Не увесь я умру,
Значна частка моя переживе віки…
Пам’ятник я собі споруджу,
Тривкіший від бронзи…
(З Горація)
Довге, страдницьке і благословенне життя недавно спочилого світлої пам’яти Патріярха Йосифа можна поділити на кілька етапів-періодів. Вони цілком окремі, заокруглені в собі фази життя і діяльности, часто позначені не лише окремими датами, але й окремим місцем перебування та праці. Ці періоди можна поділити умовно так: юнацькі роки і середньошкільні студії, завершені в гімназії на рідному Поділлі в 1911 році; високі студії, що тривали дванадцять років у семінарії та в кількох визначних чужинецьких університетах, закінчені габілітаціею для професорської діяльности на початку 1920-их років. Цей період знайшов своє духовне завершення у прийнятті Йосифом Сліпим священичого сану в 1917 році з рук Митрополита Андрея. Це були роки інтелектуальної формації молодого адепта теологічних наук та підготовки до його майбутньої діяльности.
Від 1922 до 1939 року проходив етап зрілої і поглибленої праці о. д-ра Й.Сліпого як ученого і організатора української богословської науки на становищі професора, ректора семінарії, згодом Богословської Академії, організатора Богословського Товариства, редактора його видань, активного діяча в поглибленні змісту українського християнства на широкій католицькій основі та в поширенні горизонтів нашої Церкви на позаукраїнський світ. В цьому періоді виринула і суспільна роля та позиція майбутнього глави Української Католицької Церкви. В 1939 році, із висвяченням о. ректора Сліпого на архиєпископа-помічника з правами наслідства на Львівський архиєпископський престіл, почався новий період, період майже 45-річного служіння в єпископстві. Перших п’ять років виконував архиєпископ Йосиф це служіння під проводом вже літнього Митрополита Андрея, який, однак, ще твердо тримав у своїх руках керму нашої Церкви. Архиєпископ-помічник був у всьому допоміжним Митрополитові й готувався до важкого обов’язку вести цілу Церкву в непевне завтра. У цей час припадали на плечі молодого архиєпископа різні складні суспільні обов’язки, що ними мудро ділився з ним покійний Митрополит.
1 листопада 1944 р. почався новий період в житті Блаженнішого Йосифа. Він перейняв керівництво нашої Церкви по смерті Слуги Божого Андрея і тримав її впевнено у своїх руках на протязі майже повних сорока років. Очевидно, ці чотири десятки років діляться на два окремі періоди чи фази.
Шестимісячне митрополитування у Львові, властиво, вже було початком майбутнього формального заточення і перебування поза престольним городом. На протязі півроку намагався Владика Йосиф боронити права своєї Церкви, повчав і наставляв духовенство і вірних, як приймати майбутні удари, і в молитві та твердості духа готувався до майбутньої Голготи.
Ув’язнення, допити і фізичні та моральні тортури, доповнені вироком судилища нечестивих у Києві в березні 1946 p., розпочали довгу чергу вісімнадцятирічного перебування в домі неволі на різних місцях і в різних обставинах, позначені ще трьома іншими вироками. Вісімнадцять років у неволі — це цілком окремий і виповнений спеціяльним змістом – терпінням, ісповідництвом віри, душпастирством і змаганнями — період життя Блаженнішого. Йому відповідає найбільше почесне ймення первісних християн — «узник Христа ради»!
В лютому 1963 року, в 71-ші роковини життя Блаженнішого — завдяки Божому промислові й незбагненним намірам Провидіння — Митрополит-в’язень став вільним, залишив на доручення святої пам’яті Папи Івана XXIII табір і країну неволі та опинився у Вічному місті, Римі. Тоді почався новий період у житті й праці Первоієрарха Української Католицької Церкви — т. зв. римський період, що тривав понад 21 рік.
