Закінчення. Початок у попередньому числі.
Розрив і навіть відсутність спілкування між бідними та багатими, особливості світогляду «покоління Z», прихована бідність – це лише вибрані характеристики, що впливають на суспільну реальність як у глобальному, так і в українському вимірах. А маємо ж іще війну… Про наслідки названих чинників і зміни акцентів у соціальній роботі в таких умовах говоримо у другій частині інтерв’ю з президентом Міжнародного благодійного фонду «Карітас України» Андрієм Васьковичем.
– Бідність завжди має свої глибинні причини, проте в різних країнах і на різних контитентах вони інші. Якими є ці причини в Україні?
– Корупція є глибинною причиною, бо корупціонер ставить себе на перший план, спотворює ставлення до інших людей. В Україні однією з глибинних причин певного егоїзму може бути Голодомор, коли людина була змушена думати тільки про виживання своє і своєї сім’ї, не могла думати ширше, не могла думати про розвиток цілого суспільства. Голодомор змушував людину до екзистенційного мінімуму – забезпечити себе і свою сім’ю. Це причина тих соціальних відносин, які маємо сьогодні в Україні.
Бідність не є українським феноменом. Егоїзм людини, коли вона дивиться тільки на себе, притаманний усім націям. Егоїст не бачить, що цей егоїзм не йде йому на користь. Люди не бачать, що жити в країні, де є внутрішній мир, соціальний мир, розвиток для всіх, краще, аніж в країні, де цього нема.
Якщо порівнювати Німеччину й Америку в плані розриву між бідністю і багатством, то можна побачити, що у США людина живе добре, якщо добре працює, має багато благ. Але там тепер є такі міста, в яких середній клас вже не може жити (наприклад, Нью-Йорк чи Сан-Франциско), а мусить переїздити на периферію чи до інших штатів. Із тим теж пов’язаний феномен виникнення ресторанів самообслуговування для дуже багатих людей. Там дуже професійні кухарі, але нема офіціантів, бо надто дорого їх утримувати. Обслуга мала б отримувати близько 120 тисяч доларів на рік, щоб могти в цих містах прожити, а це подорожчання меню і відхід частини клієнтів.
– До чого такий розрив може призвести?
– Поляризація суспільства є небезпекою для всіх. Я зростав у Західній Європі. У 1960-1980 роках там був видимий такий загальнодержавний консенсус щодо деяких питань, на який пішли всі політичні рухи, навіть якщо в чомусь іншому не мали згоди. Тепер бачимо зрив такого загального консенсусу. Колись різні партії, навіть ідеологічно протилежні, були зближені до центру, тобто керували правоцентристи і лівоцентристи. Це були альтернативи. Сьогодні є партії більш екстремні. Сьогодні відіграють більшу роль не категорії старих ідеологічних відмінностей «ліві – праві», а етнічні приналежності. І це поляризує. Бо, наприклад, якщо я належу до однієї етнічної групи, то це означає, що я відрізняюся від іншої і хочу, щоб для моєї групи, мого прошарку суспільства робилося більше, щоб він був краще забезпечений.
– У майбутньому буде важче допомагати убогим, виходячи з того, що підростає «покоління Z», яке більше дивиться у гаджети, аніж на людей довкола. Чи є загроза, що це покоління стане нечутливим до людських проблем і потреб?
– Дійсно, ми не знаємо, який ефект матимуть соціальні мережі в майбутньому, і не до кінця знаємо, як це впливає на сьогодення. Діти виростають зі смартфонами в руках, а це інший тип спілкування, ми не можемо навіть зрозуміти цього. Це новий феномен, з яким доводиться жити.
– Перед виборами активно поширювали тезу «кінець епохи бідності» як своєрідне програмне завдання кандидата в президенти Володимира Зеленського. Та й сам він говорив про те, що дбатиме про повернення трудових мігрантів на батьківщину. Проте, мені здається, Україна останніми роками не бідніє, а навпаки – багатіє.
– Я такої ж думки. Якщо говорити про трудову міграцію, то це люди, які хочуть жити по-іншому. Це найактивніший прошарок суспільства, а не найбідніший і найбезпорадніший, який виїжджає тому, що не знає, як далі жити. Це ті люди, які знають, як далі жити. Вони вирішили піти на цей крок – емігрувати або виїхати хоча б на якийсь час. Але щоб виїхати в якусь країну, треба бути ініціативним, відважним, розумним, вміти щось організувати. Декому це не вдається, але більшість тих, що виїхали, вчать мови, готові інвестувати в своє майбутнє, щоб забезпечити себе і свою сім’ю. Однак це не найбідніші.
