Всечеснішим отцям духовним, перподобним ченцям і черницям та всі вірним Помісної Української Католицької Церкви
Мир у господі і наше архиєрейське благословення!
«Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння» — співаємо в тропарі Різдва, бо воно висказує переломову подію в історії людства і відкриває новий погляд і нове знання на його душевний стан. Тому то воно переживає рік-річно в благодатному щасті великий день приходу на світ Господа й Спаса нашого Ісуса Христа, який приблизно дві тисячі літ тому «спочив на сіні у вифлеємській яскині» як маленька дитина, але також як всемогучий Бог і Творець вселенної. І ось ми побожно й радісно дивимося на це таїнство і пригадуємо собі цю подію і її причину, чому так сталося. Ангели співають: «Слава на висотах Богові, а на землі мир, у людях благовоління» (Лук. 2, 14). Це програма людського життя на землі: Бога пізнати, Йому служити, Його прославляти, щоб запанував спокій, доброта і християнська праведність і добробут опертий на любові та завдяки тому, щоб зникли всякі розбої і переслідування.
Ми наче самі чуємо слова ангела, що казав до св. Йосифа: «Вона породить сина і наречеш ім’я йому Ісус, він бо спасе людей своїх від гріхів їх» (Мат. 1,21). Це отже найосновніша ціль приходу Спасителя на світ — визволити від осудження людей і тим принести вічне спасіння. Бо люди, користаючи з великих Божих дарів, зокрема свобідної волі й розуму, яких інші сотворіння на землі не мають, важилися сказати, що нема Бога і пішли шукати приємностей світа й туземного щастя в заміну за вічне. І це чинять тим легше, бо багато нових наук учать, що людина може сама собі створити рай на землі. В дійсності вони творять пекло і запропащують мільйони душ, що належать до Бога. Та й тому Христос прийшов, щоб визволити всіх людей і нас українців від гріха і навчити їх, що вони належать до Бога, як це прегарно висказує і наша коляда:
«Глянь оком щирим, о Божий Сину,
На нашу землю, на Україну,
Зійшли їй з неба дар превеликий,
Щоб тя славила во вічні віки!»
У св. Євангелії розказується, що маленькому Христові прийшли поклонитися три мудреці. Вони символізують саме всі ті народи, які ввійдуть у склад цього Божого царства, які найдуть Спасителя, які прийдуть зі сходу й заходу і засядуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у царстві небеснім (Мат. 8, 11). Те Боже царство з усіх народів тут на землі, яким є Христова Церква — це великий Божий твір, це наче мозаїка зложена з різних народів, культур і традицій. Кожний нарід у свій спосіб, згідно зі своїми спосібностями та звичаями, включається в цю мозаїку, щоб своєю часткою бути в ній красою.
Коли так дивимося на маленьке Дитятко у Вифлеємі, то ця думка приходить нам самометно. Христос зібрав усі народи в одну сім’ю — Церкву, і між тими народами-Церквами є теж і наша українська Церква, яка вже від зарання існування християнства дала свій вклад у цій сім’ї. Щоб підкреслити цю участь усіх народів у Христовій Церкві є на це окремий висказ: помісні Церкви, що означає, що Церкви поодиноких народів, так Сходу як і Заходу, відрізняються між собою обрядами, літургією, церковним правопорядком, духовною спадщиною, тобто традиціями (декрет «Про Східні Церкви», ч. 3). Христова Церква — це зовнішньо однорідна космополітична злука всіх народів в одну цілість. Останній Собор пригадує про це, кажучи, що «це Царство нічого не робить на шкоду земським благам жодного народу, але навпаки, снаги й багатства та обичаї народів, якщо вони добрі, піддержує та приймає за свої» (конституція «Про Церкву», ч. 13). «Тому то — продовжує далі цей Собор — також у церковній спільноті правно існують помісні Церкви, які втішаються власними традиціями, зберігаючи неткненною першість за Петровим Престолом, що предсідає цілому зборові любови, зберігає правні різнородності та заразом чуває, щоб частинне не шкодило одності, але радше було на її послузі» (там же). Цей самий Собор заохочує, щоб зберігались і розростались такі помісні Церкви на славу Божу і спасення поодиноких народів.
