Доповідь на Другому Помісному Соборі УАПЦ
Євангельська місія Церкви в світі, визначаючись незбагненними в своїй величі плянами Божественного відкупленя, втілюється в розмаїтій і багатогранній суспільній діяльності, покликаній осяяти світлом істини єдиний правдивий шлях людства в історії — шлях до вічного життя. «Ніхто не засвічує світила, щоб його вкрити посудиною або поставити під ліжко, а, навпаки, його ставлять на свічнику, щоб ті, що входять, бачили світло» (Лк. 8; 16). Мусимо бути тим свічником, з якого на далекі виднокола рідного краю й діяспори випромінюють лагідне сяйво радісної відкупительної звістки наша молитва й наші добрі справи.
Ворожі Христовій Церкві сили, не здолавши її під час новітніх гонінь на віру, змінили свою стратегію. На жаль, вони здужали порізнити українських християн, нав’язати їм міжконфесійні змагання, ввести до церковної ієрархії осіб, дискредитованих у минулому й нерозкаяних, позбавлених належних духовних і моральних якостей, спокусити частину клиру й мирян гонитвою за майном, славою, підтримкою владних структур. А відтак авторитет Церкви, насамперед нашої Православної незалежної Церкви, в очах громадськости впав, знов зросла підозрілість і недовіра мирян до клиру.
Попри позірне толерування державою Української Церкви ставлення парламентарних і урядових кіл до віри й віруючих у порівнянні з Радянським Союзом засадничо не змінилося. Пільгове оподаткування й заохочення доброчинної діяльности лишилося нездійсненною мрією; збитки релігійних громад, котрі втратили храми й майно, не відшкодовуються; в багатьох церквах продовжують діяти музеї, концертні залі, кінотеатри; жодній конфесії не надається етерний час для ведення теле- і радіоєвангелізації, хіба що за грубі гроші чужоземних місій; в більшості шкіл не допускається навчання релігії; тривалі розмови про інститут капелянів не мають досі жодного наслідку, крім нелегальних спроб залучити священиків до праці на військових посадах у соціяльно-психологічній службі Міністерства оборони України. Архаїчне й суперечне релігійне законодавство дає грунт для найрізноманітніших зловживань, серед яких особливо виділяється багатомісячна наруга над громадською гідністю вірних УАПЦ, проскрибованої, зацькованої органами масової комунікації й позбавленої юридичних прав, як і колись, за Петра І та Йосифа Сталіна. Інструментом дискримінації віруючих і розпалювання релігійної ворожнечі лишається Совєт у справах релігій, сталінсько-більшовицьку природу якого не здатні переінакшити жодні кадрові зміни.
Ми пишаємося тим, що сподобилися повторити подвиг катакомбної Церкви апостольських часів, наражаючись на переслідування, потерпаючи від погроз і насильства, змушені правити Службу Божу в тісних приміщеннях або й надворі. «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи Мене ради» (Мт. 5:11), — говорив на горі Спаситель. Але ж чи не трагічно, молячись на кожній відправі «за боголюбиву і Богом бережену Україну нашу, уряд та військо її», усвідомлювати, що перший провід відродженої держави стягає богоборчою політикою на край і народ найнебезпечніший гнів — гнів Творця і Вседержителя світу. Мусимо бути покликом сумління, котрий заохочує до покути й примирення. Але водночас мусимо твердо й послідовно відхиляти спокусу упокоритися волі держави, нехай навіть нашої Української Держави, світській владі, хай найдемократичнішій у світі. Бо державна Церква — то вже не Церква, а урядовий департамент з релігії; визнавши ж владу світських законів вищою за догми й канони Церкви, стаємо на службу до того, хто показував був колись Ісусові всі царства світу й славу їхню, намовляючи: «Оце все дам Тобі, як упадеш ниць і мені поклонишся» (Мт. 4:9).
