Про Слугу Божого Митрополита Андрея появилось чимало творів в нашій і в чужих мовах і постать Митрополита насвітлена в них під багатьма оглядами в його дуже широкій діяльності як архиєрея, пастиря, богослова, аскета, екуменіста, мецената науки, а навіть як діяча на політичному полі, коли треба було боронити прав та свободи свого так довго поневоленого народу. Серед тих численних журб Митрополита одна не дуже помітна: журба за економічний стан свого зубожілого народу в Західній Україні і на деяких поселеннях, як у Боснії. Митрополит шукає способів піднести матеріяльний, господарський рівень життя своєї пастви. Це варте уваги. Але серед описів тієї многогранної діяльности Митрополита зі сторони істориків чи його біографів не найшла належної уваги одна висока його прикмета: виховника-катехита. То властиво перша й найважніша прикмета архипастиря і вимога-обов’язок — вчити, робити учням Христовими свій нарід згідно з Христовими словами: «Ідіть, отже, навчіть усі народи…, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт 28,19-20), і апостоли те чинили, як і записує Лука в Діяннях: «І щодня в храмі й по домах не переставали навчати й звіщати Христа Ісуса» (Ді 5,42).
Може, найперше щось з фактів. Одне особисте, почуте мною з оповідань С. Клявдії — Василіянки (в Римі), що ледве чи було де записане. Митрополит є в Америці від листопада 1921 до березня 1922 р. Відвідуючи наші поселення є він в містечку, де вродилась С. Клявдія і там є мала групка дітей, які очікують першого св. Причастя. Парох не встигає все те належно приготовити, бо українських священиків обмаль. Митрополит помагає наукою і потім тих дітей сповідає. Діти — малі ростом, Митрополит — фігура висока, діти трохи налякані і Митрополитові, сповідаючи, треба згинатись, щоб дитина не мусіла голосно чи надто тихо сповідатись і він собі радить як знаменитий виховник-батько: дитина приходить, Митрополит вітає її усмішкою, бере в руки і саджає собі на коліна, дитина забуває свою несмілість і ніяковість, чи страх, і починається сповідь — проста щира розмова. Так сповідав і виховував до сповіді Митрополит. З яким вислідом? На біля п’ятнадцятеро дітей з тієї громади, потім один хлопчик став священиком, а три дівчинки монахинями.
Митрополит відвідує Боснію і наших поселенців, які живуть гірше, як колись люди жили в печерах. Біднота і нужда крайні, до тих хат-землянок, які мають радше вигляд якоїсь підземної нори чим людського помешкання, входить згинаючись вчетверо Митрополит, сідає на колоду, яка служить кріслом, біля чогось, що повинно б зватись столом, починає розмову, наче б нічого надзвичайного не сталося, розмова йде про життя, працю, прожитки, про дітей, а далі — про Бога, Його опіку над нами, Його поміч, любов, спасення і як треба з Богом жити. Проста мова, прості слова, наче б говорили рівний з рівними, слова впадають в серця бідних людей і вони по такій візиті, так високого гостя, з відвагою йдуть в тверду свою майбутність. Подібно було на Гуцульщині, де Митрополит подорожував і по полонинах на коні, по курних хатах-хижах і потім своїм архипрактичним посланням вчить, помагає порадами і докорами та рятує Гуцульщину від алькоголізму. Подібні ситуації з відвідин у Бразилії. Де не поїде, де не зайде — скрізь вчить, говорить про Христа-Спасителя, що ради нас, бувши Богом став людиною, жив серед нашої мізерії, щоб вивести нас до кращого життя з Ним і тут, на землі, і у вічності. Ми звикли тільки подивляти митрополитові послання, письма, але не добачуємо в них його великої праці як душпастиря, проповідника, виховника і катехита. Не довго міг він проводити цей апостолят виховання практично чи фізично, бо недуга прикувала його до візочка, але й це тільки дещо обмежило йому свободу руху, але скрізь, де він міг поїхати і бути присутнім на візочку інваліда, він там є і говорить як апостол-виховник, а решту доповняє своїми знаменитими письмами-листами на катехитичні і гомілетичні теми.
