Емілія Ільїна — росіянка, народилася 1926 року на Уралі і там здобула середню освіту, пізніше закінчила Одеський інститут зв’язку. Протягом 30 років працювала на Україні: У Тернопільській області, на Закарпатті, й у Чернігові. Останні чотири роки перед виїздом з СРСР жила в Ленінграді. Виеміґрувала в 1976 році і тепер живе в Мюнхені. — Редакція.
Оповідають, що за страшних тридцятих років у Москві кривавому всемогутньому володареві надокучило бачити на Красній площі собор Василія Блаженного, і було наказано: знести. Тоді захвилювалася Москва, і знайшлася смілива людина, яка не побоялася заперечити володареві. Це був архітект Барановський. Собор був урятований, а архітекта за його сміливість запроторили на Колиму.
Що в цій легенді правда, а що вигадка — трудно сказати. Був такий архітект у Москві, і він багато років перебував у сталінських таборах. Багато соборів і церков по всій країні і в Москві знищено, а собор Василія Блаженного зацілів і прикрашує Москву.
Цю історію пригадали і звернулися до архітекта Барановського, коли в Чернігові місцевий володар наказав знести П’ятницьку церкву, пам’ятку 11 віку. Церкву майже знесли, зовсім знищили дзвіницю при церкві, але Барановський зчинив великий галас у Москві, і чернігівський правитель, злякавшися можливих наслідків для себе, наказав відбудувати церкву наново, що й було зроблене, добре, що знайшлися старі рисунки. І стоїть тепер у центрі Чернігова новенька «стародавня» церква, як фотографія-реконструкція, як пам’ятник совєтському головотяпству.
У Чернігові збереглося ще кілька церков. Але сказати «збереглося» можна тут лише з великим застереженням.
Спасо-Преображенський собор, Борисоглібський собор, собори при Єлецькому і Троїцькому манастирях — це великі споруди з цегли неймовірної краси, вибудовані в 12-18 віках. Усі вони на зовнішніх стінах мають таблички з бронзи: «Пам’ятка архітектури. Охороняється державою». Охорона своєрідна. Охороняють пам’ятки надійно від тих, хто міг би їх берегти, ремонтувати і прикрашувати: від віруючих.
У Спасо-Преображенському соборі ще на початку шістдесятих років правилося. Храм був у прекрасному стані. Потім його закрили, і років десять він простояв закритий. Потім цей собор відкрили як музей. Його ззовні побілили, лишивши в кількох місцях шматки відкритої кладки, щоб показати, як будували наші предки: надійно, міцно, і собор стоїть дев’ятсот років. А в середині собору усе промовляє за те, як надійно руйнує сучасний варвар, наділений владою, те, що творилося протягом віків.
Татарин Мамай, гадаю, не лишав по собі таких сумних слідів, як ті, що начепили меморіяльний напис: «Охороняється державою». За десять років, протягом яких собор стояв закритий, старовинні фрески обсипалися, фарба на іконах здулася і повисла лахміттям, подекуди попрацювали уже й «реставратори»: на деяких іконах латки з пластики.
Сусідній Борисоглібський собор, збудований у 12-13 віках, теж відкрили… як концертову залю. У ньому сидить громадянка, продає квитки, а за кілька копійок може покласти на програвач платівку, і ви послухаєте музику, але далеко не церковного характеру. У цьому храмі стіни оголені, немає жодної ікони, не збереглися й фрески. Сумне видовище.
Собори Єлецького і Троїцького манастирів стоять давно закриті, давно перетворені на склади макулятури. Колись Троїцький собор був багато прикрашений, ще й тепер можна помітити на зовнішніх стінах багатий розпис, лики святих з позолоченими німбами.
При соборі велична дзвіниця, збудована за рисунками Растреллі, вона нагадує архітектуру Смольного ансамблю. Чомусь цій дзвіниці влада приділила мало уваги: протягом кількох років дзвіницю ремонтують, її фарбують, але фарбують так повільно, що заки дійшли до нижнього яруса, верхні вже стоять ніби й не фарбовані, фарба обсипалась, по ній — дощові патьоки. Біля собору металева плита на могилі українського байкаря Леоніда Глібова уросла в землю, закидана сміттям, хрест перекосився.
А віруючим у Чернігові приділена маленька дерев’яна церковця, до якої приїжджають помолитися і селяни з навколишніх сіл. Навіть у звичайні неділі віруючі не вміщаються у цій маленькій церковці, а вже у великі свята, на Різдво, на Паску, у день св. Теодосія, церковний двір і прилеглі вулиці переповнені людьми.
Серед віруючих багато й молодих, що прийшли сюди, можливо, і не для молитви, але й не зі злим наміром; багато й дружинників, і комсомольців-хуліганів, які чи то з власної ініціятиви, чи за дорученням своїх секретарів бешкетують коло церкви під час богослуження, кричать, лаються поганими словами, блюзнірствують, ображають і обкрадають віруючих.
Зверталися віруючі не раз до влади з проханням дати їм найбільш занехаяну церкву, хай би й Єлецький собор, вони зобов’язувалися зібрати грошей і відновити храм.
