Ваше Блаженство,
Преосвященніші Митрополити,
Преосвященні Владики,
Жалобна Громадо!
«Невмируща (пам’ять) слава належиться тим, що ціле своє життя віддали для туземного і вічного добра свого народу, що в посвяті й жертві духовних і тілесних сил горіли і трудилися для нього». Цими словами починав свою промову в 1937 році Блаженніший Йосиф на Академії з нагоди 300-річчя смерти митр. Йосифа Веньямина Рутського. «З подивом глядить кожний на пориви їхнього духа, — продовжував Блаженніший, — на їх лет і відвагу і клонить голову перед їх безмежною любов’ю». Ці пропам’ятні слова, що були виголошені 50 років тому перед численною і вибраною авдиторією у княжому городі Львові в присутності Митрополита Андрея, примінюємо нині до тодішнього промовця Блаженнішого Йосифа, в третю річицю його смерти.
В історії Христової Церкви на Україні — це світла й героїчна постать, яка завершила перше 1000-ліття нашого християнства великим вкладом в розбудову нашої Церкви. Це визначний пастир, організатор релігійно-церковного життя, учитель, провідник і оборонець рідної Церкви й народу, зокрема в часі переслідування своїми довголітніми терпіннями і каторгою в радянських тюрмах і концтаборах. Одним словом, в історії нашої Церкви — це постать небуденна. Могутність її стане ще більшою, коли глянути на неї з історичної перспективи, як на одну цілість, повну великої духовної сили, коли зважити її значні наслідки і заслуги.
В нашому XX сторіччі — це другий визначний український муж, якого Боже Провидіння післало Українській Католицькій Церкві з двох визначних церковних мужів, що мусіли йти тернистим шляхом і в героїчний спосіб виявили свою вірність Христовій Церкві та українському народові. Це насамперед Слуга Божий Митрополит Андрей і його наслідник на престолі галицьких митрополитів — Блаженніший Йосиф.
Вперше стрінулися вони в м. Заздрості або Струсові в 1902 році під час візитації митр. Андрея, а потім в 1911 р. у Львові на вступному іспиті до Духовної Семінарії, й обидва рази Митрополит Андрей поставив молодому юнакові те саме питання: «Що таке спільнота святих?». Не збереглася відповідь юнака, але напевно була вона добра, бо митрополит не тільки прийняв того надійного юнака до Духовної Семінарії, але незабаром (в 1912 р.) вислав його на вищі богословські студії до Інсбруку в Австрії, а згодом до Риму.
Принагідну відповідь на вищезгадане питання дав нам сам Блаженніший Йосиф у своїх проповідях у Римі в 1969 і 1970 роках, що в Церкві Христовій — це питання належить до таїнства, спільнота святих — це сильна і тісна сполука між ангелами і святими, що в небі славлять Бога і радуються з тими, що є в чистилищі та між нами на землі, які ведуть щоденну боротьбу за славу Божу, за добро ближнього, за краще і вічне життя…
«Спільнота святих, — ствердив Блаженніший, — це якась сильна і таємнича сполука, тілесна й духовна, що сполучує нас з усіми померлими… Ця сполука ніколи не може бути розірвана. Вона є не тільки природною в тому розумінні, що вони тілом і кров’ю та природним духом сполучені з нами, але вона є надприродною ласкою, надприродною сполукою, якої не дасться розв’язати, розбити, роздерти жодними людськими природними силами, бо вона оперта на надприродній основі… Вони, померлі, — навчав Блаженніший, — не відійшли зовсім десь у ніщо і не пірвали всіх зв’язків з нами, не відійшли вони безслідно, бо лишили тут між нами свій труд і дорібок, вони відійшли до Господа, переставилися від нас і сповняють у спільноті святих свою дальшу місію. Вони стоять перед Господнім престолом і продовжують свою ще успішнішу молитву за нас… Це єдина радісна думка і вираз підйому, якими згадуємо померлих».
