Всечесніші і Високопреподобні Отці, Вельмишановні Члени опечаленої Родини, Шановна Жалібна Громадо!
У Святому Письмі, в Апокаліпсі читаємо слова, що їх можемо вжити до сьогоднішної нагоди: «Блаженні мертві, що в Господі вмирають. Від цієї хвилини нехай відпочинуть від трудів своїх, бо діла їхні слідують за ними» (Апокал. 14. 13). Ці пророчі слова є найкращою надією для Покійника та потіхою для рідних.
Сьогодні ми відпровадили на вічний спочинок людину, що її цілком сміло можемо назвати «українським аристократом духа». Цей титул, що його рідко кому належиться, можемо з певністю примінити Покійному професорові Михайлові Тершаківцю, бо він в повному значенні цього слова таким був. Український аристократ духа, це людина, в якій сполучені два основні елементи: примірний християнин та український патріот. У покійного оця синтеза Божого і народнього якнайкраще проявлялася.
Проф. М. Тершаковець, це відомий педагог і вчений, будівничий людських характерів. Коли сьогодні глядимо на величаві будівлі та подивляємо їхніх архітектів, то мимоволі з жалем стверджуємо, що вони не тривкі. Сьогодні вони є — завтра їх розбирають. Інакше мається із добрим вчителем-педагогом, який будує будівлі нерукотворні, будівлі, що починають своє існування у перших формуючих роках свого життя у школі, а опісля, оперті на сильних фундаментах виховання ростуть та остаються незнищимими у вічності. Таким будівничим був саме Покійний. Він був насамперед примірним християнином. Як приємно було вчора під час відправи Парастасу слухати промовців, які підкреслювали цю ідею. Як цікаво і цінно було почути з уст старшої людини спомин про Професора, якого затямив він собі не як свого професора, бо ходив до Філії, але як професора, що знав його лиш з виду, а знав тому, бо переходячи попри катедральний собор св. Юра у Львові, кожного ранку зустрічав, як ішов на Богослуження. Це і справжній будівничий характерів і ця, чи не найважливіша прикмета Покійного збереглася була до останніх часів, бо коли лиш мав змогу йти до церкви, то не опустив ні одного дня, щоби не зайти до неї та не взяти активно участи у святій Літургії, принимаючи завжди і Святе Причастя. Ще у Львові називали проф. Тершаківця «супер-католиком» і таким, у позитивному значенні того слова він був. Коли сьогодні відпроваджуємо цього «супер-католика» на вічний спочинок, то як воно прикро і боляче, що в Українській Католицькій Церкві робилося труднощі, щоби його поховати на українському католицькому цвинтарі.
Професор Тершаковець був свідомим українським патріотом. Патріотом, що не на словах, але цілою своєю настановою старався передати своїм учням усі цінності української культури. Коли пригадаємо собі наші шкільні роки і коли осталося в нас якесь знання із даного предмету, то це лиш тому, що професор даного предмету був суворий і вимагаючий. Він вимагав і двійки давав, але на те, щоби загартувати тих, які були під його опікою і навчити, що крізь життя легким способом пройти не можна.
Я бажав би, щоб мої слова були для Вас, усіх членів опечаленої Родини, словами співчуття і розради, бо останні тижні були для Вас особливо тяжкими. Але Господь дав Вам напевно змогу серед круга Ваших приятелів мужно їх перенести, а сьогоднішні наші похоронні відправи залишать у Вас певно почуття тихого спокійного вдоволення, що все це остаточно щасливо закінчилося, а Батько і Мати спочивають на місці, де їх вже напевно ніхто не обидить, де вони вже спокійно відпочиватимуть по довгих і плідних роках свого життя, а де многі відвідувачі не раз пристануть, щоби згадати у тихій молитві душі Спочилих Праведних.
На цьому місці хотів би я передати усім Вам, Дорогим Членам Родини щирі вислови співчуття. Насамперед від їх Блаженства, Блаженнішого Патріярха Йосифа, який телефонічно доручив мені передати своє співчуття із запевненням молитов і благословенням для Вас усіх. Я бажав би теж передати співчуття в імені нашої парафії св. Володимира і Ольги в Чікаґо, від Ваших приятелів з Чікаґо, а також від о. митрата Петра Хомина з Торонта, який бажав бути присутнім на сьгоднішньому похороні, але на жаль недуга прикувала його до ліжка.
