Кожного разу, звертаючись до розгляду історії Церкви в Україні, дістаю певне задоволення, піднесення, бажання вивчати і вивчати цю спадщину, щоби потім представити її красу іншим. Але, повертаючись до сьогодення, ставлю перед собою наступні запитання: чому православні українці сьогодні не дуже бажають популяризувати цю спадщину, чому не перевидають книги українських мислителів та богословів? Натомість, полиці церковних крамниць переповнені популярною літературою про життя різних російських старців і т.п. А знайти книжку про українських святих практично неможливо. Чому в нас будують храми на честь, умовно кажучи, «чужих» святих, а так мало храмів на честь святих, що в землі українській просіяли? Де численні храми на честь благовірного князя Михайла Чернігівського, який загинув за віру від рук солдат Золотої орди, де храми на честь численних печерських святих, де, зрештою, храми на честь новомучеників? Чому натомість в кожному більшому чи меншому містечку громади УПЦ (МП) зводять храми на честь кн. Олександра Невського, підстави канонізації якого не пам’ятають, але торочать, що він, мовляв, захистив Русь від західних агресорів і у тому вся його святість? Звичайно, такий храм має бути збудований у канонічно-синодальному безликому стилі. Зрештою, у греко- католицьких храмових книгарнях також про місцевих святих, крім новомучеників, мало що знайдеш, натомість «добрі» брошурки про західних містиків чи святих – звична річ. Напевно з цих книжечок неможливо буде довідатися про суть Київської Церкви, пізнавати яку так закликає Глава УГКЦ.
То хто ж спадкоємець?
Про т. зв. Київську Церкву або Церкву Володимирового хрещення сьогодні говорять багато. На різних круглих столах шукають її спадкоємців. Але, що дивно, фактично ніхто з тих, хто себе вважають спадкоємцями, не дуже спішать переймати цю спадщину у первісному, не обтяженому пізнішими конфесійними нашаруваннями, вигляді. Патріарші візити, які вже другий рік ощасливлюють Україну, а з ними і з’ясування питання, хто є матірна Церква, спонукають нас заглядати в історію, йти ad fontes — «до джерел». Власне в історії процеси звертання «до джерел» переважно йшли після усвідомлення, що нині щось не так, що потрібно шукати вихід, а де він? І тоді його шукали в минулому, в тому періоді, який вважався часом розквіту, піднесення — в джерелах Церкви.
Рік тому, перед святкуванням 1020-ліття хрещення Русі, зайшла мова: кого цей ювілей може стосуватися в першу чергу. УПЦ (в єдності з Московським Патріархатом) вустами своїх речників тоді неодноразово стверджувала, що лише вона має право називатися спадкоємицею Володимирового хрещення. З цим не могли погодитися в УПЦ КП, УАПЦ, як і в УГКЦ, які також вважають себе такими. За рік, як можна судити за результатами круглого столу, присвяченого цій тематиці, і який відбувся в середині липня цього року, ставлення до цього питання суттєво змінилося. Юрій Чорноморець (православний віруючий, відомий експерт із релігійної філософії та сучасних міжправославних відносин), підсумовуючи кілька аспектів, за якими він визначав, хто би міг вважатися спадкоємцем, сказав, що нині лише УГКЦ може вважати повноцінною послідовницею. Експерт проаналізував, хто зберіг канонічну тяглість єрархії Київської митрополії, національну ідентичність і т. п. Решта доповідачів, хоч і пропонували інші підходи в оцінці, але не заперечували таку думку. Цікавою була думка, висловлена деякими православними експертами, що нарівні з ортодоксальними конфесіями на Володимирову спадщину мають право претендувати також протестантські конфесії, хоча б ті, які її визнають. Таким чином, витворюється образ всеохоплюючої Київської християнської традиції, в якій себе можуть знайти і нинішні православні, греко-католики чи українські протестанти. На згаданому круглому столі, серед інших, прозвучала думка, що важливо не просто бути спадкоємцем, але й продовжувачем традицій Київської Церкви. А якими вони, власне, є?
І традиції є, і спадкоємці, а спадкоємців традиції немає…
Сьогодні до теми традиції Київської Церкви найчастіше в Україні звертаються в середовищі УПЦ (МП) і УГКЦ. Для кожної з них це важливе питання самоідентифікації. Для Української Православної Церкви Київського Патріархату чи Української Автокефальної Православної Церкви таке питання не особливо гостре в силу того, що обидві ці Церкви наголосили на своєму українському характері, тобто вони автоматично себе вважають послідовниками давньокиївського християнства. Проте така самоідентифікація не завжди означає наслідування традиції.
Тривале перебування в іншому культурному полі, в системі державно-конфесійних відносин періоду російської та радянської імперій, не могло не позначитися на їх внутрішньому житті, устрої, системі освіти і богословської науки. Невизначений канонічний статус, нелегкий період становлення, відірваність від міжправославного спілкування, як також внутрішні негаразди, зокрема в УАПЦ, не дозволяють їм повноцінно розвиватися. Навіть порозуміння між ними самими досі не було вдалим. Для них обох сьогодні важливим залишається питання вироблення власної історичної та богословської школи, без якої неможливе формування їхньої національної еклезіальної ідентичності чи навіть внутрішньої єдності. Чи не тому єпархії УПЦ КП і УАПЦ на заході України є ближчими за духом і формою діяльності до УГКЦ, а на сході — до УПЦ (МП).
