Високопреосвященні Митрополити, Преосвященні Владики, Ексцеленціє, Амбасадоре України, Представники Влади, Всесвітліші і Преподобні Отці і Сестри, Високоповажані Пані і Панове, Дорогі Гості!
Дуже Вам дякую, що зволили прийняти наше скромне запрошення з нагоди Ювілею чотиристаліття Берестейської Унії і відвідати українське найновіше історичне місце в Римі, на якому понад тридцять років тому: «Українська Греко-католицька Церква почала підносити свої намети, яким, — як казав Папа Павло VІ, — повірено спадкоємство минулих століть… й обітниці майбутніх віків».
Подвижником цього чину був Блаженніший Йосиф Сліпий, який після 18-літньої каторги і приїзду до Риму на Вселенський Собор Ватіканський II словами Папи Павла VІ: «На оцій римській землі засвідчує подвійну традицію Української Греко-католицької Церкви: одну — релігійну через здвигнення… нового храму Святої Софії, і другу — культурну через заснування… багатонадійного, і в сучасну хвилину так знаменного, нового Католицького Університету, що особливо характеризується студіями історії мислі України» (Благовісник, 1969, 8).
Коли довголітній каторжник залишав Радянський Союз, звільнений з лагерів завдяки Папі Іванові XXIII, і в 1963 році їхав на Собор, в його вухах ще гомоніли слова слідчих — суддів з Красноярська і Києва в 1958 і 1959 роках, що: «На прошлых допросах вы назвали себя митрополитом греко-католической церкви. Известно, что такой Церкви с 1946 года не существует» (так запротокольовано в 4 томі слідства, арк. 16, 21).
На це митрополит Йосиф спокійно відповів: «Я считаю до сих пор себя главой, митрополитом греко-католической церкви. С решением Львовского Собора 1946 года о присоединении греко-католической Церкви к православному (патриархату) я не согласен» (т. 4, арк. 118-120).
«І мене, казав митрополит Йосиф слідчим, — ніколи не опускала думка про відновлення діяльності греко-католицької Церкви… З тою метою з многими священиками я встановив зв’язок, тобто переписувався з ними, посилав свої привіти й пастирські Послання, з котрих було видно, що я твердий і вірний греко-католицькій Церкві» (т. 5, арк, 9). А в монументальній праці «Історія Вселенської Церкви на Україні», яку він писав п’ять років на засланні, твердив, що законний центр християнства був і є Рим і що Греко-католицька Церква в Радянському Союзі повинна бути відновлена, а її духовенство об’єднане й підпорядковане Папі, а не (московському патріярхові) православію» (т. 4, арк. 119-120).
Коли слідчі-судді твердили, що Греко-католицька Церква від 1946 року не існує, то не згадали, що вже від 1945 року Митрополити і всі єпископи, сотні священиків, монахів і монахинь та тисячі вірних — карались по радянських тюрмах і лагерах як ісповідники-мученики. І щойно в 1989 році Господь Бог чудесно послав волю цій нашій Церкві, і Ви, Дорогі Гості з України, є свідками і учасниками її існування і розвитку в Україні.
Відзначуючи в Римі Ювілей 400-річчя Берестя, ми з вдячністю згадуємо і 13 Пратулинських мучеників за Унію. Щасливим збігом обставин 10 днів тому (25.06.96), в присутності Папи Івана-Павла II, прочитано 14 Декретів про чуда і геройськість чеснот слуг Божих, а між ними зокрема дорогий нам Декрет про мучеництво Слуг Божих Вікентія Левонюка і дванадцять його товаришів Мучеників, католиків-уніятів, убитих за їхню вірність Католицькій Церкві дня 24 січня 1874 року в Пратулині. І тоді, 120 років тому, казали, що Греко-католицька Церква (Уніятська) — не існує.
Тих тринадцять мучеників села Пратулина (повіт Константинів) були членами Руської (Української) Церкви, бо парафія Пратулин належала до Холмської єпархії, яка була частиною Київської митрополії, потім Галицької. їхнім останнім парохом був отець Йосиф Курманович, якого арештовано кілька тижнів раніше і відірвано від парафіян. Тоді парафіяни Пратулина замкнули церкву і ключі тримали в себе, хоч знали, що їх чекає, Бо кілька днів раніше в селі Дрелів загинуло від куль російських солдат п’ять парафіян (Семен Павлюк, Теодор Боцян, Андрій Харитонюк, Іван Романюк, Павло Козак) за те, що не хотіли віддати церкви, а кількадесят парафіян було поранених.
В Дрелові старшина Бек вагався стріляти до безборонних людей, що обороняли свою церкву і через губернію телефонував до Петербургу, що йому робити? — за кілька годин прийшла відповідь: «Перебить всех!» (постріляти всіх!).
В Пратулині старшина відділу не звертався більше до Петербургу і коли дав наказ стріляти до парафіян, то народ клякнув на сніг (бо це був місяць січень) і повним голосом почав співати: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас…» і далі «Хто під Твою опіку…», то посипався на співаючих град куль, почали падати на землю вбиті і поранені (сніг почервонів від крови мучеників і поранених), але пісня не переривалась.
Першим упав убитим 17-річний хлопчина Никита Грицюк, якого тіло підхопив на руки Гнат Франчук, що на хвилину перервав побожний спів, кажучи: «Ми всі готові загинути за віру». І коли стрілянина солдатів припинилась, то на снігу лежало дев’ять мучеників за віру, а чотирьох померло від тяжких ран того самого дня, і їх всіх тринадцять поховано разом: Вікентій Левонюк, 25 років, с. Кричево; Іван Андрейчук, 26 років, с. Дерло; Константин Бойко, 21 рік, с. Ленг; Михайло Ваврищук, 21 рік, с. Вільшина; Онуфрій Васильок, 21 рік, с. Зачіпок; Филип Кирилюк, 40 років, с. Зачіпок; Максим Гаврилюк, 35 років, с. Дерло; Никита Грицюк, 17 років, с. Зачіпок; Данило Кармащук, 40 років, с. Ленг; Константин Лукашук, 45 років, с. Зачіпок; Вартоломей Осипюк, 28 років, с. Богукал; Лука Бойко, 21 рік, с. Ленг; Гнат Франчук, 50 років, с. Дерло.
Народ не рухався, не розходився, продовжував співати до Творця, ніякий зойк не вийшов з уст умираючих, жоден проклін з уст ранених, які вмирали в Бозі і з Богом — бо за віру, яку Бог влив таку сильну в їхні серця.
Коли ті сумні події набрали широкого розголосу в світі, Петербург припинив стріляти до «уніятів», але не припинив дальшого переслідування — з наміром прилучити уніятську Церкву (греко-католицьку) до Російської Православної Церкви, і це тривало аж до наших часів.
Пратулинські мученики дочекались прославлення, чекаємо тільки на назначення дня, що буде їм присвячений, може це буде день 24 січня — день їхнього мучеництва.
Тепер черга — на прославлення найновіших численних мучеників нашої Церкви за час найстрашнішого її переслідуваня комуністичною владою. Сподіємось, що воно наступить за чотири роки у Великім Ювілеї. І це було б благословенне завершення нашого Ювілею 400-ліття Берестейської Унії, яке відзначуємо. Дай це, Боже!
