Був дуже зворушений, прочитавши статтю Лесі Бік «Служіння Церкві не є злочинним», присвячену подвижницькій праці двох Титанів нашого народу Митрополита Шептицького і вірного соратника та продовжувача його справи Йосифа Сліпого. Діяльність і життєвий подвиг цих двох великих мужів, які зробили неоцінимий внесок у християнську культуру і політичну думку XX століття не тільки нашого народу, але й інших народів світу, дійсно викликає велику пошану й подив. Вони стали речниками й оборонцями в часи лихоліття прав нашого беззахисного народу, який не мав ні своєї держави, ні своїх політичних структур, з яким ніхто не числився серед сильних світу цього. І лише безстрашний і мудрий голос цих великих мужів нагадував світові, що Україна не вмерла, що вона живе, і вони є речниками її. Жоден з них не мав у своїх руках будь-якої державної потуги, і лише мудрість та великий дипломатичний хист змушував наших сусідів рахуватися з реаліями існування великого народу, час відродження якого не за горами. їх з пошаною приймали у своїх столицях керівники великих демократичних держав, з їх думкою про долю нашої Церкви, нашого народу рахувалися. Без їх неоціненого внеску як теоретичного, так і практичного в історію Церкви і культури України ледве чи було б сьогодні можливе наше відродження. Без них ми б потонули в московській пучині, цього бездонного звірства, сваволі та людиноненависництва, яка практично присвоїла собі все, що було надано нам Всемогутнім Богом: і нашу славну історію, і наше майно, і наші здобутки у всіх царинах людського духу і навіть наше життя. Останнє не мало для неї жодної ціни, з яким московські сатрапи робили, що хотіли, посилаючи мільйони наших синів і дочок «сражаться і умирать во славу русского оружия» або «во славу Отечества». Подібного прикладу насильства й наруги над нашим великим, добрим і боголюбивим народом історія не знає. І навіть сьогодні, коли всьому цивілізованому світові все стало зрозумілим і ясним, що являє собою ця страшна імперія, яка лише за остатні 73 роки свого існування з’їла більше 100 мільйонів невинних громадян поневолених нею народів, знаходяться юдо-перевертні із комуністично-соціялістичного бльоку, які знову тягнуть нас у цю тюрму-катівню. Але не можна рахувати їх всіх, як таких, що не відають, що творять (очевидно, є й такі), але добра частина з них знають, що повернення в імперію для нашого народу — це смерть, але сите, розгульне, безвідповідальне життя цих холуїв, паразитуючих на тілі свого народу, їм любе і вони мають до нього смак.
Ці, за виразом Джохара Дудаєва, імперські блошиці, дбайливо вигодувані рабовласницькою державою, не знають, що таке совість, вірність, чесність, патріотизм, є надійними захисниками імперських інтересів.
Проте, свої антинародні пляни вони прикривають демагогічними гаслами про соціяльний захист знедолених людей, вводячи цим в оману довірливих наших громадян, особливо в східніх областях нашої держави, де, на жаль, ще низька національна свідомість.
Однією з наших національних бід є відсутність владної державної структури, яка б з максимальною правдивістю і об’єктивністю через пресу, радіо, телебачення давала державницьку інтерпретацію всього того, що в нас відбувається, а також, що і хто загрожує нашій незалежності. Потребуємо ми також мужнього, правдивого й державницького голосу наших Церков як Православної, так і Греко-католицької, які б виховували своїх вірних у дусі Христових заповітів, що виключало б будь-які протистояння між членами двох братніх Церков та почуття обов’язку перед своєю родиною, народом і державою. Але гра в нейтралітет перед лицем антидержавних сил як світських, так і духовних чинників, як свідчить вся наша історія, кінчається трагічно, і ті, і другі були вже не раз безжально знищені московськими окупантами.