Можна б коротко застановитись над усім тим, що безпосередньо мало вплив на виховну діяльність митрополита. Думаю, такою першою силою, яка лишила слід на пізнішу прикмету митрополита як виховника, було його дитинство і дуже гарне і шляхотне виховання в його сім’ї, а зокрема вплив на нього його матері графині Софії з Фредрів. Графиня Софія була особою високої культури, шляхотного серця, побожна і цю побожність передала своїм дітям. В хаті була каплиця, в родині гостювали часто священики бернардини, єзуїти й інші, які завжди лишали глибокі слова і думки християнського світогляду. Велике значення у вихованні дітей має їхній контакт зі священиками, які стають для дітей притягаючими особами, а не страшилом… В хаті Шептицьких виховною книгою був твір «Наслідування Христа» Томи Кемпійського і практична щоденна набожність до Божої Матері. Роман був живим і рухливим хлопцем і мама, вже змалку, вміла поєднати в ньому дитячу забаву й рухливість з поважними думками про Бога та про науку, доброту й любов зі строгостями, потрібними у вихованні. Дитячу рухливість, сприт, силу й відвагу мама вміло використовувала до того, щоб вжити їх для слабших, бідних і нещасних. В Романа це прищеплюється з дитинства. Мама вміє поєднати склонність дитини до безжурних забав, що є природною прикметою дитини до розумної заправа до праці, яка ще не є обов’язком дитини. Роман непомітно вивчає, вже п’ятирічний, французьку мову, а шестилітній вже пише по французьки. Маючи дев’ять років, він каже мамі, що хоче стати священиком. І мама рада, хоч вже тоді радить, щоб став він священиком-монахом. Мама сягає в своїх поученнях і порадах якнайвище духовно! Маючи одинадцять років, за тодішнім звичаєм, Роман принимає перше св. Причастя. Мама обсервує свою дитину й бачить, що він буде належати до Бога. Для мами це радість! Сім’я Шептицьких і родинний дім були за нинішніми пособоровими, хоч не новим поняттям, «домашня Церква», в якій Роман отримав любов до Бога, своє священиче і монаше покликання і бажання служити Христові і Його Церкві. Домашня Церква — перша школа катехизи і такою вчинила свій дім ґрафиня Софія. Зважити треба теж, що малий Роман був кволого здоров’я, часто хворів. Всю свою середню освіту відбув вдома, а іспити здавав у Львові кожного року. По чотирьох роках вчився в гімназії в Кракові. Був здібним учнем, характером буйний, палкий, нестримний в оцінках, живий і енергійний як його батько.[1] Не думаймо ніколи, що кандидати на святість — то тупі й сумирні особи.
Батько митрополита граф Ян був освіченою людиною в стилю і традиціях тодішньої шляхти, строгий в самодисципліні, енергійний у праці, любив старину й беріг вдома старинності свого роду — портрети, документи, домашні родинні предмети минулих предків, старі книги, бібліотеку. Молодий Роман жив тими речами з великим зацікавленням і це осталося для нього на ціле життя: любов до музейних пам’яток, до історичних документів, до книг і літератури, до мистецтва (сам пробував малювати!).
В родиннім житті Митрополит полюбив книги і лектуру. Потім без книг не міг жити і всяку вільну хвилину використовував на читання. Читав багато й в різних мовах. Це бачиться зі змісту його послань, які можна б заналізувати під тим аспектом. Наша богословська література була бідна. Митрополит читає постійно чужинецькі західні твори, головно, в німецькій і французькій мовах, в яких тоді появлялось все, що тільки зродилось нового в XIX ст. в пасторальній богословії у новонароджених патрологічних студіях, у літургічнім русі на Заході у катехизі і катехитиці, яка постала в Австрії і Німеччині й дала зразу великі овочі, які пильно защеплювались в Галичині, яка була під Австрією. XIX ст. — то відродження біблійних студій враз з катехитичним рухом. Митрополит все те читає і споживає, і находить час на те. З його писань бачиться, що він своїм книголюбством є все усучаснений у своїм мисленні, думках, творах і діяльності. Під впливом патрології Митрополит все ставить у своїй лектурі на першому місці Отців Церкви і деяких перекладає. Різниться усіма тими прикметами від багатьох тодішніх наших богословів в Галичині, які або оставались біля того, що студіювали при кінці XIX століття, не йдучи кроком часу, або не поглиблювали здобутого й не усучаснювали його, або не стосували своєї науки в житті, або поринали в різну діяльність так, що не розвинувши здобутого, не лишили для нашої богословської науки нічого замітного. Митрополит не написав богословських творів, але свою богословію і богословську мисль оставив практично, головно для своїх священиків у своїх пастирських листах і поученнях. Так і сталось з його катехитичним знанням, яке черпав він зі сучасних йому богословських творів. Для нас, катехитів, з цього наука, щоб наших учнів виховувати на книголюбів і любителів науки. В наших часах, в яких книжку з рук вирвав телевізор, це важна увага.
