140-ова річниця ліквідації Холмської єпархії царською владою та примусового приєднання її вірних і майна до Греко-Російської (Православної) Церкви (1875 р.) минула в середовищі УГКЦ у Польщі, властиво, цілком непомітно. Щоправда, 23 січня, як і щороку від 2004-го, у давньому катедральному соборі було звершено Божественну літургію святого Івана Золотоустого, але ніяких інших заходів не проведено.
Чому так сталося? З одного боку, нема чого дивуватися, адже з кінця 2013 року наша увага зосереджена на гарячих подіях в Україні – Майдан, «Кримнаш», а відтак і кривава війна у Донбасі. Кров і страждання з-перед 140 років програвають із сучасними, теж кривавими подіями. Це психологічно зрозуміле також і тому, що історичні події ми вважаємо чимось таким, що давно й безповоротно минуло, мовляв, нічого вже з минулим не зробиш – воно не зміниться, а на нинішню війну ми можемо хоч якось впливати: молитвою, пожертвами на допомогу бійцям тощо.
Та чи це все до кінця правда? Чи Холмська єпархія канула в Лету, пропала безслідно, залишилася тільки на сторінках історичних книжок? І чи ми, вірні УГКЦ в Польщі, можемо (а може, маємо обов’язок? ) «щось зробити» зі спадщиною Холмської єпархії? Що саме? На ці питання спробую відповісти нижче.
Ліквідація і спроби відродження
Фактична ліквідація Холмської єпархії відбулася за рішенням Святішого Правлячого Синоду ГРЦ від 23 травня 1875 року, коли «возз’єднану з Церквою-Матір’ю» єпархію включили складу православної Варшавсько-Новогеоргіївської (відтоді Варшавсько-Холмської) єпархії, утворюючи в її рамках автономне управління – Люблінський вікаріат, очолений титулярним Люблінським єпископом. Дотеперішня єпархіальна консисторія стала Холмським духовим правлінням, збережено й холмську семінарію, школу дяків та інші освітні установи, які ще за унійних часів були реформовані чи створені вже з метою поступової русифікації. Відтак окрема Холмська єпархія відроджувалася у ХХ столітті тричі – і завжди як православна.
Вперше у 1905 році, коли царський маніфест «Про утвердження принципів віротерпимості» дозволив легально покидати Греко-Російську Церкву. Цим дозволом скористалися як так звані «упорствующі уніяти» (ті, що повністю саботували насильне приєднання до Православної Церкви), так і частина вірних, що досі практикували в ГРЦ. Тож державна Церква для боротьби з цим явищем відновила Холмську єпархію з єпископом Євлогієм Георгієвським. Ця єпархія де-факто проіснувала лише десять років – біженство 1915 року фактично стерло її з лиця землі, хоча формальна ліквідація (і включення до Варшавської митрополичої єпархії) відбулася щойно 1922-го.
Друге відродження сталося за сприяння німецької окупаційної влади восени 1940 року. Правлячим архиєреєм Холмсько-Підляської єпархії (у складі Святої Автокефальної Православної Церкви в Генеральному губернаторстві) став архиєпископ Іларіон (професор Іван Огієнко). Його політика послідовного «розмосковлення» Православної Церкви чекає ще свого об’єктивного і проникливого дослідника. Та й цій єпархії не судилося протриматися довго: як і в 1915 році, так і в 1944-ому військова офензива (на цей раз не австро-німецька, а совєтсько-польська) і зміна влади зумовили крах церковної структури, очільник якої втік на Захід. Формально єпархію скасували 1945 року, а її територія знову ж таки увійшла до Варшавської митрополичої єпархії.
Утретє відроджувалася ця єпархія в ПАПЦ за наших уже днів – 25 березня 1989 року. У травні цього ж року відбулася інтронізація нового владики Авеля (зараз – Почесний архиєпископ), який виявив чималі організаторські здібності, відновлюючи церковну структуру на землі, вихолощеній різнями 1944-1945 років та переселеннями 1944-1947- го. Єпархія, яку він очолює донині, має назву Люблінсько-Холмська з Єпископським осідком у Любліні.