Такий наш прадідний звичай, що діти поминають свого батька, а зокрема в річницю відходу у вічність, поминають його молитвою, добрим словом і подякою за всі добродійства та дари. І тому всі ми зібрались сьогодні близько гробу св. п. Патріярха Йосифа з нагоди третьої річниці його смерти, щоб помолитись за його душу, щоб подякувати Господеві, що післав нам такого архиєрея, такого пастиря, а зокрема за всі благодаті, які сходили через його руки.
Прийшли ми також сюди, щоб почути з гробу його безмовну проповідь та щоб пригадати собі його деякі слова й діла та набрати нових сил, щоб продовжувати його діло і виконувати його Завіщання. Тому і згадати треба бодай в найзагальніших рисах головні напрямні його життя і великі його діла.
«Вибрало його і вело Боже Провидіння дивними дорогами та належно приготовило до великого післанництва» і тоді в 1912 році, коли митр. Андрей висилав його на вищі філософсько-богословські студії до Інсбруку, і тоді, тобто 30 вересня 1917 року, коли наш Митрополит як «царський в’язень», відразу по звільненні з царської тюрми, поклав на його голову свої святительські руки, уділяючи йому ієрейські свячення в старовинній унівській церкві.
В 1920 році вони зустрілись у Римі, де Блаженніший Йосиф завершував свої студії, присвячуючи всю свою увагу головній і найтяжчій темі (східньої) богословії — таїнству Пресвятої Тройці, яку він завершив працею про походження Святого Духа — про начало дихання у Пресвятій Тройці. Цією працею він «дійшов до вершка, — як ствердив монс. Ноллі, — що його в майбутньому богословові не легко буде переступити, а його аргументація є чудесною… і тому я не вагаюсь назвати його одним з найсильніших сучасних богословських умів… Його вклад в богословський розвиток УКЦ був з певністю рішаючий і незаступимий…« (Осс. Р. 14.6.87). До того вершка дійшов Блаженніший Йосиф ще в 1922 році, маючи 30 років і повертаючись до рідного Львова.
Подорозі він вступив на Конгрес до Велеграду і про свої думки з конгресу написав у «Ниві». «Велеград, — писав він, — столиця колишньої моравської держави… Нині він малий, тихий і замислений, бо його печуть давні — тяжкі думи… З’єдинення у вірі й оновлення релігійного життя слов’ян — ось це думи, що їх вложили в його душу (Велеграду) святі апостоли слов’ян… Ми, українці-католики, становимо на Сході найчисленнішу гілку Католицької Церкви, і хоч-не-хоч спочиває на нас відповідальність за майбутній напрям і розвиток християнського католицького Сходу».
«Може ми найліпше й найбільше можемо зрозуміти нез’єдинений християнський світ, передусім нез’єдинену Православну Україну і взагалі східню слов’янщину. Ми зберегли східній обряд, східні традиції, ми зв’язані з усім християнським Сходом тисячами ниток культурної, релігійної, ідеологічної, звичаєвої й т.п. традиції, ми пов’язані близькими кровними спорідненнями з найбільшими народами нез’єдиненого Сходу. Отже нашим обов’язком було звернути якнайбільшу увагу на відродження у нас католицької науки, на створення української богословської науки із спеціяльними узгідненнями богословських питань, зв’язаних зі Сходом», щоб «науковими працями знайомити Захід із Східньою Церквою та її теологією і таким чином в сім’ї народів Вселенської Церкви забрати в науці голос та дати свідоцтво своєї культурної вироблености».
При різних нагодах Блаженніший Йосиф згадував, що від митр. Андрея зазнав він «стільки добра і прихильности та від його брата о. Климентія» (XII, 151).
У вищенаведених рефлексіях з Велеграду і в здобутих за кордоном богословських студіях є зміст його майбутньої програми праці, зокрема виховної праці, яка тривала 20 років у Львові, коли митр. Андрей доручив йому Богословську Академію і виховання нових, молодих священиків. Саме до них він звертався, кажучи: «Може й нині, коли глядите на ці безкраї, астрономічні простори, на сколихане море достиглої пшениці, будиться охота до посвяти і праці, але покищо ще не той час, щоб могли ви починати. Бо щоб туди прийти, треба здобути собі велике знання, сили і перейнятися наскрізь Христовими засадами віри. Треба здобути собі високе богословське образування і потрібну святість душі. Щойно з тими такими підготуваннями і з такою силою духа можна ставати за плугом» (Твори XII, 23).