Всі біографи Блаженнішого Патріярха згідні, і то не лише ті, хто пише посмертні некрологи чи виголошує надгробні проповіді чи промови на різних поминках, що саме цей період життя і праці Покійного був найцікавішим, найбагатшим у змісті й розмаху праці та найвагоміший своїми наслідками та значенням для історії Української Церкви й нашого народу.
Не маємо на меті з’ясовувати й підсумовувати багатогранну діяльність вже похилого віком, але винятково динамічного церковного мужа і народнього провідника за ці два десятки років. Ця діяльність доволі добре відома, зокрема цим читачам. Радше зупинимося на тому, що ця діяльність церковно-організаційного, душпастирського, культурного і суспільного характеру мала далекойдучі перспективи, відкрила нові діяпазони для нашої церковної і національної спільноти, а вже особливо, поглибила їх зміст, вдарила в самі підстави нашого духовного життя, нашої національно-релігійної субстанції. Цією діяльністю Блаженніший Отець Йосиф вказав на самі джерела нашого християнства і нашого християнського буття, визначив нам візію майбутнього, якої досі ми не бачили. Він створив нову і повнішу, як ту, що ми її мали досі, концепцію нашого церковно-національного життя, дав приціл самобутнього і повноцінного існування України як християнської нації, гідної свого тисячолітнього християнського минулого.
Цю нову концепцію помісности, самобутности й самоуправности на засадах Патріярхату Блаженніший Отець Йосиф не лише виголошував академічно або ставив як постуляти для схвалення чи прийняття вищими чинниками Вселенської Церкви. Він їх реалізував щоденно і постійно у малих і великих починах на протязі понад двадцяти років. Для нього було ясно, що найкращі ідеї і проекти залишаються абстрактними, якщо не мертвими, коли за ними не будуть стояти свідомість, що вони правильні, та воля їх здійснювати, іноді, наперекір різним перешкодам. Тимто діяльність Покійного Патріярха Йосифа виняткова, що він не вдоволявся їх академічним представленням, але їх послідовно реалізував, до цього закликував інших, а головне — всім давав приклад, як треба здійснювати великі ідеали.
Коротко можна сказати, що історичну програму Українського Патріярхату Блаженніший Йосиф розвивав і розбудовував від початку. Він творив наш Патріярхат від часу, коли вперше Дух Святий надхнув його в цьому напрямі та відколи він виступив з цією ідеєю перед нашим і вселенським єпископатом та перед усім Божим людом Української Церкви.
Києво-Галицький Патріярхат і всієї Руси став ще за життя Блаженнішого дійсністю і реалізувався у його праці, турботах і змаганнях. Так воно є і залишиться в історії, не зважаючи на те, що — як дехто оцінює – це було однобічним актом, який не знайшов визнання Апостольської Столиці чи інших зовнішніх чинників. Однак, він здобув найважливіше – свідомість його потреби серед самих синів і дочок Української Католицької Церкви. Серед них зросло бажання працювати в цьому напрямі й наслідувати Блаженнішого Патріярха у розбудові цього, нами самими так жаданого і осягненого в нас самих і в нашій Церкві, Патріярхату.
Оскільки Український Патріярхат був тактильно зв’язаний з особою Блаженнішого Отця Йосифа, його зачинателя і творця, постає питання, яка доля цього Патріярхату в обличчі смерти і після відходу у вічність першого Патріярха. Питання це тим більше напрошується і наповнює нас турботою, що ми не певні, як до цього ставляться спадкоємці, ті, що їм дано діло Патріярха Йосифа продовжувати.
Журився цією справою, більше настирливо за нас, сам Покійний Патріярх Йосиф ще за свого життя. Не буде перебільшенням ствердити, що це були його найбільша тривога й біль, поза тим, що мав він багато інших страждань на своєму віці. Свідоцтвом того, як запопадливо турбувався наш Блаженніший отець Йосиф цими справами, як глибоко він їх осмислював та намагався знайти на різні тривожні питання правильну відповідь, свідчить документ, що ми його приймаємо як духовний тестамент Покійного, – його вже всім відоме Завіщання. Довго думав він над цим документом, духівницею цілому українському Божому людові, наш великий Патріярх, церковний відновитель і народній провідник. Понад десять років думав він про своє завіщання, клав на папір і переосмислював ті думки, шукаючи найвідповідніших висловів, настанов і біблійних образів, щоб викарбувати нам свої заповітні скрижалі.