Не диво, що недавно на Папському Синоді єпископів, багато владик латинського обряду підкреслювало потребу введення до латинського обряду місцевих звичаїв і практик, щоб цей обряд не був для їхніх вірних чужим, але місцевим і їхнім власним. Ми, дякувати Богові, маємо дійсно наш рідний, український обряд. Правда, він прийшов із Візантії, але наші побожні й мудрі предки відразу зробили його своїм і приємливим для нашого народу. Вони дали йому зрозумілу церковнослов’янську мову (сьогодні введено живу українську мову), підложили нові мелодії оперті на народніх мотивах, запровадили відповідний спосіб відправи богослужень, у своєму стилі будували й уряджували Божі храми, малювали ікони тощо. Ось різдвяну містерію збагатили ми рідними, прекрасними й численними колядами, дідухом; зберегли старовинні звичаї при св. Вечері; різдвяні, новорічні і йорданські віншування — все це таке гарне, таке рідне й близьке, все це лишали нам наші предки. Нашим завданням тепер є пізнати його, зберегти й передати молодому поколінню.
Помісна Українська Церква є «однією з таких на Сході й у Вселенській Церкві, що принесла в історії свої дари для Христа-Церкви і з певністю колись принесе великий дар об’єднання і повороту сусідніх Церков на Сході, що не є в єдності, до однієї спільної Христової пастви, щоб сповнилось велике Христове бажання: Нехай усі будуть одно. Це буде справді великий дар, який принесе наша Церква! Вона те діло об’єднання почала давно своїм першим на Сході з’єднанням із вселенською Церквою, а на початку цього століття високо підніс його Слуга Божий Митрополит Андрей. Сьогодні ця наша Церква приносить Христові у дар тисячі мучеників і ісповідників, що своїм терпінням, словом і прикладом свідчать про Христа і Його правду.
Щоб могла наша Церква сповнити свою Богом дану ролю і в Україні й на чужинних поселеннях, її помісність мусить бути високо нами цінена, розвинена й закріплена, як це й каже останній Собор. Вона має бути завершеною властивою формою одного проводу в особі Патріярха, що його інституція існує в Церкві від найдавніших часів і є визнана першими вселенськими Соборами. Щойно при такій формі її сила й розцвіт та участь у цілій Вселенській Церкві можуть бути запевнені.
Вже десять літ минає, як ми, під проводом нашого Блаж. Кир Йосифа, ясно усвідомили собі, що ми, хоч розкинені по різних країнах, але належимо й творимо одну Церкву українського обряду. В тому дуже підтримав нас вселенський Собор Ватиканський II, який у «Декреті про Східні Католицькі Церкви» так величаво висловлюється про Східні Церкви, про рівність обрядів у католицькій Церкві, напоминає, щоб зберігати свій обряд і традиції та торжественно заявляє, що «патріярхальна установа є в східніх Церквах традиційним видом управління» і «цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоб там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати».
Звідси цей рух зробився таким динамічним і охопив усіх владик, духовенство, мирян — увесь Божий люд Української Помісної Католицької Церкви. Ми глянули в нашу історію, побачили славні часи св. Володимира, св. Йосафата, митрополитів Іларіона, Рутського, Могили, Андрея; ми побачили, що в артикулах Берестейської Унії так виразно накреслений образ помісної Церкви у злуці зі Вселенською Церквою, як зрештою є з установи нашого Спасителя: «щоб усі були одно — щоб був один пастир і одне стадо». Ми побачили мудрі заходи митрополитів Рутського й Могили, щоб через створення патріярхату дійти до повної церковної єдности в нашому народі і ще ліпше закріпити нашу помісність, а тим самим нашу національну єдність. Нам стали перед очима недавні зусилля і вказівки Слуги Божого Митрополита Андрея і ми всі стали на цей сам шлях, щоб привернути нашій Церкві всі давні права помісности та завершити її патріярхатом, як це в нашому імені висказав Блаженніший Кир Йосиф на закінчення Синоду, дня 4 жовтня 1969 р.: «Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрою нашої Церкви, а в Католицькій Церкві під проводом наступника св. Петра наша помісна Церква має запевнену самобутність і розвиток».