Це в Православній Церкві. А як у нас?
Останній як досі греко-католицький Холмський владика Михайло Куземський (1809-1879 рр., єпископ з 1868 р.) у 1871 році малодушно просив імператора Олександра II про звільнення від єпископських обов’язків. Можливо, то була форма своєрідного морального шантажу супроти царя. Але єпископ прорахувався – Олександру II на даному етапі підготовки «возз’єднання» послуги його ж власного ставленика не були вже потрібні. Єпископ, який завзято поборював «латинство і польськість», але не був готовий іти на розрив із Римом, зробив уже своє і мав відійти. Таким чином, отримавши звільнення від монарха, але не від Папи Римського (якому безпосередньо підлягав), владика Михайло повернувся в рідну Галичину і там помер. Його втеча з Холма викликала догану з боку Папи Римського блаженного Пія IX, та попри це Михайла Куземського до смерті вважали офіційно Холмським єпископом. Відтак до 1925 року в Annuario Pontificio значилася Холмська єпархія як вакантна.
Коли царський маніфест про віротерпимість (1905 р. ) подав надію живим іще холмським священикам на відродження рідної єпархії, вони подали прохання на руки Митрополита Андрея Шептицького, який звернувся в цій справі до Папи Римського святого Пія Х. Однак російська влада, хоча й дозволяла відхід від православ’я до інших, існуючих уже конфесій, на відновлення ГКЦ не погоджувалась. Тому й Митрополит Андрей вирішив звернутися до Папи з проханням підтвердити його владу як спадкоємця давніх києво-галицьких митрополитів над фактично зліквідованими, але канонічно ще існуючими греко-католицькими єпархіями в Російській державі та надати додаткові владні повноваження щодо інших підросійських територій. Це було зроблено секретним чином у 1908 році. Митрополит Андрей таємно прийняв уряд адміністратора вакантних єпархій. Та ні Перша світова війна, ні повоєнний час не дали здійснитися планам відродження. Діяльність греко-католицьких капеланів австрійської армії на Холмщині й Підляшші не могла мати тривалих наслідків, адже продовжувалася лише з 1915 по 1918 рік, коли велика частина холмщаків і підляшуків перебували на біженстві в Росії. А після відродження Польської держави латинські єпископи і польський уряд постаралися про спершу тимчасове, а після цього й закріплене на постійно в Конкордаті (1925 р.) рішення Риму про обмеження юрисдикції греко-католицьких єпископів територією колишнього австрійського Королівства Галичини, тобто у Другій Речі Посполитій, «Малопольщі». На території колишніх уніятських єпархій створювали окремі греко-католицькі парафії (здебільшого «неоунійні», візантійсько-російського обряду, але й декілька обряду візантійсько-українського). Друга світова війна принесла спробу відновити греко-католицьку юрисдикцію поза Галичиною, але у провізоричній формі екзархатів, а не відновлення історичних єпархій. Терени Холмської єпархії ввійшли до екзархату Волині, Підляшшя і Полісся (блаженний Миколай Чарнецький), та це не мало практичного значення: німці не дозволяли екзархові туди поїхати. Кінець війни приніс фактичне знищення ГКЦ у СРСР і комуністичній Польщі. Холмське питання здавалося закритим навічно, як і для багатьох питання ГКЦ узагалі.
Нинішня ситуація
Політичні зміни в Польщі після 1989 року принесли й легалізацію греко-католицизму. Зокрема, важливо згадати тут 13 квітня 1991 року – інтронізацію Івана Мартиняка як Перемисько-Сяніцького Єпископа. Значущість цього факту також і в тому, що юрисдикція нового владики охоплювала всю Польщу. Таким чином, упали всякі «сокальські кордони» і конкордатні обмеження минулого. У відроджену Перемисько-Сяніцьку єпархію ввійшли території майже всієї Холмської єпархії у кордонах 1811-1875 років (частина колишнього августовського деканату зараз у… Білорусі).