КАТЕХИЗА — НАУКА
Не є легко описати якусь одну ділянку діяльности якоїсь особи в її дуже багатогранній праці на складнім тлі церковного, політичного, національного, культурного і економічного життя народу, як це було у випадку Митрополита Андрея. Ідеться про методу, яку треба б вжити для такого опису й аналізи. Гадаю, що доброю методою для поставленої теми було б вглянути на те, як здійснював Митрополит цілі катехизи у своїй архипастирській праці. З прямування до цілі та в праці для її здійснення, бачимо прикмету робітника, організатора чи будь-якого діяча, зокрема виховника. Тому, такою важною є ціль у всякій справі. Цілеспрямованість є основою кожного буття і кожне буття створене-збудоване для якоїсь цілі, в якій кожне буття осягає свою досконалість, яка є властивістю його природи. Це принаймні є наукою християнської філософії і богословії.
Якби ми не дискутували про цілі катехизи, якби не формулювали їх, вони таки зводяться до трьох злучених в однім: життя в Христі. А ці три не відділені від себе цілі: навчання-наука у вірі, формація-виховання для віри і життя вірою. Колись ті цілі трактовано відокремлено, деколи з окремим тільки наголосом на одній, розділюючи систематично в схолястичному дусі: 1. в що маємо вірити (догма), 2. що маємо робити (заповіді), 3. які засоби вживати (Таїнства, молитва). За часів методи систематизації, це було добре й так був збудований катехизм з великим наголосом на науці, навчанні, але в такій «системі» губилась думка про катехизу у св. Павла, які він висловив (і Митрополит її цитує у своїх творах!): «0, мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос у вас не зобразиться» (Гал 4,19). Чи як це поставлено в часі студійного дня в Айхштатт (1960 p.): «Катехиза чинить більше від самого навчання доктрини Церкви; вона здобуває людей (дітей, старших дорослих) для Христа і лучить їх тісно з Ним». Катехиза за вимогою Христа, й так зрозуміли апостоли, то є передача слів життя вічного: «Слова, що я сказав вам — дух і життя» (Ів 6,64), і у відповіді Петра: «У тебе слова життя вічного» (Ів. 6,68). У Христовій проповіді бачиться ті три напрямки, через які нашим життям, через його слово стаємося, за словами св. Павла, — Христом: «Живу вже не я, а живе в мені Христос» (Гал 2,19). До тієї великої досконалосте веде дорога через навчання Божого слова, як це робив Христос і доручив це апостолам. Те слово приняте нами свобідно з вірою дає в нашій душі відповідь і творить в нас Христове мислення, думку-світогляд, поведінку, засади життя, чесноти і це є тая формація-виховання. Цей стан знання про Бога і його волю і практика засад для життя при помочі віри творять в нас Божою благодаттю «життя в Ньому» або інакше — життя з участю в Божому житті через Христа зі Св. Духом. Чи, як це бачив св. Павло: «Його ми проповідуємо, настановляючи кожну людину та повчаючи в усякій мудрості, щоб зробити досконалого у Христі кожну людину» (Кол 1,28).
Як виглядали ці три дороги-цілі, що вели у вихованні-катехизі Митрополита Андрея до остаточної — життя в Христі?
