Ваше Преосвященство, Владико Василь, Високопреподобний Отче Архимандрите Віктор, Всечесніші Отці!
Святочна громадо!
Дякуємо милосердному Господу Богові за Його щедру благодать, завдяки якій Глава нашої Церкви, Патріярх Йосиф І діждався свого 90-ліття.
Дякуємо Преосвященному Владиці Василеві за дбайливу увагу й участь в переведенні нинішнього свята.
Вам, Отці Душпастирі, дякую за Вашу присутність — вияв соборности.
Окремо складаємо подяку Отцю Василеві Завірюсі за повчальну проповідь під час архиєрейської св. Літургії.
Учнів і питомців Семінарії св. Василія в Стемфорді просимо заїжджати до нас частіше.
Вельмишановній маестро пані Лідії Крушельницькій дякуємо за мистецьке читання слів нашого революціонера Івана Франка. Проводові і членам об’єднаних хорів і мистецьким провідникам інж. Олександрові Пришлякові та Андрієві Пришлякові належиться тричі «слава».
Юним українцям та панству Мельникам з Нью-Гейвен щире спасибіг за спеціяльний монтаж-поклін нашому Патріярхові.
За щедру співучасть в плянуванні нинішнього дня і за його успішне переведення мистецької частини, складаємо слова подяки господині нашого свята пані Ромі Гайді.
Відділам Союзу Українок, Братству Дивізійників, Пластові та СУМ-А сердечне спасибіг.
Панові Андрієві Рудикові складаємо подяку за безкорисне мистецьке виготовлення святочної програмки на сьогоднішнє свято.
Представникам і відпоручникам Патріяршого Товариства нашого штату дякуємо за допомогу в розпродажі квитків.
Панству Дидинам дякуємо за приготовлення такої добірної трапези. З особливою увагою бажаю підкреслити заслуги пані Орисі Скочдополь і пані Олі Платош-Стеткевич.
Наш о. парох Стефан Чомко має багато добрих прикмет, але одна з прикмет, яку я хочу тут наголосити — це вміння творити в парафії почуття єдности й соборности. А це тому, що як Ви всі знаєте, наш Отець Парох належить до патріярхальних просвітителів. Якщо нинішню програму можна було б зачислити до творчих актів, то в цьому належить признання нашому Парохові за те, що він постійно створює для тих акцій відповідну атмосферу.
Вам, Достойні Гості-Прочани, бо чейже нинішнє наше свято — це наша проща перед Господом Богом. Сьогоднішнє свято, присвячене 90-літтю Патріярхові Руси-України ще знаменне тим, що воно відбувається під проводом нашої єпархії Преосвященного Владики Василя в сослуженні наших Всечесніших отців душпастирів.
В храмі св. архистратига Михаїла ми брали участь у св. Літургії. Ми прийняли св. євхаристію не лише з рук нашого єпископа, але також з рук апостольського наслідника — члена Священного Синоду Помісної Української Католицької Церкви. Тому наша проща нині — це соборна молитва під проводом Представника-Ієрарха, який силою Священного Синоду Помісної Української Католицької Церкви для нас служив і промовляв як переємник Мовчазної Церкви — Церкви Матері — Церкви в Катакомбах — Церкви Києва і Галича.
Святочна Громадо! — Свята Церква нас навчає, що Церкву створив Ісус Христос, а не людина. Церквою орудує і піклується св. Дух, а не людська воля, людські закони, людська сила. За клясичний приклад, де людина володіє Церквою, може послужити нам історія Російської Православної Церкви, а зокрема обставини, серед яких Московський Патріярхат нищить і помагає нищити Українську Католицьку Церкву.
В днях від 25 листопада до 2 грудня 1980 року відбувся в Римі синод владик Помісної Української Католицької Церкви під головуванням їх Блаженства Патріярха Йосифа І. На цьому синоді, ієрархія нашої Церкви, між іншими питаннями, розглядала також справу насилля над Українською Католицькою Церквою на Україні, що мало місце в 1946 році, коли нашу матірну Церкву силою інкорпоровано до Російської Православної Церкви.
В результаті своїх діянь Священний Синод Помісної Української Католицької Церкви виніс між іншим також постанову, в якій твердиться, що так званий «Собор у Львові» в 1946 році не мав ні правних, ні моральних основ розпоряджатися, розглядати та виносити рішення, які не належали до його компетенції. Так званий «Собор у Львові» був явищем наскрізь політичним, і його постанови наскрізь суперечать справжнім традиціям Церкви.
Коли вістка про цю постанову нашого синоду стала публічно відомою, то вона викликала в Москві мало що не констернацію. До Папи Римського посипалися листи, повні погроз від «миролюбного» і «Христові відданого» московського патріярха Пімена.
Цей епізод вже досить відомий, але менше відомо про консеквенції в середині московського патріярхату, які викликали постанови синоду наших владик з 1980 року. Ось вам два конкретні приклади, що засвідчують, яку вагу Москва надає голосові Священного Синоду Помісної Української Католицької Церкви, який виступив в обороні своєї Матері-Церкви. По закінченні Синоду нашої Церкви в Римі, дня 2 грудня 1980 року, в Москві відбувся синод Російської Православної Церкви. Незабаром появилася горезвісна кореспонденція між Піменом і Папою Іваном Павлом II, а через декілька місяців уступив зі становища керівника зовнішніх справ Московського Патріярхату митрополит Ювеналій.
З достовірних джерел довідуємось, що перебуваючи в Римі, Ювеналій зараз же по закінченні Синоду наших владик так налякався українських патріярхальників, що свої таємні розмови з кардиналом Вілебрандсом переводив на римському летовищі в кабіні совєтського літака.
Але справи не втихли з відходом Ювеналія. За помахом Піменового батога до Львова зігнали церковну ієрархію Екзархату України в днях 16-18 травня 1981 року, щоб святкувати 35-ліття «Львівського Собору». Перестрашені єпископи і священики вислухали там ряд доповідей та вислали Піменові привіт-прохання, в якому просять його, щоб він «продовжував свої зусилля і охороняв західньоукраїнські єпархії від нічим не обґрунтованих зазіхань зарубіжних українських католицьких єпископів» (Журнал Московської Патріярхії). Такий переполох у Москві викликали постанови синоду отців нашої Церкви тому, що ці постанови основані на правдивих переданнях і науці св. Церкви, а не на волі людини, на людиною створених кодексах. З вищезгаданих випадків ясно, що синодальна самоуправа нашої Церкви — це, передусім, справа церковна, справа Божої інституції. Українська Церква — це Церква в потребі, як хтось дуже влучно назвав. Вона потребує ревних, відданих, характерних і творчих одиниць для двобічної праці: а) вміти впізнати ці потреби і б) вміти цим потребам служити і їх задовольняти.
Це в загальному і плятформа нашого дорогого Ювілята. Хіба не існує нині між свідомими українцями-християнами ілюзій, чому їх блаженство так вперто змагає до синодального закріплення структури нашої Церкви, і чому нам потрібний Патріярхат, це не політичні амбіції, це вимоги Церкви в Потребі, це вимога самого Її засновника — Ісуса Христа.