Сталися, отже, великі зміни, яких так очікував (і не діждався!) Андрей Шептицький. На жаль, в питанні Холмської єпархії великих змін не відбулося. відбулося. Щоправда, відродилася де-факто парафія в Любліні та де-юре в Холмі (святого Миколая). Діють і інші парафії з «холмським родоводом», про що згодом врятовані за участі греко-католиків принаймні два храми з таким же корінням (Корчмин, Угринів – Терношин – Люблін). У колишньому нашому соборі на Даниловій горі щорічно (а деколи й частіше) відправляємо службу Божу, а в місцевій тюрмі з 1999 року провадимо регулярну Душпастирську роботу. Проголошені блаженними підляські мученики із Пратулина (1996 р.). Неоунійна парафія в Костомолотах ще під кінець служіння попереднього настоятеля отця Романа П’єнтки, а ще більше за нинішнього пароха отця Збіґнєва Никонюка відкрилася на співпрацю з УГКЦ (щоправда, перш за все зі священиками з України, бо нашим із Польщі якось важче доїхати, але це не вина костомолотців). Кир Іван Мартиняк, як митрополит Перемисько-Варшавський, брав участь у холмських заходах з нагоди 200-річчя смерті єпископа Порфирія Скарбека-Важинського, спонсорував видання репринту діянь синодів цього владики з 1791 по 1803 рік. Були організовані й декілька поїздок духовенства та мирян до Холма. Проведена у цьому місті конференція з приводу тюремного душпастирства УГКЦ (2008 р.). Врешті-решт слід за- значити, що холмська тематика знаходить віддзеркалення на сторінках «Благовіста» й «Календаря» завдяки, зокрема, статтям редактора Богдана Тхора, збагаченим численними світлинами пам’яток церковної архітектури.
Всі перелічені факти, безперечно, важливі. Свідчать вони напевно про нашу (принаймні декого) небайдужість до холмської греко-католицької спадщини, про зацікавлення нею та про певний рівень пошани. Цього було б, може, й достатньо, якби УГКЦ в Польщі (зокрема нинішня митрополича єпархія) була для територій колишньої Холмської Єпархії сусідкою. А прецінь так не є – митрополича єпархія не межує з Холмською, а вміщає більшість її історичної території зі столицею включно! А якщо так, то ставлення мало б бути іншим. Греко-католицький єпископ, який має владу над територією історичної єпархії, яка зробила великий внесок у існування З’єдиненої Церкви, зокрема у найважчі часи (коли Перемиська єпархія була в більшості ще православною), і дала гарний приклад вірності в XIX столітті, мав би почуватися спадкоємцем холмських архиєреїв, відповідальним за збереження решток спадщини єпархії (з тлінними останками єпис- копів включно) і за продовження її існування принаймні в символічному вимірі. Це як із територіальними змінами в державному житті: коли переймаєш владу над якоюсь територією, вшануй її традицію, закони, звичаї, мову, на- зву, відрубність, суб’єктність. Можна тут навести приклад назагал зненавидженого нами короля Польщі Казимира Великого. Перейнявши владу над Червоною Руссю, він не вдавав, що «відвоював загарбані Володимиром Київським 981 року прапольські землі» і не назвав руську територію Східною Малопольщею. Навпаки, грамоти для руських підданих писалися по-руськи, а в королівських титулах були виразно відділені титули короля польської землі та господаря і дідича руської землі. Казимир таким чином позиціонував себе як володар двох відрубних територій, окремих геополітичних одиниць. Навпаки, коли ти володієш територією, вдаючи, що місцевої ідентичності й традиції начебто й не було, ти просто окупант.