Шануючи принципи відокремлення Церкви від держави, саме в перспективі реалізації цього принципу бачимо неозоре поле використання духовного потенціялу Церкви задля вищого добра української нації, поставленої нині на межу не тільки втрати небесного майбуття, але й туземного існування. Примара виродження й заглади стає щораз очевиднішою. Відкинувши християнську ідею вічного життя, суспільство підпадає під вплив новітньої антигуманної культури смерти. Смертна кара для ув’язнених, самогубство, кримінальні злочини, взаємна ненависть і жорстокість, масове вбивство ненароджених дітей, культ грубої фізичної сили складаються в цілісну сатанинську систему, котра здійснює наступ на масову свідомість. І небачені маштаби таких форм повільного самогубства, як алькоголізм і наркоманія, ставлять нас не колись у майбутньому, а вже сьогодні, зараз перед прямим вибором: з Христом до життя чи в прірву небуття через богоборчу закам’янілість атеїзованого мислення. Перевівши спільно з іншими Церквами та державними урядовцями ідеї християнської етики й антропології в площину реальних соціяльних програм, ми можемо дієво протиставитися цій руйнівній хвилі.
Індивідуальна свобода, така манлива в посттоталітарному суспільстві, легко може обернутися анархією та вседозволеністю за обставин духовного вакууму, котрий прагнуть заповнити вчення й ідеології, несумісні з християнством. Аморально бути пасивним споглядачем наступу оккультних і езотеричних доктрин, згромаджень сексуальних меншин і необільшовицьких угруповань. Мусимо твердо й послідовно боронити суспільство від культу наживи і статевої розбещености, людиноненависницької ідеології клясової боротьби і расової винятковости. Стаємо в обороні шлюбу й родини, права людини на власність, гідности й соціяльної забезпечености дітей, інвалідів, хворих і літніх людей. І саме для здійснення свого суспільного обов’язку вимагаємо від держави:
юридичного визнання УАПЦ, правних гарантій її розвою і відшкодування вчинених кривд;
- безоплатного надання УАПЦ етерного часу на українському телебаченні та радіо для трансляції недільних і святкових богослужень та щоденної катехизації;
- стимулювання доброчинної діяльности через запровадження пільгового оподаткування для жертводавців;
- підтримку видавничої діяльности Церкви;
- жорстокого обмеження пропаганди аморальности, клясової ворожнечі, торгівлі алькоголем і цигарками, проституції;
- чіткої юридичної кваліфікації вбивства ненародженої дитини як найважчого кримінального злочину;
- відмови від смертної кари;
- законодавчого й економічного забезпечення можливостей для душпастирської опіки над військовими, в’язнями, хворими, каліками, учнями шкіл і студентами, вихованцями дитячих будинків і мешканцями будинків ветеранів війни та праці;
- створення можливостей для розширення мережі церковних шкіл, дитячих садків, лікарень, шпиталів, в т.ч. за рахунок передачі Церкві у власність державних установ.
Головною передумовою для порозуміння між державою та Церквою є ліквідація ганебного залишку атеїстичного тоталітаризму — совєту в справах релігій і його відділів в областях. Досвід показує, що інститут уповноважених неспроможний займатися чимось іншим, крім волюнтаристського втручання у релігійне життя з метою здобуття певного політичного й матеріяльного зиску. Ці корумповані структури в Києві заграють з УПЦ-КП, у Львові — з УГКЦ, в Харкові — з УПЦ-МП, але ніде ще не дали жодних корисних наслідків. Функції забезпечення зв’язку церковних установ із урядом і місцевою владою цілком компетентний здійснювати висококваліфікований юрист, посади якого можна встановити при Кабінеті Міністрів України, обласних і Київській міській державних адміністраціях.
Рівень нашого патріотизму інколи намагаються вимірювати готовністю сліпо виконувати пляни державного апарату, політичних партій і рухів. Досить дивна, щоб не сказати абсурдна, позиція. Християнин дивиться на стосунки Церкви, держави й партій по-іншому. Наша держава й політичні партії остільки є українськими, оскільки здатні оцінити й пошанувати релігійно-церковні традиції Української Нації, носієм яких є УАПЦ. Ми готові до самовідданої і жертовної праці, але не задля політичних інтересів певного уряду, партії чи групи, а в ім’я цілої нації та всього народу Божого. Вимагаємо при цьому не пільг чи привілеїв, а нормальних стосунків і правного захисту.
Перші спроби безпосередньої участи священнослужителів у виборах і парляментарній діяльності дали наслідки трагікомічні, найповніше втілені в постаті митрополита Агатангела Савина. Це — осторога для всіх нас. Священик, а тим більше єпископ не може нехтувати пастирськими обов’язками або виконувати певні зобов’язання перед позацерковною групою осіб, котрі його обирали або підтримали. Життя підводить нас до необхідности ствердити традиційну для Церкви заборону для духівництва займати державні посади або бути членами політичних партій. Мусимо утверджувати соціяльну доктрину Церкви з катедри й проповідальниці, сповідаючи й навчаючи мирян, з яких і треба виховувати кваліфікованих політиків, здатних ліпше за пастиря захистити християнські ідеали на партійних зборах, мітингу чи в парляменті.