Він турбувався тим усім, що вже досягнено, і тим, що ще можна буде і треба здобути, щоб візія вільної християнської України та її Церкви була здійснена. Він був свідомим, що це велика справа, або — як він сам казав – «свята справа», що її щойно розпочато, а треба далі нести як важкий тягар та відповідальність на плечах усіх українців. Він собі здавав справу із труднощів і перешкод, що будуть на шляху завершення Патріярхату, на дорозі повного самовстановлення української християнської нації. Він бачив нас усіх і різних, відважних і хитких, витривалих і з запалом хвилевого захоплення, твердих і слабких, прямих й готових на дальші змагання, і таких, що піддаємося кон’юнктурі, чужим аргументам, софізмам, чужій мудрості (як сказав би невмирущий Шевченко), а, може, навіть дрібним приманкам.
Щоб опам’ятати, насторожити, зробити нас чуйними і відповідальними, написав Патріярх Йосиф для нас своє «Завіщання». Воно залишиться нам наче біблійний заповіт пророків, його чутиме сучасне й майбутні покоління, цей тестамент не даватиме спокою сумлінню багатьох достойників і звичайних смертних. «Завіщання» Блаженнішого Патріярха залишиться в історії української духовної релігійної і національної мислі найбільшим твором, що буде цитуватися нарівні із словом Іларіона «О законі і благодаті» та з «Посланієм до живих, мертвих і ненароджених».
Про які заповіти йдеться в цьому духовному тестаменті «духовним дітям, Владикам, Священикам, Монахам і Монахиням і всім вірним Української Католицької Церкви»? Ідеться про деякі основні ідеали й принципи особистого та збірного життя, які унапрямлювали життя Патріярха і які, він уважає, повинні бути стимулами життя цілої нашої релігійної і національної спільноти. Ідеться про завдання і цілі, ідеться про досягнення, що їх треба зберегти і продовжувати, ідеться про дороговкази і настанови, які він, Батько і Глава, хотів нам усім подати як настанову і напутствіє. Ідеться про цілу патріяршу спадщину, яку він залишив і яку бажав передати у певні й відповідальні руки.
Саме над цим слід нам призадуматися, коли поминаємо святої пам’яти спочилого Патріярха. Цілком певно, сам Блаженніший, «сидячи на санях», бажав собі, щоб всі ми, поодиноко й збірно, розважали над тими батьківськими настановами. Я б сказав, що треба нам, як дітям і внукам та всім залишеним по смерті Глави, призадумуватися над останньою волею Покійного, правильно її аналізувати, перевіряти себе, чи правильно її розуміємо, а, головно, допитувати себе постійно, у сумлінні та публічно, чи ми правильно здійснюємо ту волю Батька. Дитиною пригадую собі, як по смерті «патріярха» родини вужча і ширша родина сходилися, і перед тим, як ділити матеріяльне добро і землю, читали останню волю та намагалися з писаного чи усного тестаменту зрозуміти, чого бажав собі Покійник, якою була його «духівниця», остання воля.
Наші теперішні жалобні поминки і ті, що ще будуть у річниці смерти чи народження, чи й при інших нагодах, саме мають на меті найкраще зрозуміти і здійснити волю покійного Патріярха, втримати і розбудувати його спадщину, щоб вона приносила найкращі користі всім спадкоємцям. Ось коротка аналіза із сучасним коментарем «Завіщання» Блаженнішого Патріярха Йосифа.