Щодо Української Греко-Католицької Церкви, то в ній нині головним промотором повернення до духовності Київської Церкви є її Глава, Верховний Архиєпископ Любомир (Гузар). Рух за відновлення доунійної обрядової та еклезіологічної ідентичності виник ще в середині ХІХ ст., але тоді для багатьох це стало сліпим наслідуванням російського православ’я. Тому опоненти ще до сьогодні сприймають бажання відновити давньокиївську (православну) духовність як зраду Риму, як бажання скасувати унію і т. п. А з іншого боку, заклик до відновлення власних традицій став реакцією на «комплекс уніата» — відчуття меншовартості у порівнянні зі всім римським та латинським, який міцно закріпився в середовищі греко-католиків і одним з виражень якого є відмова від східних богослужбових практик й запровадження латинських. Він також став результатом римської політики фаворитизації латинського обряду, яка існувала офіційно до Другого Ватиканського Собору, а неофіційно подекуди існує й до нині. В УГКЦ цей «комплекс уніата» сьогодні найбільше виразився у т. зв. русі «традиції» або «святої унії». Саме сприйняття Київської Церкви в цьому середовищі або відсутнє як таке, або існує у тридентійській формулі як схизматиків.
Своєрідною підтримкою цього руху неолатинізації та відмови від східно-християнської спадщини стала спроба ліквідувати УГКЦ комуністичною системою шляхом підпорядкування РПЦ. Для багатьох внаслідок цього слово «православний» і все, що з ним пов’язане, стало ворожим, а збереження латинських нашарувань ототожнилося зі збереженням вірності Риму. І ці погляди, не без підтримки частини вищого і нижчого клиру, зберігаються донині. Багатьма греко-католиками прагнення до патріархату сприймається як відмова від унії з Римом. В основі таких поглядів лежить, по-перше, елементарне незнання історії, богослов’я та справжньої традиції Української Церкви, її тисячолітньої спадщини, по-друге, незнання власне католицького вчення про еклезіологію східно-католицьких Церков.
Реальні кроки до відновлення доунійних традицій Київської Церкви першим почав здійснювати Митрополит Андрей (Шептицький), який, зокрема, відродив східне монашество студійського уставу. Ще далі пішов його наступник і послідовник Патріарх Йосиф (Сліпий) — промотор зрівняння східної і західної християнських традицій, патріархального, тобто східного устрою УГКЦ. Цей курс хоч і з меншими темпами, але продовжувався за Патріарха Мирослава Івана (Любачівського). За керівництва владики Любомира (Гузара) патріархальний рух отримав найбільшу підтримку в різних сферах УГКЦ, у т. ч. в діаспорі. Однією з його головних складових є подолання «комплексу уніата» через пошук своєї, багато в чому затраченої, ідентичності, в першу чергу через літургійне відновлення і формування богословської школи.
Нарешті, Українська Православна Церква (в єдності з Московським Патріархатом) часто була об’єктом звинувачень, що вона є лише за назвою українською, що їй краще би пасувало називатися Російською Церквою в Україні. І ці звинувачення мали значні підстави: абсолютне переважання російської мови у внутрішньому житті Церкви і у видавничій справі, орієнтація на російські культурні та звичаєві зразки, загравання з проросійськими політичними партіями тощо.
Проте, за останні роки УПЦ зробила достатньо багато кроків для українізації, показавши своє дійсно українське обличчя. За словами певних діячів УПЦ (МП), які через агресивність українофобів у цій Церкві часто намагаються діяти інкогніто, серед вірних і чи не більшості клиру, особливо в центральній та західній частині цієї Церкви (де знаходиться понад половина всіх її реальних громад), існують тверді українофільські погляди. Вони сприймають центр своєї Церкви в Києві, а не у Москві.
Єдиний вихід – діалог
За таких умов першочерговим чинником відновлення знань про спадщину Київської Церкви є історичні дослідження. Відзначення 400-ліття Берестейського унії стало важливим кроком до усвідомлення своєї київської ідентичності та поштовхом до критичного підходу у дослідженнях своєї історії. Для прикладу, постало питання: чи не варто уважніше поставитися до артикулів унії, прийнятих владиками Київської митрополії, які саме й мали за мету зберегти ідентичність Київської Церкви. І ці засади були умовою унії з руського боку, і проти них не було заперечень в Римі. Не менш важливими є об’єктивні дослідження наступних історичних періодів, котрі зараз відбуваються, і з яких стає зрозумілим, як відбувалося втрачання двома відламками давньої Київської митрополії своєї ідентичності.
Сьогодні всі згадані чотири найближчі спадкоємці київської христи-янської традиції опинилися у такій ситуації, що їхні бажання розвивати українську духовність найкраще можуть реалізуватися лише у співпраці і взаємодоповненні. Поява на початку 90-х рр. УГКЦ, УАПЦ і УПЦ КП змусила керівництво РПЦ визнати право православних українців на окремішність (хоч і номінальну). Для УГКЦ діяльність українських Православних Церков є позитивним чинником у подоланні комплексу невизначеної меншовартості. Натомість, для УПЦ КП і УАПЦ з одного боку канонічна невизначеність, а з іншого — діяльність УПЦ (МП) i УГКЦ заохочує відмовлятися від гасел самоізоляції.
Засобом до зближення можуть стати спільні історико-богословські дискусійні групи, котрі займатимуться як дослідницькою роботою, вивченням конфліктних ситуацій в минулому, так і формуванням спільних богослужбових текстів, плануванням спільних проектів. Таким чином, вони працюватимуть над наближенням до євхаристійного сопричастя, яке неможливе без щирого подання руки один одному і зрозуміння, що ми одна церковна спільнота.