Дві сімдесятлітні жінки пішли з таким проханням до тодішнього голови Чернігівського міськвиконкому Миколи Боброва (тепер він голова обласного суду). Він слухав їх, розвалившися в фотелі, а старі жінки стояли перед ним. Під час цієї розмови до кабінету вельможі зайшла третя відвідувачка, молода жінка, він її демонстративно запросив сісти. Розмова точилася в образливому тоні з боку влади, а ті, що просити Христа ради, терпляче вислухували грубі сентенції голови. Розуміється, віруючі нічого не домоглися.
Є в Чернігові і баптистські молитовні доми. Невіруючі обходять ці доми протилежним боком вулиці і не дозволяють дітям близько до них підходити. Так побудована антирелігійна пропаганда, що баптистів панічно бояться. Були випадки руйнування молитовних домів — населення баптистам не співчувало. Влада влаштовує криваві інсценівки, щоб нацькувати населення на віруючих. Так, у 1970 році віруючі з секти трясунів нібито принесли в жертву десятилітню дівчину. Після цієї темної й заплутаної історії ненависть невіруючих до віруючих ще більше зросла.
До загибелі архітектурних пам’яток, у тому числі й церков, населення в основній масі байдуже. Але є фанатично віддані люди, які намагаються бодай щось зробити для врятування того, що заціліло. Чернігівець архітект Андрій Карнабід протягом двох десятиліть веде нерівну боротьбу з владою. Завдяки його клопотам і листам і пощастило бодай у такому вигляді зберегти П’ятницьку церкву.
Володимир Солоухін багато писав про «чорні дошки», але те, що він описував, було нібито давно, і здавалося, що тепер уже всі радянські люди знають, що ікони — це твори мистецтва, вони велика цінність, і їх треба пильно зберігати.
Але ось що трапилося в 1975 році: виявляється, ще й тепер перебудовують церкви на клюби і нищать дорогоцінні ікони. Це розповів ленінградський художник Н.
…Частину дороги мені довелося пройти пішки. Дорога йшла лісом. У лісі все цвіло і пахло, щебетали пташки. Але я, можна сказати, нічого не бачив і не чув. Піт заливав мені очі, шлеї наплечника жорстоко різали мені плечі, у руках я ніс два важкі стоси книжок.
Я повертався додому. Командировка мені вдалася: я зібрав багато цінного матеріялу, яким був по зав’язку набитий мій наплечник, накупив багато хороших книжок, яких у місті не дістанеш, а далеко по селах вони десятками лежать у сільських кооперативах і плісніють.
Я поспішав, мені сказали, що автобус ходить раз на день і не за розписом. Я майже біг, спізнитися й лишитися ще на одну ніч у глухому селі, шукати ночівлі і спати на брудній чужій постелі — усе це мені вже так надокучило. Хотілося до дому, хотілося обмитися, хотілося полежати у чистій постелі з книжкою, хотілося додому, до сина й дружини.
Ліс скінчився, почалося поле, далеко за ним, на пагорку — село. Мені сказали, що автобус зупиняється коло «старої церкви». Церкву видно було край села. Мені говорили, що поруч з «церквою» стоїть «такої ж старовинної роботи» дзвіниця. Але дзвіниці звідси не було видно. Я йшов, віддаль скорочувалася, але дзвіниці не було видно. Я злякався: чи туди йду? Я цілком можливо міг заблудитися, повернути в ліс на іншу дорогу.
Ці сумніви відібрали мені останні сили, я зупинився і скинув на землю наплечник.
Ззаду стало чути скрип воза, я обернувся. Кощава колгоспна конячина тягла віз з бідонами на молоко, на возі сидів старий у брезентовому плащі, кашкетику і посмикував віжками по худих боках конячини. Коли віз порівнявся зо мною, старий промовив: «Тпру»… — але конячина, махаючи головою і хвостом, крокувала далі.
— Сідай, добра душе, підвезу. Тпру, нечиста сило, — гукнув старий і натягнув віжки, але коняка крокувала далі. Я на ходу закинув свої речі і вмостився поруч з старим на краю воза.
— Діду, чи туди я йду? Мені треба на автобус до Вологди.
— Туди, туди, добрий чоловіче.
— Мені говорили, що поруч з церквою має стояти дзвіниця.
— Дзвіниця стояла. Була. Та нема. Клюб стоїть з церкви, пощо тепер їм дзвіниця. Звалили нашу матінку.
Далі ми їхали мовчки. Колеса тонули в глибокій піщаній колії. Навкруг була краса: горбкуваті поля яскраво зеленіли і були безлюдні, північне небо бузкової чистоти — без жодної хмаринки якесь таке все чисте, вимите, у далині ліс, сільце. Свіжий вітерець середини літа.
Біля церкви старому пощастило зупинити свого рисака, я витягнув з воза речі, переніс усе на паперть і сів на сходах.
Чекати автобуса мені довелося довго. Я відпочив, подрімав, потім, не мавши що робити, почав ходити по церковному подвірю.