Навчає нас Блаженніший Йосиф основного закону життя — любови до Бога, до Христової Церкви, до ближніх, а головно — до своєї Церкви і свого народу. Такої любови він навчився від рідних батьків, від здорової української родини й у рідній школі. Тому доручає плекати здорові основи суспільства — родину й освіту. «Батьки, християнська родина — це основа здорового суспільства, народу, нації… рідна українська школа — це передумова здорового виховання прийдешніх поколінь». Блаженніший нагадує нам їх зберігати, рятувати, якщо вони загрожені, і відроджувати в Україні та на всіх поселеннях.
Пробивається у Блаженнішого Йосифа глибоке почуття зв’язку із своїм попередником і учителем в архипастирському служінні, Слугою Божим Андреєм, який його покликав до вищої служби і для принесення вищої жертви у тій службі. Автор «Завіщання» вказує непрямо, як нам усім так само треба бути вірними й відданими нашим наставникам і попередникам, шанувати авторитет і досвід, не почуватися відорваними, що починають все від себе, а такими, що продовжують діло попередників.
Покійний Патріярх мав глибоке відчуття обов’язку, а як послідовник Христа, того спеціяльного обов’язку, що його Святе Письмо визначує як «бути свідком Христа». Ціле своє життя він таким був, а, зокрема, в роки ув’язнення, коли мусів бути нераз «німим свідком» своєї Церкви. «Німим», бо різні заслони не дозволяли, щоб про це було відомо, а терпіння «в’язня Христа ради» не було відомим не тільки широкому світові, але й масам власного народу. Вміти бути свідком своєї Церкви, часто мовчазної й у катакомбах, було його призначенням, але до цього — коли треба — він закликає й своїх послідовників, нас усіх.
Треба бути готовим «нести свій хрест», не відрікатися від нього. Зокрема для всіх нас «Завіщання» Патріярха звучить пророцтвом: «Будьте свідками Христа в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення… в тюрмах і лагерах… на всіх континентах. Не посороміть землі української, землі ваших предків!» Бути свідком, значить твердо відстоювати природні й Богом дані права народу і Церкви. Значить не ховатися за різні претексти, мовляв, що ми не на своїй території, що за Україну ми не можемо боротися в країнах нашого перебування, що нове громадянство вже нас стримує бути українськими патріотами…
Постійна думка про Церкву і нарід супроводила Патріярха скрізь. Не спочинув він, коли у поважному віці і з підірваним здоров’ям опинився на Заході не з своєї волі. Тут він продовжував те робити, чого намагався осягнути в Радянському Союзі – «добитися права Греко-Католицької Церкви» на її вільне існування. Робив це Патріярх на Заході всіма приступними йому засобами і методами. Сьогодні про ці дії ще годі говорити, а вже тільки майбутній історик скаже, наскільки вони були ефектовними.
Проте, знаємо краще про його турботи за долю нашої Церкви на поселеннях. їй присвятив Патріярх усі свої думки, і силу, і завзяття. І ось вираховує автор «Завіщання» те найважливіше, що за короткий час він осягнув для нашої Церкви на поселеннях. Вираховує не для самохвальби, але щоб нащадки зрозуміли вагу й мотиви таких починів, здобутків, творів для самого перетривання Церкви-вітки в діяспорі. Він ще вираховує ці досягнення і життєві твори також тому, щоб наставити своїх наслідників і нас усіх, що ці вартості повинні бути збережені та усвідомити, якими вони є цінними для майбутнього нашої Церкви в Україні та на поселеннях.
Український Католицький Університет з його філіями, Собор Святої Софії в Римі, що вже став перлиною нашого релігійного мистецтва, манастир Студитів над Альбанським озером в Кастель Ґандольфо, Музей української культури в Римі та патріярший двір із стародавньою церквою, Товариство «Свята Софія» із його будинками і культурними досягненнями в Римі та по різних країнах діяспори. Треба згадати і Колегію Святої Софії, з якої вийшло вже кільканадцять священиків. Годиться згадати і низку рукоположень Блаженнішим жонатого і нежонатого клиру, чим збільшилися ряди духовенства, що продовжує існування нашої Церкви, загроженої браком священиків.