Звичайно, назвати нинішній стосунок «церковного Перемишля» до спадщини «церковного Холма» прямо «окупацією» було б не зовсім справедливо. Суб’єктивно окупантом себе «церковний Перемишль» зовсім не відчуває. А об’єктивно існують факти (вже перелічені), які свідчать про позитивне відношення до холмської спадщини. Проте й до ідеалу далеко. Назвімо тут деякі з них.
По-перше, традиція Холмської Єпархії не знайшла віддзеркалення в Єпископській титулятурі ні перед, ні після 1996 року. Це символічний, але дуже важливий чинник для формування вже названого почуття спадкоємності й відповідальності. На жаль, в УГКЦ жоден архиєрей не йменується «холмський» – ні єпархіальний, ні помічник. Щоправда, у січні 2009 року Папа Римський Бенедикт XVI проголосив Холм титулярним єпископським престолом (такі надаються Єпископам-помічникам). І це була б гарна подія, якби цей титул продовжував традицію нашої руської єпархії. Так, може, й думалося спершу, проте швидко з’ясувалося, що це не так. Холмський титул коріниться в історії римо-католицької Холмської єпархії з 1375 до 1805 року, яка, до речі, від 1490-го фактичну столицю мала в Красноставі. Таким чином, рішення Папи Бенедикта, напевно мимо його волі, стало своєрідним плювком у лице нашої Церкви, адже латинська Холмська єпархія була створена як «конкуренція» єпархії руській. Отже, діждалися ми того, що єдиним католицьким єпископом з титулом єпископа Холмського зараз є єпископ-помічник Перемиської архиєпархії… Латинської Церкви. Це дуже добрий, хоч і болючий доказ простої істини: якщо не дбаєш про свою спадщину і не пильнуєш її – не дивуйся, що стане вона надбанням чужих!
По-друге, УГКЦ занедбала справу ревіндикації цієї частини майна Холмської єпархії, що його можна і треба було відзискати, зокрема церкви святого Миколая в Холмі, яка й надалі залишається комунальною власністю у розпорядженні музею як зал для тимчасових виставок і концертів. Тут, очевидно, певним виправданням є те, що умови для майнових ревіндикацій були для УГКЦ вкрай несприятливі такий же строк для висування претензій, як і для РКЦ, хоча стан РКЦ у 1989 році був якісно зовсім інший. Та тут, можливо, ще існує простір для виправлення цього стану.
По-третє, дванадцять років після того, як греко-католицьким собором у Перемишлі став колишній костел єзуїтів, з попереднього собору дбайливо перенесли тлінні останки перемиських владик Максиміліяна Рила (який, до речі, спершу був 28 років єпископом Холмським, а відтак дев’ять років Перемиським) та Івана Снігурського. Це дуже гарний вияв пошани і почуття спадкоємства. Але в цьому самому часі у підземних криптах колишнього собору в Холмі (це, до речі, єдиний збережений греко-католицький ка- тедральний собор у Польщі, не пере- роблений із костелу) лежали перемішані кістки холмських єпископів в умовах незрівнянно гірших, аніж владик Максиміліяна та Івана у кармелітів. Чи з боку УГКЦ були якісь офіційні запити про стан цих поховань, а чи забракло отого почуття спадкоємності стосовно не лише перемиських, але й холмських архиєреїв?.. Парадоксально, проте холмські підземелля нещодавно досліджували археологи за гроші… православного українця московської юрисдикції Петра Порошенка.