НАВЧАННЯ — НАУКА — ЗНАННЯ
Наука-навчання дає знання. Все, що сьогодні людина має і далі здобуває, стається через знання-науку, школи. Слабенькі народи стали великими через науку. Наукою, і тут на думці є філософія, пізнаємо навіть Бога, остільки, оскільки це може наш розум через сотворіння, які нас окружають, і які є його творами, може без окремого труду вчинити. Наука й знання потрібні людині у щоденному житті, потрібні вони й в житті з Богом, потрібні конечно для розвитку народу. Україна мала від початку свого християнства школи і еліту науковців-інтелектуалів, які гуртувалися у великих містах біля манастирів, у княжих дворах чи при княжих соборах за стилем і можливостями тих часів. Потім були занепади, але поставали високі школи, наші студенти студіювали по західних університетах і розвивали потім науку в себе вдома. Творилось щось в роді верстви т.зв. інтелігенції і на неї пішов наступ в ХХ-му столітті, вважаючи, що наука, знання, інтелект не є засобом для виховання і духовного піднесення народу, а зовсім не надаються вони для революційної боротьби, а ще менше не є це засоби, що керують життям і розвивають його, а радше творчими й динамічними снагами є «містична воля», «вольове», «ірраціональне», щоб здобути волю і здвигнути нарід з неволі до державної нації. Не розум, не наука, не знання, а воля веде до осягнення великих цілей. Промотором того волюнтаризму в нас був по Першій світовій війні, під впливом духа часу, Д. Донцов. Науку-знання і представників такого інтелектуального в нас напрямку в XIX ст. він називав «примітивним інтелектуалізмом», дарма що й І. Франко високо цінив науку. Антиінтелектуальний напрямок домінував в Галичині в тридцятих роках. Митрополит вихований в томізмі, який ставить високо інтелект і дає йому пріоритет у активності нашої душі написав гарні й делікатні слова-поучення про значення науки загалом і при тому не атакує нікого поіменно, а таких мислителів і ентузіястів «вольовости» і «волюнтаризму» називає «поетами». (Тоді галицька молодь любила висловлювати свої думки і революційні почування при помочі поезій, повних патосу, високих слів і великого запалу до боротьби з всяким ворогом.) Митрополит дуже тактовно у вступі до своєї праці про Божу Мудрість покликається на велику, цінну й старинну прикмету нашого народу, і починає так: «Всі українці високо цінять науку і освіту. Як діти, що з такою ревністю горнуться до школи й бажають учитися, так і їх родичі та старші в народі уважають науку, освіту, знання — за першу й найважнішу потребу народу».[2] І гарно доказує цю думку простими словами і фактами. Митрополит цінив науку, цінив прикмету бажання вчитися, помагав студентам і науковцям. Чому про це згадую? По-перше, щоб вказати, що й Боже слово й Божа правда потребує науки і наукою ніколи не можна нехтувати. Богословія і катехиза. як зараз побачимо, є на першому місці наукою і тут різнимося в катехизі з деякими протестантськими сектами, які приймають тільки віру, а науку вважають ворожою вірі. А по-друге хочу вказати, як мудро митрополит «полемізує» з гарячими головами, які тоді виступали проти всякого інтелектуалізму. Зве їх «поетами» і з деяким гумором, собі питомим, доказує безосновність їхньої думки. Так поступає катехит, коли при помочі науки, хоче приготовити своїх слухачів до прийняття правд віри.
Катехиза починається наукою, передачею знання. Поки могти при помочі благодаті вірити в Божі правди, треба Бога і його правди пізнати. Здається болючим докором є слова євангелиста Івана у його пролозі, коли він каже про Слово, яким псе сталося: «Було у світі, і світ постав через нього, і світ не пізнав його» (Ів. 1,10), а Павло з такими самими докорами каже про поган: «Бо, пізнавши Бога, не як Бога прославляли або дякували йому» (Рим 1,21). Релігія є у значній частині знанням-наукою, але треба бути дуже осторожним, щоб не зробити катехизи тільки наукою. Так було в історії катехизи в модерних часах, коли постали школи і релігія, катехиза в них стали одним із предметів навчання як математика, географія чи біологія. Предмет тієї науки — Бог сам — не може бути предметом наукового досліду, як це буває у всіх позитивних науках, ми не можемо ніколи сказати — «я пізнав Бога», так як кажемо — «я пізнав будову людського тіла». Ніколи не трактуймо катехизи як «науку», «науковий предмет». Пізнання Бога не є науковою ціллю самою в собі, бо це неможливо. Побачимо Його віч-на-віч тільки у блаженній візії. Ідеться в катехизі про релігійне пізнання Бога, щоб Його полюбити і Йому служити. Наше навчання прямує до того, щоб бачити, що Бог нас любить, а ми віддаємо Йому з вдячности і захоплення Ним любов за любов. На кожній сторінці св. Письма ми відкриваємо щось про Бога з тими почуваннями — хто ми є перед Богом. Тому в катехизі показуймо, як св. Августин казав: Божу дійсність і дивні діла Божі («мірабілія Деі») в природній і надприродній площині. Знаходьмо Божу любов і ведім учнів до неї. То є катехиза через знання, науку й поучення. Такою бачив катехизу Митрополит Андрей.