Безумовно, унікальна роля в нашій історії належить Греко-католицькій Церкві, цьому правдивому мостові між західнім і східнім світом, що повинно б бути, з великою користю для блага України, використане нашими політиками. Хто легковажить цим, той хай згадає недавні роки подиву й хвали гідні велелюдні багаторазові здвиги наших вірних Греко-католицької Церкви, вихованих відважними і жертовними катакомбними священиками, які, керовані комітетом захисту прав Греко-католицької Церкви (голова підпільної Церкви І. А. Гель), збирали на демонстрації у нашому княжому Львові від 100 до 300 тис. осіб, вимагаючи свободи Церкви і демократичних прав для України.
Але де зараз ці відважні подвижники священики-патріоти Греко-католицької Церкви, в яких керівних ланках церковного організму вони представлені? їх підозріло ніде не видно і не чути, де вони? Натомість нові кадри не завжди виправдовують довір’я віруючих. Де дівся той героїчний, патріотичний дух греко-католиків, який рухав горами, який підняв усю Галичину і був тим ферментом, могутнім поштовхом, який детонував всеукраїнський зрив за свободу і незалежність?
Чому ж сьогодні така тиша і заспокоєння у нас, хіба уже здійснені всі наші задуми і мрії? А де ж обіцяний нам Патріярхат? Адже відмова надати його нам у попередні роки мотивувалася відсутністю території, на якій діє Церква. Тепер же цей аргумент відмови сам собою відпав. Сьогодні вже ніхто не може твердити попереднє, бо і територія є, і структура Церкви є. То чому ж ми мовчимо? Хіба забули слова Ісуса Христа: «Стукайте і вам відчинять». Чому ж ніхто з наших достойників від імени вірних Церкви не стукає у Римські двері, а, навпаки, продовжують умовляти нас, щоб ми ще чекали. В противному разі напрошується питання: «Кому це вигідно?». Твердження, що такі речі, як патріярхат, не підлягають логіці простих прочан, не витримує критики. Адже Церква існує для людей, для своїх вірних, і вони повинні бути свідомі того, що діється в Церкві. Погляньте на активність достойників Римо-католицької Церкви (фактично польської Церкви), які не тільки на заході України, але і на сході здобувають єпископства, мають своє представництво в особі єпископа в столиці нашої Держави. То чому ж наші ієрархи задовільняються лише льокальним, периферійним базуванням нашої Церкви лише на заході України. Чому ж вони у себе вдома, на Україні, і по якому праву уступають ініціятиву римо-католикам? Римо-католицькі єпископи свій рух на схід України пояснюють тим, що там є вірні Римо-католицької Церкви і ними треба опікуватись. А хіба там мало вірних Греко-католицької Церкви? Адже там їх набагато більше, ніж римо-католиків, але наша Церква чомусь про них не дбає. Усім нам добре відомо, що вороги нашої незалежности в часи більшовизму, після насильницької ліквідації Української Автокефальної Православної Церкви, своїм головним ідейним ворогом оголосили Українську Греко-католицьку Церкву, яку їм вдалося підступним чином знищити в 1946 році. Але сьогодні така акція уже є неможливою, не ті часи, то тепер наші недруги як на Заході, так і на Сході вдаються до іншої тактики: вони намагаються локалізувати Греко-католицьку Церкву в Галичині, не дати їй ходу на схід України, а згодом, звівши її до другорядної Церкви, тихенько задушити.
Модель такої тактики уже відпрацьована і до недавнього часу успішно діяла в Польщі, де Греко-католицька Церква була зведена до рангу другорядної і підпорядкованої польському клирові. Це насторожує щодо існування таких плянів на задушення, фактичне знищення Греко-католицької Церкви в Україні, як патріотичного, державотворчого чинника нашої історії на користь нашим недружнім сусідам, інтереси яких у даному пункті збігаються.
Отже, сон-дрімота на горі св. Юра викликає велику тривогу не тільки серед греко-католиків, але й вірних інших конфесій, для яких боротьба за незалежність нашої держави не є пустим звуком, а змістом життя.
Академік
Павло Скочій