Восени 1939 року, серед повені комунізму, митр. Андрей, приготовляючись на мученицьку смерть за свою Церкву, вибрав і висвятив свого наслідника, і цей вибір потвердив папа Пій XII, а священикові, що їздив з письмом Митрополита в тій справі до Риму, сказав: «Ліпшого кандидата, крім о. ректора Сліпого, не було». В празник Непорочного Зачаття, 22.ХІІ.39 p., митр. Андрей разом з єпископами Будкою і Чарнецьким уділили архиєрейські свячення Блаженнішому Йосифові.
І Блаженніший Йосиф старався оправдати це велике довір’я митрополита Андрея і про це згадує у своїх нотатках в 1975 р. так: «В покликанні до духовного стану я бачу виразно Божий голос і Божу руку впродовж усього життя… Зокрема Голос Божий наказував мені стати наслідником святого і геніяльного сл.п. митрополита Андрея в найтяжчих умовах руїни нашої Церкви, передусім в тюрмах і таборах на Сибіру, в Полярії, Мордовії і на Далекому Сході. Очевидно, не місце тут переповідати всі події і катування, але за одно дякую Богові, що я старався і в найтяжчих умовинах не сплямити доброго католицького імени нашої Церкви і свою скромну особу…».
Коли 22.VІ. 1941 р. вибухла німецько-радянська війна, то НКВД мало не вбило Блаж. Йосифа. Агенти НКВД витягнули його, разом з іншими, з св. Юра, роздерли рясу і поставили під мур і так тримали 2-3 години із скорострілами за плечима. Вкінці прийшов якийсь старшина і відпустив їх додому… І майже чудом Боже Провидіння тоді врятувало йому життя. А довголітній тернистий шлях Блаж. Йосифа почався.
11 квітня 1945 року ув’язнено всіх наших Владик на чолі з Митрополитом Йосифом. А світ, навіть католицький світ, святкуючи закінчення Другої світової війни і перемогу над нацизмом, немов забув про «Перших закованих». Одинокий Апостольський Престіл Енцикліками Папи Пія XII з 1945 і 1953 року та промовою з 1952 року став в обороні нашої УКЦ і виразно нап’ятнував московського патріярха Алексія як співвинного у ліквідації нашої Церкви.
Коли наш сучасний світ знав і писав потім про мученицький шлях кардиналів: Степінаца — хорвата, про Міндсенті — мадяра, про Вишинського — поляка і про Берана — чеха, аж до найменших подробиць, то про нашого Ісповідника-мученика Йосифа і його співбратів — світ знав дуже мало і, на жаль, мовчав. На це навіть прилюдно жалівся «Архипастир скитальців» 14.6.53 р. перед тисячами вірних різних національностей в чудотворній марійській місцевості Альтетінґ в Баварії та у своїй доповіді осудив ту гробову-могильну мовчанку — «Тотшвайґен»— західнього світу про мартирологію Української Католицької Церкви.
Факт мучеництва УКЦ, поставлення її поза буквою закону та насильне її винищування не викликали у вільному світі такого відгомону, як того можна було сподіватись. Ми болюче відчували ту мовчанку про «Перших закованих», ми не раз думали собі, що спільний протест вільного світу міг би, в деякій мірі, облегшити долю Блаж. Йосифа і цілої УКЦ. На жаль, вільний світ залишив Блаж. Йосифа у його Гетсиманії страждань — самітнього й забутого.