І разом із тими словами співчуття хотів би рівнож потішити Вас словами самого Божественного Спасителя, який каже: «Згадайте слово, що його я вам сказав: Не є раб більший Господа свого. Якщо мене вигнали, і вас виженуть; якщо слово моє зберегли, і ваше збережуть… З синагог виженуть вас, але прийде час, коли всяк, хто вб’є вас, думатиме, що службу приности Богові» (Ів. 15. 20; 16. 1-2). Так сказав сам Божественний Спаситель і слова Його почали справджуватися в продовж цілої історії Христової Церкви. Після Спасителя, який серед невідрадних обставин мусів навіть закічити своє життя на хресті, прийшли опісля такі самі хрести для праведних ісповідників віри, для тих, які мусіли ставати в обороні своєї церкви та не зважаючи на всілякі труднощі, зуміли їх перебороти.
Актуальність цих слів Спасителя проявляється у всіх століттях існування церкви. Ось саме недавно святкували ми празник Трьох Святителів, з яких кожен мусів боротися із ложними науками. Св. Іван Золотоустий віддав своє життя, як ісповідник віри на засланні. Подібна доля зустріла й св. Григорія Богослова. Доля його нагадує нам дуже теперішні часи, і то якраз у нашій Українській Помісній Церкві. Св. Григорій, ставши архиєпископом Царгороду почав енергічно обновляти Церкву, занечищену різного рода єресями. Єресі одержали таке право існування, що остаточно для архієпископа Царгороду не осталось ні одної церкви. І він мусів відправляти в іншому приміщенні, що його могли б ми сьогодні назвати авдиторією, чи навіть клюбом. Вірні християни назвали тоді це приміщення «анастазією», тобто «воскресенням» і у цій «анастазії» св. Григорій, архиєпископ Царгороду, немаючи змоги відправляти у своїй катедрі, чи іншій церкві, відправляв серед дуже скромних обставин Богослуження, але своїми проповідями, книгами, навчанням — цілою своєю глибокою вірою допровадив до того, що з цієї «анастазії-воскресення» прийшло справжнє воскресення-відродження цілої Христової Церкви на сході, а опісля у цілому світі.
І ми тепер переживаємо подібні обставини. Тут і там не допускають вірних до церков, тут і там під фальшивими претекстами чужих нам церковних канонів не дозволяють прославляти Господа так, як передало нам наше тисячолітнє християнство, тут і там мусимо збиратися у новітніх «анастазіях», з яких, ми певні, прийде відродження-воскресення нашої Церкви і народу. І в тому мусимо бути сильно переконані. В тому підтверджує нас двотисячна історія християнства. Наш Блаженніший Патріярх, як колись св. Григорій Богослов старається розбудити серед українського народу, у нашій Помісній Українській Церкві, це правдиве відчуття нашого рідного українського благочестя. Його кличами захопилося велике число нашого мирянства, яке чомусь більше відчуває небезпеку загибелі нашої Церкви та потребу відродження її, як це часом бачать вищепоставлені церковні провідники. І у висліді — постають нові церковні громади на поселеннях. Оці нові церковні одиниці не припадкові. Вони основуються на ідеях наших великих пастирів.
Ідею збереження нашої Церкви, як цілости в цілому світі кинув спочатку Слуга Божий Митрополит Андрей. Він надав нашій Церкві нову візію, висилаючи священиків і єпископів по цілому світі. І так почали дозрівати Церкви-Дочки у Південній і Північній Америці, по цілій Західній Европі і вкінці в усіх закутинах світу. І коли приглянемося долі її, то завважимо, що вона воскресала у своїх Дочках так, як воскресала вселенська церква у перших століттях християнства.
До Америки приїхав з доручення Слуги Божого Митрополита Андрея священик Волянський, щоби заопікуватися своїми людьми. Але чужі канони не дозволяли йому на те. Все ж таки о. Волянський, згідно з доручення свого Митрополита створив першу українську парафію у Шенандо. Латинська ієрархія суспендувала його і так постала в ЗСА суспендована парафія. (Вже тоді суспендували!). Але на диво — із суспендованої парафії у Шенандо постала велика американська метрополія. І чомусь усі забувають, чи не хочуть про те згадувати, що ця метрополія, яка має вже третього митрополита у Філядельфії постала на «суспендованій» парафії у Шенандо. І якщо б не було тоді того «суспендованого священика», то хто знає чи тепер ця метрополія існувала б.