Церкву дійсно перебудовували: хрести були вже зняті, вікна і двері забиті свіжими дошками.
У великій купі будівельного гамузу я побачив почорнілі дошки з ледь помітними слідами малювання. Я витяг одну з них і почав розглядати. Так, сумніву не було — іконопис. Кинене, нікому не потрібне, коли в смітті лежить? І я з чистим сумлінням поклав на свої речі один до чорноти прокурений брусок.
… — Що це за дровину ти привіз, тату? — запитав мій ерудований син.
Дровину я відніс своєму приятелеві-архітектові, він обертається в тих колах, де розуміються на живописі.
Проминуло два місяці, ми забули про нашу дровину. Якось пізно вночі серед тижня пролунав стук у наші двері і сердитий, заспаний голос сусідки:
— До телефона!
Я накинув на голу спину жінчин халат, намацав у пітьмі пантофлі і навшпиньки побіг по «Невському проспекту» — так мої друзі називають наш довгий комунальний коридор.
—Гальо…
— Гальо, старий, — почув я голос свого друга, — ти що робиш?
— «Шо», «шо», подивись на годинник, сплю — он «шо».
— Старий, не гнівайся, давай швидким темпом до мене. На метро встигнеш.
— Ти що здурів? — Але пролунав «відбій», він кинув слухальце.
— От псих, — вилаявся я, постояв ще трохи при телефоні, почухав потилицю. Що робити? Іти не хотілося. Що там у нього сталося? Жінка спитала крізь сон:
— Хто дзвонив?
— Та Едька. Здурів. Просить негайно приїхати.
— Поїдеш? Котра година?
Було біля першої ночі. На вулиці дощ і вітер. Мене підхопило і понесло.
За сорок хвилин я вийшов з метро на другому кінці міста і побачив Едіка.
— Що за одеські жарти? — замість привітання сказав я.
— Кинь. Справа дуже серйозна. У нас мало часу. За дві години відходить потяг на Вологду, і ми їдемо.
— Хто це ми?
— І ти теж.
— Ти що, зовсім одурів, — я не в жарт розсердився. — Куди і пощо? Поясниш нарешті, в чому справа?
— Тримайся за мене міцніше. Твоя дровина, любий друже, виявилася деталем іконостасу школи Рубльова, а може, і його самого.
— Не може бути — я зупинився.
— Не може бути! Кретин, розмазня, лапоть, колгоспник криволапий. Віз, ідіот, якісь дурацькі книжечки, якесь барахло. Викинути все це треба було, до одної трісочки весь іконостас треба було зібрати, підводу треба було найняти, кістьми лягти. Не може бути! Ти розумієш, дубино, Рубльов!
— Чого ти лаєшся? Хто ж міг знати?
— Хто міг знати?…
— Лялька з розуму зійде, а праця?
— Лялі подзвонять. І з працею все влаштоване: у тебе анґіна і лікарський листок, завтра все влаштують.
Так сперечаючися, ми дійшли до його дому. Двері були відкриті. Він, не роздягаючися і не пропонуючи мені, зайшов до кімнати, я — за ним. У кімнаті навколо столу сиділи незнайомі, троє. Усі були одягнені і, видно, чекали на мене. А на столі, посередині столу, на білому аркуші ватману, лежала наша дровина. Якби Едік не нагадав мені про неї, я й не впізнав би її.
Я обімлів, дух мені забило. Як описати цю красу і це захоплення? Чиста синява неба, золоті маківки церков, скорбні лики святих, молитовно піднесені руки, ніжні чисті яскраві фарби. Тонка вишуканість мініятюри.
На столі лежала люпа. Очевидно, всі вже надивилися, а тепер спостерігали мене. Я взяв люпу і почав розглядати.
За годину по нас прибуло таксі, а менше, ніж за добу, ми були у Вологді. На двірці нас чекало авто — все було передбачене, на видатки не зважали, і ми відразу ж покотили в село. Я забув назву села, в якому чекав на автобус і взяв дощечку від іконостасу. Мені довелося довго оповідати шоферові, починаючи, як від печі, від того місця, де я був у командировці. А авто тим часом мчалося у пітьмі по грязюці, розкидаючи калюжі розбитої дороги.
Сільце ми знайшли під ранок. У пітьмі фари авта освітили стару церкву. Я впізнав паперть і церковне подвір’я. Ми вийшли з авта; у всіх, крім мене, були ліхтарі, і всі в один голос спитали:
— Де?
Я обдивився. Навколо був морок осінньої ночі.
— Не пам’ятаю, — сказав я, треба шукати.
Ми розбрелися по церковному подвір’ю, освітлюючи землю ліхтарями, довго шукали. Сміття було багато, але та купа з дошками іконостасу зникла. Коли зовсім розвиднілося, я побачив свіже попелище і згадав, що на цьому місці я підняв свою дровину.
Навколо авта зібрався натовп колгоспників: уночі бачили, як блукали вогники на церковному подвір’ї — це схвилювало не тільки старих жінок.
— Все спалили, — сказали нам.
«Сучасність» ч: 7-8 за липень-серпень 1978