Утім бачимо певний розвиток, маємо просто проблему об’єктивної оцінки того, де ми пе- ребуваємо. За офіційними даними Україна – найбідніша країна Європи, але якщо ми вийдемо з цього офісу (Ред – в Києві) і подивимося довкола, то засумніваємося в такому висновку. Я не маю враження, що українці найбідніші в Європі. Та оцінка рівня убогості базується на офіційних даних, а наша економіка великою мірою є тіньовою. Маємо мільйони українців, які надсилають в Україну з-за кордону кошти, що не оподатковуються, маємо підсобні господарства, які не входять до офіційної статистики, маємо сім’ї, які дають собі раду завдяки сукупному доходу. І ще один український феномен, який впливає на рівень бідності чи навпаки: ми є країною власників нерухомості. У Німеччині свою власну нерухомість мають близько 50% населення, решта орендує. Якщо людина соціально дуже слабка, але має своє помешкання, вона вже дасть собі раду, а якщо ні, то це велика проблема. Тобто нема чіткого окреслення, що є бідністю в Україні.
З другого боку, люди перебувають в дуже складних обставинах. Працюючи в «Карітасі», ми це бачимо на власні очі. Це перш за все пов’язане з війною: у нас понад 1,5 мільйона переселенців, а ще ті, що живуть у так званій буферній зоні. Ми працюємо з двома категоріями і бачимо, яка там тяжка ситуація. Там абсолютна бідність. Вони мають свої хати, але не можуть обробити поле, бо воно заміноване. Всі молодші за 60 років виїхали, залишилися тільки літні люди. Якщо вони хворіють, їх нікому доглядати, вони помирають, бо не хочуть бути тягарем для сусідів. Трагічні історії…
– Чи зміщував за останні 20 років праці «Карітас» акценти допомоги, якщо не брати до уваги проблеми, породжені війною?
– Так, вони трішки зміщуються, а разом із тим змінюються підходи. Основні напрямки роботи «Карітасу» – такі як, до прикладу, домашня опіка літніми людьми не змінюються, бо й надалі існує потреба в цьому. Ми маємо можливість цю програму утримувати з коштів, які надходять з-за кордону, а також із державних коштів.
Друга наша програма називалася «Допомога дітям у важких життєвих обставинах». Почали ми її з праці із дітьми вулиці, але цей феномен змінився. У 2004 році запрацювали великі державні програми, спрямовані на вирішення цього питання. Було підкріплення державними програмами прийомних, фостерних сімей. Почала змінюватися ситуація з державними інтернатми, з дітьми почали по-іншому працювати, вони перестали втікати. Це вплинуло на наші підходи. Колись ми мали програми мобільних соціальних центрів для дітей вулиці, бо вони не могли відвідувати звичайні центри. Там їх годували, намагалися створювати для них перспективи виходу з важких ситуацій.
Колись, якщо ви йшли Києвом, то могли часто зустріти дітей вулиці, навіть дуже малих від чотирьох до шістнадцяти років, які нюхали клей і жебракували. Завдяки зміні державної політики і великим зусиллям громадянського суспільства цю проблему вдалося значною мірою вирішити. Тому ми в «Карітасі» теж почали змінювати наші підходи: акцентуємо тепер на праці з проблемними сім’ями, щоб їх стабілізувати, на допомозі середовищу, в якому дитина може виховуватися поза сім’єю, наприклад, у інших родичів. Багато працюємо превентивно, щоб запобігти потрапляння дітей у важкі ситуації.
Працювали і працюємо в сфері медіації – поборюємо негативні наслідки міграції. Багато «Карітасів» у світі працюють з трудовими мігрантами, які приїжджають з України. А «Карітас» в Україні працює з їхніми дітьми, які залишаються тут. Вони, хоч і забезпечені матеріально, потребують додаткової уваги, бо позбавлені батьківської турботи. Є проблема людей, які повертаються з неуспішної трудової міграції. Ми мали проєкти запобігання торгівлі людьми, психологічної та медичної реабілітації жінок, яких змушували до заняття проституцією за кордоном і які повернулися додому. Міграційна тема є однією з наших пріоритетних. Інша сфера – праця з людьми із особливими потребами, оскільки дуже часто їхні сім’ї навантажені постійною опікою. Ми створили центри, в яких вони можуть перебувати впродовж дня, займатися рукоділлям або творчістю.