Питання науки в катехизі є славним питанням відношення розуму до віри, науки й Божих правд. За часів праці митрополита це питання кипіло в Европі й в Галичині. Наукові та індустріяльні винаходи тріюмфували, лунало гасло «поступ» і ним креслилося Бога та Його діла. Митрополит вступає в цю полеміку для помочі священикам і катехитам. Він пише (і всього годі тут цитувати!): «Віра і розум (читай: наука) не тільки не можуть бути собі противні, а навпаки — вони взаємно собі помагають: розум доказує основи віри і, просвічений світлом віри, розвиває науку про Божі діла, а віра увільняє розум від блудів і збагачує його многими пізнаннями. Тому Христова Церква завсіди далека від того, щоб противитися розвоєві культури, мистецтв і науки; навпаки, вона тому розвиткові помагає та могутньо до нього причиняється. Церква ані не легковажить, ані не перечить тих добрих прикмет культури, що служать людині».[3]
Нас, віруючих в бувшому СССР, називали мрякобісами, такими, що бояться наукової правди й не бачили наукового «реалізму» в нашій, немов релігійній, засліпленості. А ми тільки дивились на світ під кутом Божих діл серед нас і були певні того, що Божі твори не могли б Богові противитися. Ми при помочі науки відкривали великі діла Божі! Це є і наша катехиза й Митрополит був таким катехитом: реальність Божих діл, які находить наука й потрверджує великі діла Божі.
Я вже згадав, що Митрополит мав богословське томістичне виховання, базоване на філософськім і життєвім реалізмі. Св. Тома, як вже ми бачили на початку, вичисляє три речі потрібні до сгіасення: а) пізнати це, в що ми віримо (і пише свій коментар до «Вірую»); б) що нам бажати-прагнути (і лишає пояснення до молитви «Отче наш»); в) що нам треба сповняти (дві заповіді любови — Бога й ближнього та десять заповідей). Св. Тома все те лучить в трьох богословських чеснотах віри, надії і любови й завершує цей світ катехитичний плян коментарем до молитви «Богородице Діво». Мова св. Томи є проста, ясна, без складних розумувань. Приклади з життя, думки упорядковані й пронизані цитатами св. Письма і Отців. Все веде до практичного життя в Христі.[4] Таким був стиль, спосіб мислення, метода, ілюстрація Божих правд і Христа в катехизі Митрополита Андрея, в його листах і посланнях. З його слів б’є терпеливість, мир і доброта — прикмети катехита.
Навчання правд віри зветься також наукою катехизму. На цій справі Митрополит дуже настоював і враз з єпископами хотів дати найбільш усучаснений катехизм для нашої Церкви. їх появилося в нас багато перед Першою світовою війною і після неї деякі. Такий катехизм появився і зладив його о. Сапрун на базі «Вірую». Мав він бути для шкіл і народу. Але Митрополит не вдоволявся тільки появою друкованого катехизму. Йшлося ввести його в навчання і в 1932 році Митрополит враз з єпископами зорганізував т.зв. «трирічний катехитичний курс для народу». То було катехитичне навчання катехизму що неділі, впродовж трьох років, щоб нарід пізнав християнську науку про Бога. Митрополит так писав, коли відкривав той курс: «Якщо маємо утвердити наш нарід в католицькій вірі й моральності, потреба мати спосіб на це, щоб доповнити всі браки знання катехизму, головно у старших, які задля прерізних причин, а передовсім з приводу війни, не мали змоги того набути. Найкращим на те способом є катехитичні курси для народу».[5] Священики мали це робити при помочі проповідей що неділі, на основі проповідей Швілінського. Спізнення у порядку проповідей доповнити так, щоб в неділі для доповнення було дві проповіді — на Літургії і друга на Вечірні. Митрополит подає навіть спосіб, як такі катехитичні проповіді робити, на основі тодішнього катехизму з питаннями й відповідями (то є 1933 рік). То була пастирська воля Митрополита такі курси зреалізувати. Декани мали за сповненням цього наглядати.
Митрополит це своє бажання повторяв і вважав, що занедбання цього обов’язку катехизації вірних в неділі й свята, в церквах поза школою, є тяжким гріхом священика. Чому? Митрополит дає болючу відповідь, повну почуття відповідальности: «Вони (такі, що не знають катехизму) мусять в житті бути не християнами, коли дійдуть до 13-14 року життя без повного знання всіх правд віри. Гірко й страшно відіб’ється на долі священика й його родини присутність у парафії таких людей, що не знають добре святої віри».[6]
То висока дбайливість Митрополита про знання правд віри й Христа, як перший степень до віри й, рівночасно, хід до формації-виховання у вірі.
Далі буде
[1] Диякон Василій ЧСВ, Леонид Фьодоров, Рим 1966, ст. 11-12.
[2] Митрополит Андрей Шептицький, Твори, Рим 1978, ст. 5.
[3] Там само, ст. 168.
[4] Antonio Bollin? Francesco Gasparini, La catechesis nella vita della Ciesa, ed. Paoline, Roma 1990, p. 93-94.
[5] Твори Митрополита, 1983,ст. 17.
[6] Там само, ст. 77.