Стан і значення холмської спадщини
Звичайно, кожен намір чи план дій мусить виходити з реального стану речей. Отже, поки почнемо говорити про те, що можна зробити, слід взяти до уваги, що від Холмської єпархії реально нам залишилося. Щоби належним чином з’ясувати це питання, варто спершу нагадати один основний факт з історії Холмської єпархії: внаслідок поділів Польщі вона досить суттєво змінила кордони (відійшли до Росії волинсько-поліські деканати Ратнівський, Любомльський, Кашогродський). Австрія ж у 1772 році заволоділа аж шістнадцятьма південними деканатами (десятьма повністю і шістьма частково), які були приєднані до Перемиської та Львівської єпархій. Перемога Наполеона у війні з Австрією (1809 р. ) і зміна кордонів Варшавського князівства привела до повернення частини давніх деканатів з-під влади Перемиського єпископа назад у Холмську єпархію. Але чимало парафій, історично пов’язаних із Холмом, залишилося в Галичині, уникнувши внаслідок цього російського «возз’єднання». Таким чином нинішня Сокальсько-Жовківська єпархія УГКЦ має у своїх кордонах десятки парафій з холмським родоводом (назагал забутим, на жаль): Рава-Руська, Магерів, Угнів, Сокаль, Белз, Тартаків, Стоянів… У Польщі ж справа складніша: внаслідок виселень із колишніх холмських парафій Розточчя збереглися тільки Гребенне (з храмом, який походить із «холмських часів») і Дев’ятир. Та ще й церква, яка перебуває у віданні УГКЦ, в селі Корчмин (оригінальна «холмська»). Якби не виселення 1944-1947 років, скільки таких парафій чи просто сіл із холмським корінням можна було б вичислити: Белзець, Верхрата, Прісся, Тенетиська, Любича, Журавці, Корні, Вербиця, Мости, Ульгівок, Будинин, Хлоп’ятин, Миців, Переводів, Річиця, Посадів, Новосілки, Ліски, Гільче, Щеп’ятин і багато інших.
Ha території «підросійської» Холмської єпархії відродилися парафії у Варшаві та Любліні (церква теж із холмським корінням, вперше побудована в Угринові 1759 року). Формально відновлена й парафія святого Миколая в Холмі, але на відміну від дирекції люблінського скансену, керівництво холмського музею відмовилося від ідеї реконструкції сакрального інтер’єру храму та спільного його використання. Крім цього, на Південному Підляшші існує ще й неоунійна парафія святого Микити в Костомолотах, підпорядкована латинському єпископові з російсько-синодальним варіантом візантійського обряду, але все ж таки з корінням нашим, русько-українським, і холмською традицією ХІХ століття. Парафія ця в останні роки помітно тяжіє до УГКЦ. Сприяє цьому той факт, що новий (з 2007 р.) настоятель на відміну від свого попе- редника не є чистокровним поляком, що до Костомолотів прийшов з любові до російського обряду (і щойно потім зрісся з місцевою говіркою і традицією), а потомок уніятів із села Вороблін у парафії Пратулин, з родини, яка ще відносно недавно була україномовною.
Із Холмської єпархії походить і парафія в Кракові, яка перейшла у парафія в Кракові, яка перейшла у підпорядкування Перемишлю після втілення Краківської республіки до Австрії (1846 р.), але формально змінила єпархіальну приналежність уже після фактичної ліквідації Холмської єпархії.
Отже, навіть у Польщі після двох виселень і десятиліть переслідувань обмежень і дискримінації маємо ще вірян, предки яких були вірними вірян, предки яких були вірними Холмської єпархії. Маємо й храми, які колись цій єпархії належали. Одних і других небагато, але вони є! Звичайно, набагато більше православних, а тим паче римо-католиків, з таким корінням. Та й кількість колишніх холмських храмів у віданні РКЦ (єпархії Сідлецька, Люблінська і Замостянсько-Любачівська) ПАПЦ (єпархія Люблінсько-Холмська) значно більша. Але чи задля цього маємо відректися від власної спадщини та віддати її іншим?