Заохота до духовного стану молоді, зокрема випускників Малої Семінарії, що жили поруч і під благодатним впливом Патріярха в Римі, є дальшим моральним і фактичним здобутком Патріярха, а відтак — активний рух обрядової віднови, очищення наших літургічних і обрядових практик від неприроднього західнього намулу, видання літургічних текстів та перехід на живу українську мову в священослужінні.
Ось як Патріярх звертається до духовенства і монашества: «Не стидайтесь свого рідного, дорожіть своєю духовною спадщиною!.. Вона ніяк не заслуговує на те, щоб погорджувати нею!»
Найбільшою спадщиною, яку залишив нам Блаженніший і на яку він звернув окрему увагу в «Завіщанні», є Києво-Галицький Патріярхат, як ідея і як вже створене діло. Він нагадує, серед яких умов і чому він цю ідею підніс. За його таки словами, «щоб привернути єдність Церкви і рятувати її перед загибеллю, об’єднавши всіх на твердій основі Патріярхату Київського і всієї Руси». Він бо є «рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української церковної і національної єдности».
Єдність Церкви і народу», вільний розвиток усіх Богом даних народові властивостей і спроможностей, вільне і ніким не гамоване здійснювання Божої волі на землі у природніх людських зв’язках, якими є народи і держави, присвічували Блаженнішому, коли він боровся нібито за «зайві» структуральні чи може навіть престижеві справи. Не про ці останні справи йшлося, а вже поготів не про власний титул, але про такі традиційні і найбільше відповідні Божому людові форми, які збережуть нашу Церкву на майбутнє тут, на поселеннях і в країні атеїзму. Патріярх болів тим, що знаходив стільки незрозуміння, а то й неприхильности серед тих кіл, які повинні були бути найбільше вирозумілими. Болів ще більше, що дехто у наших рядах, включно з ієрархією, поділяв ці неприхильні погляди. Зробивши з тих спонук сам рішальний висновок, коли Блаженніший Йосиф прийняв титул Патріярха, він це обґрунтував у своїй «Торжественній заяві» в 1975 році. Він заперечив, що буцімто виступає проти злуки з Апостольською Столицею, але й ствердив, Патріярхат нам належиться. «Патріярхат є овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді», а та свідомість безсумнівно заіснувала. Щобільше, сьогодні можемо сказати, що вона вже загальна і що навіть ті, які квестіонували на початку творення патріярхату без «визнання» Римом, сьогодні погоджуються, що прагнення і молитви народу не потребують визнання. «Визнання» побажане для людських взаємовідносин, для спільних норм, але перед Богом наші прагнення є дійсними. Тому закликає Патріярх у заповіті: Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї страдної Церкви!.. Патріярхат, видіння Вашої віруючої душі, стався для Вас живою дійсністю! Таким він для Вас залишиться в майбутньому!» Послідовно, заповідає нам Покійний Патріярх далі молитися і поминати главу нашої Церкви як Патріярха Києво-Галицького», не зважаючи на те, що він сьогодні відомий, а завтра може бути невідомим. Звертає увагу Патріярх у своєму «Завішанні» і на наші міжхристиянські взаємини. Не з нашої волі ми порізнилися в минулому, хоч у душі і вірі залишилися близькими й тими самими. Наші юрисдикційні порізнення ми не повинні наголошувати, а звертати увагу на те, що нас єднає. Насамперед, закликає Покійний Патріярх до взаємної любови, до спільної оборони загрожених вартостей українського народу, які ворог бажає вирвати з душі й культури нашого народу. Треба нам спільно боронити права на вільне існування Української Православної і Української Католицької Церков та всіх християнських віровизнань. Закликає всіх до єдности, однозгідности й до затертя тих наших традиційних вад, що послаблювали наш нарід і Церкву.