А потім прийшов перший владика — Преосвященний Сотер Ортинський, який знову без жодних особистих прав, жодних юрисдикцій мав підминатися місцевим латинським єпископам. І коли приходили до нього різні «буллі», які вимагали, щоби користуватися тільки нежонатим духовенством, усувати хори, впроваджувати органи і т. п., то Преосв. Владика відписав до Риму: «Якщо прийшлося б мені усі ці розпорядки сповнити, то тоді прошу прийняти до відома тому, що я присягав Вам на вірність — то в Америці, в Українській Церкві, останусь лиш я і мій канцлер — і більш нікого!»
І так ішли роки за роками і наша Церква поволі віддалювалася від своєї Матері, але завдяки появі нашого Блаженнішого Патріярха, що саме 15 років тому з’явився чудом на волі, ми сьогодні можемо радіти тою відродженою нашою Церквою, яка наразі ще чомусь не розуміє тої ваги, що їй надав Блаженніший своїми змаганнями відродити її. Коли ж сьогодні глядимо на цю Церкву, то дивуємося, чому такі труднощі колись від чужих, а тепер таки дуже часто від своїх. І знову історія повторяється і ті парафії та тих священиків, які хочуть служити Богові і свому народові так, як цього вимагає наше українське благочестя тут і там знову починають називати «схизматиками». Отець митрат Музичка написав недавно дуже цінну статтю під заголовком: «Чи ми схизматики», в якій дивується, що справжніх відступників від віри, марксистів, Свідків Єгови ніхто не торкає і не обиджує, а так дуже бояться священиків, що проповідують правдиву католицьку науку і називають їх «схизматиками». І далі згадує він теж, як то англійський католицький журнал на першій сторінці осуджує наших священиків, що бажають тільки прийти з духовою поміччю своїм співбратам, а на дальших сторінках того самого числа вітає приязними словами єретика, німецького богослова Кюнґа, що прибув до Англії зі своїми викладами. — Це ж абсурд сьогоднішнього дня!
Коли ми так застановляємося над тими проблемами, хотів би я зацитувати віршик, що його помістив Маркіян Шашкевич, ще як був студентом, у першому випуску книжечки «Син Русі». Там він пише:
«Що за дідько ту рогатий?
Брат не хоче брата знати
Єден впертий, другий думний,
Оба кажуть — «Я розумний».
Ці слова сперед століття я спеціяльно зацитував тому, що Покійний Професор був спеціялістом Шашкевича. Та до тих перших спроб о. Маркіяна можна додати багато інших авторів. Франко розвиває це в поетичній формі, кажучи:
«І чом відступників у нас так много
І чом для них відступство не страшне?
Чом рідний стяг не тягне нас до свого?
Чом працювать на власній ниві стид,
Але не стид у наймах, у чужого?»
Ось такі слова приходять нам особливо на думку сьогодні під час похоронів Покійного Професора Тершаківця. Інколи може відійшов я від теми, але на ділі вона дуже тісно получена із нашими сьогоднішними обставинами. Ці думки виходять із сьогодні наболілого серця, коли ми саме поховали людину серед таких обставин, які не повинні були бути. Тих кілька думок сказав радше для розради Родини, щоби Вас переконати, що коли ми усі тут зійшлися, то тільки на те, щоби віддати останню прислугу Покійному Професорові, а Вас усіх піднести на дусі та в імені усіх нас тут Вам ще раз підтвердити, що Ви мали славного Батька, Брата і Дідуня. Що Ви мали людину, якою ніколи не посоромитеся. Він відійшов з цього світу, як справжній український аристократ духа.
І коли ми сьогодні відпровадили його на вічний спочинок і поховали разом з Вашою Покійною Мамою і Бабунею, то сьогодні щиро молимося, щоби Господь прийняв обидві ці праведні душі до свого царства і щоб вони там втішалися тою радістю, якою жили тут спільно на землі і до якої прямували своїм праведним життям.