Крім цього, маємо величезний духовний та інтелектуальний спадок Холмської єпархії, який ще не повністю розкритий дослідниками. Про релігійне життя в Холмській єпархії знаємо дуже мало: культ Холмської ікони Пресвятої Богородиці, Пратулинські мученики, може, ще «упорствующі уніяти» з 1875-1905 років, про яких довідуємося переважно з польської літератури. Але це ж тільки фрагменти цілої картини… Так само чекають своїх відкривачів з УГКЦ постаті великих єрархів, зокрема Методія Терлецького (єпископ у 1630-1649 рр.) та Якова Суші (1610 (?)-1687 рр., адміністратор єпархії з 1649 р., єпископ з 1652 р.), на думку професора А. Ґіля, чи не найвидатнішого на той час католицького єрарха в Речі Посполитій. Порфирій Скарбек-Важинський (1730-1804 рр., єпископ з 1790 р.) чи Фердинанд Цехановський (1759-1828 рр., єпископ з 1810 р.) теж заслуговують більшої популяризації. Зокрема останній, про що можу писати авторитетно як дослідник його діяльності, може в не одному аспекті архипастирського служіння й управління Церквою бути зразком для нинішніх єрархів УГКЦ в РП, тим паче, що ситуація Церкви (при всіх різницях) доволі подібна. Що вже казати про отця Павла Шиманського (1782-1852 рр.), одного з найвидатніших учених нашої Церкви взагалі, багато думок якого могли б і нині збагатити аргументацію УГКЦ в справі законної автономії нашої Церкви?
Врешті-решт маємо ще велике моральне зобов’язання. Холмська єпархія, коли її хотіли від’єднати від Галицької митрополії, чинила спротив. Галицька митрополія «подякувала» за лояльність таким чином, що із Львівської та Перемиської єпархій після 1866 року прийшли до Холма священики і питомці (разом 110 чоловік), з яких усі, хто дожив до 1875 року, прийняли православ’я (за одним лиш винятком). З цієї групи походили найзапекліші, найбільш рафіновані переслідувачі «упорствующіх уніятів». Та й ті, що в Галичині залишилися, дуже часто симпатизували московському возз’єднанню і священиків-утікачів з Холмської єпархії не хотіли допускати до духовних посад. Як засвідчує Митрополит Андрей Шептицький, «наше духовенство криво на ту еміграцію дивилося і було противне надаванню їм парохій. (…) Наші священики не крилися з тим, що холмщаки, утікаючи перед православ’ям, зле робили. Повинні були православ’я прийняти” (Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941-1944, упор. Ж. Ковба, наук. ред. А. Кравчук, Київ 2003, с. 133). І не мало тут значення, що холмські ви- гнанці були «добрі совісні священики (…) чесні і добрі люди», зі слів цього ж Митрополита, який знав особисто багатьох із них (там же с. 132). Про єпископа Михайла Куземського, що втік із повіреної йому єпархії, залишаючи її на поталу росіянам та русо- філам, було вже писано вище.
Це один аспект морального зобов’язання – спокута провин, яких допустилися колись галичани, в тому числі й вірні Перемиської єпархії. Та є ще й другий – щоби не дати лукавству тріумфувати. Так, російській владі спільно з Російською Церквою та її вислужниками українського роду вдалося в основному знищити Холмську єпархію. Але нехай їхня перемога не буде повною, стовідсотковою! Нехай не мають почуття тріумфу, мовляв, від цієї спільноти нічого не залишилося, ми її остаточно і назавжди доконали. Нехай все ж таки щось залишиться і нехай історія Холмської єпархії, хоча б у символічному вимірі, продовжується!
А тим, що вважатимуть такий підхід надто екзальтованим і нереальним, відповім двома прикладами євреїв у теперішній Польщі, після Голокосту, та греко-католиків у Біло- русі. Перших з майже чотирьох мільйонів і чотирьох тисяч не залишилося (якщо йдеться про релігійних євреїв). Але вони не опускають рук – стараються триматися свого і його по змозі відроджувати «щоби Гітлер до кінця не переміг». Греко-католики ж у «лукашенківській» Білорусі є заледве толерованою конфесією. Навіть порядних церков з куполами не вільно їм ставити (ані зрештою нікому, окрім РПЦ). Однак взялися ж після 150 років від Полоцького псевдособору розпочати з нуля відродження ГКЦ в Білорусі, і ось уже чверть століття відроджують. Нехай Микола І не тріумфує на сто відсотків!