– Чи змінилася за ці роки географія діяльності «Карітасу»?
– Звичайно. Але тут є така річ, що до 2013 року ми мали більшість осередків там, де є греко-католицькі єпархії, тобто на заході України, бо «Карітас» прив’язаний до церковної структури. Зараз маємо 13 єпархіальних чи екзархальних центрів. Основні осередки були у Львові, Києві, Одесі та Донецьку. В Донецьку був дуже сильний, активний «Карітас» до початку війни. Діяв ще, здається, до 2015 року. Потім ми евакую- вали працівників до Івано-Франківська, а згодом до Дніпра, який належить до Донецького екзархату. Цей осередок і далі активно працює як «Карітас-Донецьк» у Дніпрі.
Після початку війни був створений Харківський екзархат, і ми створили «Карітас-Харків» та разом із осередками «Карітас-Одеса» і «Карітас-Донецьк» (у Дніпрі) почали працю над подоланням наслідків війни. Їздимо звідти в буферну зону, працюємо з внутрішньо переміщеними особами.
Воєнні події та гуманітарна допомога, яку потрібно було надавати, змінила «Карітас». До війни ми мали приблизно 350 штатних співробітників, а потім ця цифра зросла до 1000. На сході маємо близько 20 центрів: у Краматорську, Маріуполі та менших містах. Із 2014 року від крили перші програми допомоги внутрішньо переміщеним особам із Криму, які переїхали в Західну Україну. Зі зростанням кількості внутрішньо переміщених осіб зі Східної України ми надали допомогу більш ніж півмільйону людей, а це понад 30 мільйонів євро.
– Якщо не брати до уваги війну і проблеми, породжені нею, в якій частині України потребують допомоги «Карітасу» більше?
– Потреба в допомозі усюди велика. Збільшивши кількість своїх співробітників, ми теж побачили, що, незважаючи на війну, наша допомога є потрібною. В Німеччині у «Карітасі» близько 650 тисяч штатних працівників. Це найбільший працедавець після німецького уряду. «Карітас» діє у всій соціальній сфері: лікарні, діє у всій соціальній сфері: лікарні, дитсадки, домашня опіка, будинки для літніх людей тощо. Очевидно фінансує це державна система соціального забезпечення. Наприклад, для домашньої опіки є окреме страхування, щоб люди на схилі літ могли мати опіку. Питання, як ми в Україні будемо це вирішувати.
– Гарний приклад співпраці держави і Церкви.
– Так. Це той же принцип субсидіарності. Ви знаєте, в Німеччині нема державних соціальних установ, є комунальні, міські структури, є церковні (католики мають «Карітас», а протестанти «Дияконію») і комерційні структури. Церковні структури більш привілейовані, аніж інші. І це тому, що, наприклад, «Карітас» береться за найтяжчі випадки, які вимагають більше праці, але не дають більшого доходу. За ці випадки комерційні структури не хочуть братися. «Карітас» почувається відповідальнішим за людей як церковна організація, бо дбає не тільки про комерційні моменти. Але, наприклад, у Франції «Карітас» є волонтерською структурою, в якій теж задіяні сотні тисяч людей.
– Що вас, пане Андрію, особисто вражає при зустрічі з бідними в Україні?
– У нас є «невидима» бідність. Якщо ми зустрінемо вбогу людину на вулиці, то не побачимо за зовнішнім виглядом, що вона потребуюча. Вона старається, щоб ніхто не знав про її нужду. А коли прийдете до неї додому, то побачите, що в неї нічого нема. До прикладу, ліжок для всіх дітей. Вони сплять на зіставлених кріслах, недостатньо харчуються. Уявіть собі стан людини, яка розуміє, що не може дати своїм дітям розвитку! В деяких частинах буферної зони (про це пишуть організації від ООН, які моніторять ситуацію) батьки забирають дітей зі школи, бо не можуть забезпечити всім необхідним, щоб вони могли вчитися. Це страшні ситуації для ХХІ століття. Зростає проблема проституції через бідність. Літні люди змушені приймати неймовірне рішення: що купити – ліки чи харчі? Це рішення бідності, це неможливість забезпечити базові потреби, а не якісь додаткові потреби. Це те, про що ми в Україні, на жаль, замало знаємо…
Розмовляла Лідія Мідик