Минуло десять літ і ми можемо оглянутися взад, що є за нами, а що перед нами, які проблеми, які вигляди? За нами накреслені права нашої помісної Церкви, маємо устав про патріярхальний устрій нашої Церкви.За нами шість відбутих Синодів, а на них, крім згаданого уставу, багато важних душпастирських рішень. Серед того нашого лихоліття все ж таки ми в Римі дійсно закріпилися, бо маємо свій український університет, про що ми навіть ніколи не мріяли. Маємо чудовий собор Св. Софії, який є прикрасою Риму, а нашою величчю, що його посвятив сам Святіший Отець Папа Павло VI — це також найбільше повоєнне досягнення. Ми відзискали нашу історичну церкву в Римі — старовинний давній двір наших митрополитів — де міститься тепер наша парафія, цінний музей і гостинниця для паломників і патріярший осідок. За тих десять літ із кругів Університету вийшло 150 книг і вони закріпили нашу Церкву і наш нарід у науковому світі. Наш Блаженніший Кир Йосиф відбув дві подорожі по всіх країнах нашого поселення, підніс на дусі ввесь наш Божий люд, вказав на наше місце у вселенській Церкві та об’єднав усіх довкола ідеї помісности нашої Церкви. Минулого року, з нагоди 350-ліття мученичої смерти св. Йосафата і на закінчення VI Синоду, наш єпископат був на авдієнції у Святішого Отця, де наш Первоєрарх, в імені всіх владик, представив головні труднощі нашої Церкви, і можемо сказати, що ми знайшли зрозуміння, співчуття та запевнення прихильности, хоч у справі патріярхату покищо не дав потверджуючої відповіді.
Ми могли б іще багато гарних і важних подій згадати, які сталися за тих десять літ у нашій Церкві, ось наша визначна участь у Міжнародньому Євхаристійному Конгресі в Мельборні, але й цього вистачає — здається, що це одне з найбільш динамічних десятиліть у нашій історії. Немає сумніву, що в наших змаганнях за помісність і за патріярхат, ми зробили велику частину дороги, але ще лишається багато до зроблення. Можна з певністю сказати, що коли б це були трохи інші політичні обставини, то при таких зусиллях ми були б осягнули вже давно намічену мету.
На останньому IV Папському Синоді в Римі, єпископи під проводом Святішого Отця застановлялися над проблемами у зв’язку з голошенням і поширенням св. Євангелії, тобто благовістя Христового. Блаж. Кир Йосиф забрав голос у справі поширення євангелії в таких країнах як СССР і Китай, де Церкву переслідують, де навіть наша Церква, єпископи чи священики не є визнані державою: «Жах огортає чесну людину — казав він — коли довідується, що за те, що в приватній хаті священик потайки відслужив св. Літургію, дістає три або більше літ тюрми чи таборів примусової праці в Сибірі чи Полярії. Або за те, що священик предложив урядові в Москві підписи вірних, які домагаються дозволу на відправи Служби Божої, замикають його до дому умово хворих. Вірних, священиків, монахів і монахинь безнастанно переслідують, шиканують, побивають, тероризують так, що наслідком того вони не раз і вмирають». Переслідують не тільки єпископів і священиків, але також і вірних, а головно наших діячів культури (пойменно назвав Валентина Мороза та 12 інших осіб), що стоять на сторожі збереження української християнської духовости. Наш Блаженніший звернувся до Синоду з проханням, щоб Синод осудив переслідування релігії в Совєтах, в Китаю та всюди, де є насильство над людською совістю, де нема свободи віри, думки, слова — і щоб Синод вимагав звільнення несправедливо ув’язнених.
Сподіваємося, що це матиме великий вплив на вироблення публичної опінії в користь наших ісповідників. Але, Дорогі в Христі Браття і Сестри, звертаємося до Вас із гарячим закликом, щоб і Ви на місцях, по всіх країнах Вашого поселення, всіми Вам доступними способами, старалися підтримати це звернення. Найбільшу увагу треба звернути на молитву. Як колись Ірод ув’язнив св. ап. Петра, то «ціла Церква ревно молилася Богові про нього» (Діян. 12,5), і Господь Бог у чудесний спосіб висвободив його; так само й сьогодні Він є сильний це зробити, коли ціла наша Церква усильно буде молитися, а до молитов додасть діла покути, пости, добрі діла. В тих випадках не можна легковажити і світової публічної опінії, бо вона має великий вплив і високе значення.
Дорогі Браття і Сестри! Коли стоїмо перед Христовими яслами на Різдво, спитаймо себе, хто ми є, з чим прийшли ми до Христа як Його помісна Церква, від якої Христос очікує багато на Сході; з чим стоїмо в це Різдво перед Ним як нарід, що видав у XX столітті стільки мучеників і ісповідників. Чи може хочемо долучитися до інших народів, ніби «багатших» і «розумніших» чи «могутніших», і з їхніми групами давати не свої дари для Христа?