«Самітнього й забутого» тільки вільним світом, бо з ним було його стадо. Очі всіх наших переслідуваних, гнаних і голодних братів та сестер були звернені в його сторону. В своїх думках і молитвах вони були разом з ним. На його мужньому прикладі вони черпали свою велику моральну силу, бачучи, що «Добрий Пастир душу свою кладе за вівці свої». Приклад свого Митрополита-каторжника вливав у їхні душі надземську силу, що помагала їм нести спільно важкий хрест аж до щасливого кінця. Караючись 18 років по радянських тюрмах і таборах, Митрополит-каторжник давав зразок справжнього християнства, зразок неустрашимого Пастиря, своїм злиденним життям в’язня вказував і на те, що поза матерією і її брутальною силою, якою користується безбожницька система і її звироднілі люди, існує також незнищимий і невмирущий Дух.
Боже Провидіння так зарядило, що Первоієрарх найстаршої і колись відомої всьому світові київської митрополії, замість свого митрополичого осідку у Львові, карався (від 1945 р. до 1963 р.) по сибірських тайгах і тундрах, де між мільйонами каторжників треба було чоловіка Божого і апостола, що своїм зразком християнського життя і геройською поставою супроти безбожної влади та своїми кайданами проповідував Христову Євангелію краще і голосніше, ніж із вільного амвону собору св. Юра і вивів свою Церкву на недосяжні висоти геройства, мучеництва і святости.
Блаженнішому Йосифові приписують такі слова, сказані з нагоди 70-ліття його уродин, після 17-літньої неволі, тобто ще в лютому 1962 року: «Про свою долю не буду Вам оповідати, бо вона така сама, як багатьох з Вас… Нас ламали, та не зламали, бо з нами був Дух Святий. Ми заковані, але не скорені… Сибір почув стогін і нарікання, але й піднесену молитву до Бога… Те, що зі мною сталося, справді вийшло на користь Євангелія».
Слова Блаженнішого Йосифа: «Наша Церква і наш нарід при всіх немочах сповнили дотепер гідно своє завдання. Наша ієрархія, наші мученики й ісповідники лежать вже в невідомих могилах. Але з них вони найвимовніше промовляють до нас і до всієї Католицької Церкви: Ми віддали своє життя за Божу справу, ми боронили Христа і Його Вселенську Церкву! Скільки в цих мовчазних словах бадьорости духа, потіхи і відваги для нас!.. І нам остається лиш одна дорога, йти кривавими і світлими слідами наших попередників…, молитвою і ділом продовжувати цей великий чин єдности Церкви під одним Пастирем»!
Чотири судові процеси і засуди
Покищо не маємо документів з 4-ох процесів і засудів Блаж. Йосифа та його відповідей нечестивим суддям, що переводили процеси завжди при замкнених дверях. Але маємо два інші важливі документи, тобто відповіді, відписи так званих двох «жалоб». Це довгі оскарження, які Блаженніший написав у київській тюрмі, в ізоляторі, на свої уродини 17.2.1961 p., виснажений вже до краю своєю 16-річною каторгою. Одне оскарження звернене до першого секретаря комуністичної партії в Україні, а друге до українського радянського уряду. Можна припускати, що відповіді суддям були подібні до змісту «жалоб».
«Ви, Радянський Український Уряд, — писав Блаженніший, — маєте претенсії до Папи, що він ваш ворог. Добре, то зробіть так, щоб він був вашим другом… Перестаньте переслідувати греко-католицьку Церкву і нищити загалом релігію, а тоді відносини безумовно зміняться на краще… Прохаю зрозуміти, що католицька, вселенська Церква існує вже на українських землях буквально тисячу дев’ятсот літ, а ви — 44 роки, несповна півстоліття. Вона перша боронила бідняків і всіх покривджених не фізичною, але моральною зброєю… Мені предкладали не раз і не два, в Москві і навіть тут, в Міністерстві в Києві, і то за великі винагороди, виступити проти Папи… Але я уважав і тепер не змінив своєї думки, що це попросту одчайдушність…
Ми, греко-католики, є такими громадянами Радянської України, як і ви…, але Папа нам не ворог. Я навіть в душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись прав для греко-католицької Церкви, яке вона вже мала (див. «Ізвестія» грудень 1945) і яке їй право належиться на основі Конституції, а нині воно потоптане… Я тепер добре розумію, чому в Москві провід міністерства так бажав мати мою «Історію вселенської Церкви на Україні й загалом в Радянському Союзі»…
Ви добре знаєте, що мене арештували вночі, ніччю привезли до Києва, ніхто не знав, де я дівся. Вірні хотіли зложити мільйон рублів заставу, щоб мене випустили на свобідну стопу. Мене судили тайно вночі при замкнених дверях, ось тут недалеко вашого теперішнього кабінету, без прокурора і оборонця… Мені небагато лишається до життя, але прийміть до відома, що я безборонний каторжник-в’язень й терплю знущання і то невинно майже 20 літ! Хіба не досить!.. Ще не так то дуже давно мені говорили видні комуністи… тут таки в Міністерстві: «Єслі би ви не мітрополіт, ви би здесь не сіделі». Значиться, я сиджу за справу Церкви, за яку ви хочете мене наново обвинуватити.
