Доповідь на конференції “Між журналістикою і ортодоксією: прозорість та відповідальність” з нагоди 45-ліття часопису “Патріярхат”
На початковому етапі історії Українського Патріархального руху в 1960-х роках єпископи Української Греко-Католицької Церкви розділились у своїх поглядах. Дехто з них, як, наприклад, Апостольський екзарх для українців-католиків у Великобританії, відмовився від вживання титулу «патріарх» стосовно Митрополита Йосифа Сліпого. Свої дії він пояснював тим, що Блаженніший перебував за межами території своєї Церкви і не мав формальної юрисдикції. Крім того, цей титул ніколи не був наданий Главі УГКЦ Папою чи Вселенським Собором, як цього вимагає канонічне право. Інші ж були готові вживати титул «патріарх» як публічний вияв лояльності стосовно засланого лідера переслідуваної Церкви або ж як свідчення того, що патріархат може бути проголошений шляхом публічної акламації, що й сталося у Римі 12 липня 1975-го. Таким чином у середовищі єпископату виник конфлікт між законницькою (легалістичною) течією та прихильниками практично революційної концепції патріархату УГКЦ. Нині наш єпископат значною мірою прийшов до розуміння патріархату як феномену, що зростає і розвивається, а не як певної канонічної реальності.
Проте належить пам’ятати, що Патріархальний рух був «традиціоналістським» та православним (orthodox), як і революційним водночас. Гілберт Честертон у своїй книзі «Ортодоксія» (Orthodoxy) писав: «Для православного (orthodox) революція є завжди можливою, бо революція – це відновлення» (G.K. Chesterton, Orthodoxy: The Romance of Faith (1908/1990), p. 110.). Бачення самих «патріархальників» полягало у тому, що цей рух був спрямований на відновлення втрачених прав їхньої Церкви. Для такого журналу, як «Патріярхат», відповідно, не може бути ніякого конфлікту між ортодоксією (православ‘ям), вірністю Церкві та журналістською прозорістю. Його редактори твердо вірили, що, висвітлюючи правду про переслідувану Церкву (а також її ворогів), вони діють у цілковитій лояльності до своєї законної влади, свого Патріарха.
Невизнання патріаршого статусу УГКЦ на офіційному рівні було не єдиною проблемою, однак не найважливішою. Набагато вагомішим – як у той час, так і сьогодні – було завдання побудови і розвитку справді патріаршої Церкви. В цій ділянці важливими були скликання та організація праці Синоду – робота, яку розпочав Блаженніший Йосиф Сліпий, а продовжили його наступники – Мирослав-Іван Любачівський, Любомир Гузар і Святослав Шевчук. Робота над створенням патріаршої адміністрації у Львові, а згодом у Києві.
Надзвичайно важливою є богословська площина патріаршої Церкви. Вона має кілька аспектів: канонічний, еклезіологічний, літургійний і духовний. В канонічному плані було важливо знайти основу для легітимності Українського Греко-Католицького патріархату. Крім цього, необхідно встановити юрисдикцію Верховного Архиєпископа як Патріарха. В царині еклезіології необхідно було відчитати ту тяглість, яким чином сучасні греко-католики (митрополія яких була відновлена під владою Австрійської імперії у 1806 –1807 роках) є спадкоємцями Унійної Церкви 1596 року, а також середньовічної Київської митрополії та чому римо-католики (Римо-Католицька Церква) повинні вважати цю Церкву своєю Церквою-сестрою. У літургійній сфері перед греко-католиками постало завдання відновлення києво-візантійської традиції та очищення її від російських і латинських нашарувань та спотворень. Також необхідно було відновити і розвинути українську традицію духовності, базовану на вченні Святих отців. Хоча й велика робота була зроблена в усіх цих сферах, попереду ще багато праці.
У богословській площині можна побачити, наскільки церковне саморозуміння українських греко-католиків розвинулось протягом останніх років і яку роль у цьому процесі намагався відігравати журнал «Патріярхат». Цей процес не полягав виключно у досягненні консенсусу між єпископами. У довгостроковій перспективі це було завданням вироблення єдиного і послідовного церковного бачення: що таке Українська Греко-Католицька Церква і яке її місце у Церкві Вселенській.
Неможливо, звичайно, продемонструвати, яку саме роль відіграв журнал «Патріярхат» на цьому шляху. Проте дуже корисно простежити, які теми порушувались на його шпальтах у 1967 –1968 роках та через сорок років – у 2007-му. А потім порівняти їх із тими темами, які цікавили духовенство УГКЦ.
З одного боку, внутрішні церковні справи природно займають багато місця в журналі як у 1967 – 1968 роках (25 із 60 статей), так і в 2007-му (21 із 84-х). Проте кількість публікацій про діяльність самого Патріархального руху в 2007 році кардинально відрізняється від періоду 1967 – 1968 років, що свідчить про його поступове спадання наприкінці ХХ століття. З іншого боку, більше уваги приділено діяльності УГКЦ на міжнародній арені (13 із 84 статей, на відміну від лише 4 із 60-ти у 1967 –1968 роках). Це великою мірою відображає те, що Церква здобула легальний статус в Україні на початку 90-х. Помітним є зростання уваги журналу до церковного мистецтва і архітектури, а також до визначних осіб. Ці зміни відображають еволюцію від організованої мирянської агітації за юридичне (de jure) визнання патріархального статусу в перших роках існування журналу до відданості практичній розбудові патріархату (de facto) через заангажування в рідну культуру та розширення горизонтів після перенесення редакції в Україну.
Для порівняння тематики журналу з інтересами духівництва УГКЦ слід звернутись до праці отця Дмитра Блажейовського, в якій він перелічив теми дисертацій українських студентів у Римі (Dmytro Blazejovsky, Byzantine Kyivan Rite Students, Rome, 1984, chap. 6, pp. 303-316). Цікавим є те, що з 1965 по 1983 роки у темах дисертацій українських студентів головний акцент робиться на історії Церкви (12 тем із 31-ої) і канонічному праві (7 із 31-ої). Ці порівняння дозволяють стверджувати, що в той час як українські ієрархи та богослови наголошували на історичних і правових основах Церкви, активні миряни цікавились поточними справами Церкви в Україні та за її межами, а також культурою. Ці два процеси доповнюють один одного. Тож можна сподіватися, що журнал «Патріярхат» і далі взаємодіятиме з церковною єрархією та богословами. Буде здатний захищати не лише патріархальну ідею, але й (можливо, у першу чергу) стане форумом, де миряни, духівництво, ієрархія та богослови матимуть змогу працювати в напрямку досягнення цього ідеалу через плідну співпрацю, обмін історичними, канонічними, богословськими та культурними ідеями.
У цій справі не може бути ніякого конфлікту між «ортодоксією» (православ‘ям) в її глибокому (а не просто популярному) сенсі та «журналістикою», між вірністю та відповідальністю перед вченням Церкви та чесним і прозорим аналізом різних сфер її життя. Православ’я (Orthodoxy) існує на рівні догм (саме слово означає «правильне навчання»). Журналістика – це робота, спрямована на висвітлення правди про людську діяльність. Тому, оскільки ці два явища лежать в різних площинах, вони не можуть зіштовхнутися. Але насправді перебувають в гармонії, бо спрямовані на виявлення і проголошення істини.
Андрій Сороковський, член Редакційної ради журналу «Патріярхат»