А це вимагає широкої та розгалуженої мережі громадських організацій православних мирян. Досвід таких організацій виробило Всеукраїнське братство апостола Андрія Первозванного, статус якого в Церкві досі лишається непевним і не закріпленим статутово. Але не використовується форми сестрицтв (бо спроби политізованих киянок деклярувати себе як сестрицтво успішним не назвеш), мистецьких об’єднань, клюбів, товариств тощо. Всім їм повинне зайнятися почесне місце і в новій редакції церковного статуту, і в повсякденній практиці пастирської діяльности наших парафій.
Суспільство прагне бачити в Церкві не банальне громадське об’єднання, а вищий взірець, несхитну моральну силу, твердого оборонця духовної традиції. І коли ми зараз заявимо про готовність негайного вступу в нові міжцерковні альянси, це не тільки завдасть нищівного удару по авторитетові національної Церкви, але й може стати благословенням для входження цілої країни в аналогічний політичний альянс — нав’язуваний більшовиками економічний союз, політичний союз СНД, а відтак повернення собі ролі меншого брата у відродженому СРСР. Добре зважимо над цим, перш ніж говорити про об’єднання. Порадьмося з партнерами: УГКЦ як другою національною Церквою України, двома спадкоємцями Київського екзархату РПЦ — Українськими Православними Церквами Київського та Московського Патріярхатів. Забудьмо дріб’язкові образи й власні амбіції, але пильно простудіюймо наші церковні догми, канони й устави. Перечитаймо історію, аби не вийти з об’єднавчого собору розчленованими на декілька додаткових уламків.
Я бачу шлях до єдиної Української Помісної Християнської Церкви повільним, впевненим і безкомпромісним. Шляхом до духовної свободи, а не протекторату Москви, Риму, Царгороду чи світського уряду. Поквап і легковаження є припинення взаємної дискредитації, створення всеукраїнської міжцерковної передсоборової комісії з постійно діючими філіями в кожній із Церков східнього обряду, ретельного слідства над канонічністю свячень і церковних рішень, покути за порушення канонів (поставлення на катедру через втручання влади, хабарі при зведенні в сан, пересвяти, священнослужіння під забороною тощо), узгодження обрядових особливостей, вироблення спільного статуту й спільного перекладу богослужбових книг і, нарешті, евхаристійного поєднання довкола одного престолу. А вже після цього не проблемою буде зібратися на справді всеукраїнський собор і обрати єдиного предстоятеля національної Помісної Апостольської Церкви. Як би добре було впоратися з цим до 400-річчя трагічного поділу нації в Бересті! Що ж до більш ранніх термінів поєднання, то вони можливі лише як підпорядкування слабших організаційно чи економічно сильнішим, і треба тоді прямо говорити не про об’єднання, а про входження під юрисдикцію папи римського, московського патріярха чи Михайла Антоновича Денисенка. Коли ж прагнемо до об’єднання рівних братніх Церков, мусимо нині вийти з собору зміцнілі й поєднані, обравши гідного предстоятеля.
Проблема досягнення міжцерковної згоди є, безперечно, надзвичайно істотною. Але це не дає підстав облишити решту справ і заходитися без краю дискутувати над об’єднанням, вбачаючи в цьому панацею від усіх лих. Ніколи не була наша Церква такою єдиною, як після 1946 р.,* але й ніколи не була вона такою духовно слабкою. Не повторюймо пережитих помилок! Виростаймо в Церкву творчу, будівничу й наступальну. І коли ми розсунемо штучно створені бар’єри, розпросторимо покрову материнської опіки над усіма верствами народу України, тоді й буде зроблено вирішальний крок у переході від неприязних суперечок до поєднання в любові перед престолом містичного глави, Котрий «на суд у цей Світ прийшов, щоб ті, які не бачать, бачили» (Ів. 9:39).
Київ, 7 вересня 1993 р.
* Чи справді автор статті уважає ліквідацію Греко-католицької Церкви досягненням, а Української Православної Церкви взагалі не було. Отже, про яку «єдиність» іде мова. Якщо про російську, то так, але ж і в тому була трагедія Української Католицької і Православної Церков.
Редакція