Тому стіймо твердо на своїх дорогих нам і навіть чужинцями шанованих традиціях і позиціях. Стіймо на наших правних і слушних патріярших началах, бажаймо добра своїй Церкві і хотім бачити її сильною духово, кріпкою у своїй уставами батьків наших збудованій структурі на лоні однієї святої, соборної і апостольської Церкви. Інакше не сповнимо свого післанництва.
Але ще одна важна думка під Різдво пов’язана тісно з першою. Христос своїм приходом створив з людства Божу родину, Божий люд, що складається з численних народів, помісних Церков, які є теж малими Христовими родинами у великій єдиній спільноті. Яка родина — такий народ. Свята й побожна родина — святий і побожний народ. Христос прийшов, щоб уздоровити й освятити родину, тому й сам вибрав собі родину і жив у ній, «зростаючи мудрістю, літами і ласкою в Бога і людей» (Лук. 2,52). Задля того, мабуть, наш нарід своїми гарними традиціями вибрав собі саме Різдво як родинне свято, свято родини. Тому наш нарід своїм Генієм створив стільки родинних звичаїв і народніх обрядів, щоб ними привітати новонародженого Спасителя, оспівати Його прихід сотнями народніх пісень і коляд.
Модерні часи грізно вдарили по основах родини. Коли в наслідках пропадуть чи звиродніють деякі народи по XX столітті, це станеться через занепад родинного життя, через потоптання християнських основ родини і через злегковаження Божих заповідей, що кермують життям родини. Для нас це грізне мементо!
Погляньмо на наші родини в цей різдвяний час. Наш нарід славився родинним зразковим життям, наш нарід беріг святість і одність родини. Коли в різні часи лихоліть наша Церква не могла давати належного християнського виховання дітям, це відбувалося в родинах. Це діється і тепер в Україні. Родина передає Божі правди дітям і новому поколінню, бо проповідь і катихизація в царстві безбожности є «законно» заборонені. Дбаймо про те, щоб наші родини на чужині були християнськими. Бережім Божі закони родинного життя і не шукаймо собі інших богів на чужині. Різдво — це час, коли вся українська родина збирається разом, засідає до св. Вечері і молиться разом. Не кидаймо цього гарного звичаю.
Коли виховуєте своїх дітей у любові Божій до молитви, піднесіть це ще вище до того степеня, щоб ваша дитина кинула марноти світа і пішла служити Богові у священичому чи монашому служінні. Нічого з нашої спільної праці не вийде, церковної чи національної, коли ж не будемо мати добрих і святих священиків, монахів і монахинь. Ваша виховна праця в родині тоді матиме видимі сліди Божого благословення, коли зумієте бодай одного сина-дочку віддати на службу Богові. Ми, Ваші владики, за Божою поміччю стільки приготовили можливостей, щоб Ваші діти могли віддати своє покликання на службу Богові і своєму народові: наші семінарії, наш католицький університет ім. св. Климента в Римі, наші музеї і бібліотеки, наші монаші чини, наші духовні видання. Що буде з того, коли родини не збережуть іскри покликань у дітей? Коли виховуватимуть так, що дитина не почує серед гамору модерного світу Христового поклику «Іди за мною»? То була б страшна провина батьків, бо це їхня відповідальність. Доложім усіх зусиль, разом із нашими громадськими інституціями та товариствами, з нашими церковними братствами, щоб заповнились наші доми молитви і доми для священичих і чернечих вишколів юними душами, які віддадуть себе всеціло праці для Христа. Коли цього не зробимо, змарнований буде труд і гріш.
Дорогі Батьки й Матері! Коли засядете до св. Вечері і будете молитися разом зі своїми дітьми, згадайте тоді й про ці наші пекучі потреби. В цей радісний празник Різдва Христового нехай Господь дарить Вас утіхами і зішле своє благословення. І нехай Мати нашого Спасителя і Покровителька України має Вас усіх у своїй опіці.
Благословення Господнє на Вас!
Дано на Непорочне Зачаття П. Д. М.,
дня 9 (22) грудня 1974 р. Б.
при храмі Жировицької Матері Божої
і свв. мучеників Сергія і Вакха в Римі.
Блаж. Кард. Йосиф
(Слідують підписи владик)
* * * * *
Повідомлення
(УПБ) — Ми уповноважені повідомити, що в останній хвилині єп. Андрій Сапеляк
відкликав свій підпис із цьогорічного різдвяного послання
єрархії помісної української католицької Церкви.