Перестаньте переслідувати греко-католицьку Церкву, лишіть вірним свободу бути греко-католиком або нез’єдиненим-православним, якщо їм так подобається. А тоді, полишивши таку повну свободу, побачите вислід, чи нарід хоче греко-католицької Церкви, чи ні, і справа скінчена.
Деякі з вас чекають аж ми всі, греко-католики, повмираємо. Але це даремні сподівання. Греко-католицька ж Церква за кордоном скріпилася і зросла… отже наразі нема вигляду на її загибіль! А тут будемо вмирати ми, будете вмирати і ви, а греко-католицька Церква перетриває в катакомбах безбожницьке лихоліття…
Зокрема щодо вас, гр. міністер, то ви безбожник, і яка вам рація поборювати католицизм, а боронити православіє, ви ж в ніщо не вірите і вам навіть якось не випадає виступати в ролі апологета і оборонця Московської патріярхії і московського православія… Нема нині розумного комуніста не тільки на Україні, але й в Радянському Союзі, що хотів би повторити акти з 1945 і 1946 року. Вони задорого коштували Радянському Союзові, а зокрема Радянській Україні. Скільки трупів і скільки це нашкодило державі і тут, і за кордоном. Не диво, що багато провідних комуністів признає одверто і то не тільки в Москві, але і в Києві: «Ми поповнили похибку — нас обманули». Очевидно, для добра держави треба це направити, а направити похибку приносить кожному тільки честь і славу! І направити її легко! Радянська Україна признає ще католицьку Церкву, отже, признає і українську католицьку Церкву.
Ви можете не відчувати жодного тягару, а мене все те болить і кожне шорстке слово. Я вже представив, що ми не в Академії Наук на рівних правах, і що ми неспівмірні величини під кожним оглядом. Ви — міністер, а я каторжник без жодних прав. Я науковець, а не політик, а митрополит, а ви не науковець, а політичний керівник з фізичною силою в руках. З позиції сили, як кажуть, не вмію говорити. А крім того, я приходжу з тюрми і вертаюсь в тюрму, виїхав з тюрми і заїхав до тюрми. І так вже, Слава Богу, 17 літ і завжди під автоматами… Я їхав до лікаря недужий, не спавши ніч, на лікування, а ви перейняли мене на своє «ісправленіє». Кілька годин зариваючої, прикрої, не так дискусії, як оборони від смерти, це навіть для кожного здорового науковця виснажуюча праця, не то для мене хирляка, чи по лаґерному — «доходяги».
Я переконався, що і ви, і Московське і Київське КҐБ не здаєте собі справи, що це таке тюрма і лаґер, бо в них ви не сиділи, а якщо хто і попав, то не вертався вже на своє давнє місце.! Мені нераз говорили ув’язнені слідчі, прокурори і військові офіцери: ми не припускали, що тюрма і лагер такі страшні! їм не одному розчерепили голову… Ви маєте моїх десятки томів слідства… мені товкли вже ці аргументи буквально роками на слідствах і інших розмовах, що єдино правильною є православна нез’єдинена Церква на Україні. Але то в найкращому випадкові, наївність перевертати історію догори ногами».
(Далі буде)