Це роз’єднання витворене віковою неволею і чужим вихованням «нерозуміння єдности в основних питаннях життя Церкви і народу», «знегажування свого рідного», «погоня за почестями», «жадоба влади навіть із ласки чужих», «хиткість характерів», «вислужництво» і «поклони чужим богам». Тих наших гріхів чимало, і всі ми їх маємо чи на них податливі. Але від проводу очікується більше. Тому Блаженніший закликає насамперед єпископат своєї Церкви, своїх же собратів, позбутися тих рис і плекати будуючі прикмети. «Нехай Ваша єдність, — пише Патріярх, — єдність всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і надхненням для всіх тих пастирів, духовників і мирян, яких батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська Митрополія… Єпископат повинен бути зразком однозгідности у правлінні Церквою і прикладом єдности в усіх ділянках церковного і народнього життя». Думав Блаженніший також про ширшу єдність між дітьми однієї Церкви київської традиції, включно із нашими закарпатськими братами.
Згадується у «Завіщанні» також про окремі дочерні Церкви на поселеннях, митрополії, єпархії та екзархати. Вживаючи апокаліптичні видіння і символи, Патріярх, що добре знав позитиви і негативи нашого церковного життя, по-батьківському звертає увагу і дає настанови тим Церквам-дочкам, що і як вони повинні зробити, щоб служити викладеним у Заповіті думкам. Він повторює за Іваном Богословом заклики й настанови: «Будьте ревні, покайтеся, не спокушайтеся, будьте оборонцями невільних, терплячих, витривайте у вірі батьків, будьте чуйними, слухайтесь, бережіть віру і покайтеся»…
Вмираючий батько, той, хто вже на відході і дивиться на наші людські справи вже майже з другого світу та бачить багато речей краще, як ми, що заклопотані буденщиною, має право на такі упімнення. Це його привілей, а навіть обов’язок. Нехай ці слова читає кожний, їх передумає і глибоко запише в серці.
Прощаючись із своїми близькими, помічниками і тими, що йому до останнього віддиху допомагали і ним піклувалися фізично, дякує Патріярх, благословить їх, а рівнож просить усіх, щоб і ми про них пам’ятали та допомогли їм далі нести важкий обов’язок служіння Церкві. Останнім було його бажання людське, але для його народу — загальне і важливе. Висловив бажання, щоб його тлінні останки поховати в Римі в Соборі Святої Софії, який він сам збудував і прикрасив. Однак, коли Україна буде вільною, бажав Патріярх бути похований в Соборі Святого Юра, або — якщо такою буде Божа воля і бажання українського Божого люду — в підваллях Київського Собору Святої Софії, бо в тому престольному граді під окупантом його мучили та судили вороги Церкви і України…
І, немов у Шевченка, пробивається ще думка з «Завіщання»: «Поховайте та вставайте…» із закликом, щоб ми «зодягнулися в оружжя Боже» і продовжували нашу чесну борню за святу і Божу справу, щоб, озброївшися в «броню правди», могли перемогти сили зла і день лютий та наблизити день перемоги правди і миру на нашій землі. Думаючи про той день, Блаженніший фіксує в «Завіщанні» ще одне видіння про те, що Бог здвигне світильник свій над нашим народом і Україною, і тоді засвітиться наш Єрусалим…
Ряд думок справді надхненно і віщо пробиває нам завісу майбутнього, але водночас наказує, як це майбутнє здобувати і якими бути.
Чи будемо ми на висоті завдань, викладених Патріярхом у Заповіті, чи зуміємо це читати докладно всі, — ті на висотах і ті, що виконують дрібну, але важливу й потрібну працю на низах, як нам заповідає Патріярх, від того залежить наше, наших нащадків і цілого нашого народу майбутнє!
Цінна й багата спадщина Патріяхра матеріяльна, але насамперед духова – нам залишилася цілою і неподільною! За нами обов’язок її зберегти, розбудувати, розвинути і донести нашому сторозп’ятому народові й Христовій Церкві в Україні!