Така настанова має, отже, не романтично-екзальтований, а ідеалістський характер і базована вона на вірі в Бога, який може людей, що виконують угодну Йому діяльність, наділити необхідною ласкою. Крім цього, сама програма дій, звичайно, не може бути взята «з місяця», але враховувати туземну реальність сучасної Польщі, зокрема УГКЦ в ній.
Що робити?
Зрозуміло, що залишків Холмської єпархії недостатньо для її відновлення як повнокровної структури. Щоправда, можна теоретично собі уявити поділ нашої митрополії, в якому така єпархія могла б появитися (подробиці – в ruthenus.blogspot.com від 29 серпня 2012 р. – Авт.), але це була 6 дуже «проблемна» структура. Про принципи розумного єпархіального поділу можна писати окрему статтю, а то й книгу. А тут досить згадати, що в Холмі, по суті, слід щойно організувати парафіяльне життя, тож єпископський осідок і так мусив би розташуватися деінде. Можна пробувати «відвойовувати» титулярний холмський престол для наших єпископів-помічників. Та в нас помічник на постійно зайвий, а якщо він буде в Україні, то не матиме практичного зв’язку із Холмом і територією єпархії. Єдиний вихід, який я пропонував ще в часі, коли готувалося створення митрополії у Польщі, це включення Холма в титулятуру одного з наших єпархів. На даний момент це міг би бути тільки Перемисько-Варшавський архиєпископ, який має під своєю юрисдикцією всі парафії з холмськими традиціями. Якщо діждемося нового поділу митрополії, то тут могли б появитися два варіанти холмський титул залишився б за єпархом Перемишля або був би прийнятий єпархом Варшави. Такий варіант розглядаю в блозі (див. вище), передбачаючи поділ дотеперішньої митрополичої єпархії на Варшавсько-Холмську і Перемисько-Краківську. Звичайно, для холмської спадщини краще, аби її хранителем був інший єпископ, аніж перемиський (та й для новоствореної де-факто єпархії теж краще мати якісь історичні корені). Але тому, що холмське питання не є єдиним ані навіть головним у справі нового єпархіального поділу, варіант подальшої спільноти з Перемишлем теж треба враховувати. Важливо, щоби врешті-решт появився єпархіальний єпископ УГКЦ з холмським титулом та щоби при новому поділі пошанували холмську територію. Іншими словами, Гребенне і Дев’ятир (і тоді автоматично й Любачів), Люблін і Холм та Костомолоти (а добре було б, коли б і Варшава) мають бути в межах однієї єпархії. Кракова приєднати радше не вдасться (хіба в «перемиському» варіанті, де б він просто залишився на своєму місці).
Єпархіальний єпископ з холмським титулом (для даної справи несуттєво, чи був би він і митрополитом) мав би вважати себе спадкоємцем холмських владик і захисником їхньої спадщини (та останків). Єпархія, ним очолена, природним чином патронувала б дослідження холмських традицій так, як це успішно робиться вже щодо традицій перемиських.
Якщо ж ідеться про розвиток парафіяльних структур, то їх слід творити перш за все в більших осередках. Зараз назріла потреба реального відновлення парафіяльного життя в Холмі (де храм святого Миколая зайнятий музеєм) та Замості (де церквою, теж святого Миколая, адмініструють як дочірнім костелом отці-редемптористи, тобто орден, що має греко-католицьку вітку в Україні). Це не лише справа символіки – в обох містах багато іммігрантів з України, зокрема студентів. Вони, звичайно, не такі побожні, як галицькі церковні бабці, але чи тільки побожні бабці заслуговують уваги з боку Церкви?
У підсумку скажу: час нам врешті-решт прийняти до відома нашу відповідальність за холмську спадщину. Тим паче що, по суті, це не вимагає від нас ані жодних надлюдських зусиль, ані величезних фінансових витрат. А користь, як на мене, аж надто очевидна.
диякон Петро Сивицький
