Церкви й на Богослужіння приходять рідко, або й зовсім не приходять. Завдяки такій групі. Євангельська благовість доходить не лише до тих, хто прийшов послухати проповіді священика, а й до тих, хто на роботі чи в себе по сусідству зустрічається з кимось таким самим, як і він, але «не від світу цього».
Митрополит Андрей Шептицький у своєму посланні висловлює подібну думку, виражену, може, трохи іншими словами. Він переконаний, що душпастир може впливати на громаду не загальними проповідями чи катехизацією, а саме через працю з невеликою групо охочих, які, навчившись з поучень душпастиря, будуть давати приклад для інших. Щойно таким чином можна, на думку Митрополита, мати реальний вплив на село чи на міську парафію.
В сьогоднішній УГКЦ я бачив намагання реалізувати цю ідею в деяких біблійних гуртках, в деяких спільнотах Віднови у Святому Дусі. Але я вірю, що якщо принцип – Слово, Євхаристія і братерство – будуть в основі творення будь-якої християнської групи, тоді вона зможе віддзеркалювати Єрусалимську громаду перших учнів, тоді Євангельська благовість зможе ставати тілом у конкретних історичних обставинах сьогоднішньої України. Хотілося б, щоб таких «універсальних» спільнот у переліку різних парафіяльних ініціатив ставало щораз більше
