У сталінських концтаборах, де катували навіть за намір щось записати, — вірші писались. І була в них незглибима віра в Божі сили, які принесуть повернення до життя, на Україну. І справді: на наших очах у 1953 році, коли помер великий деспот, захитались, здавалось, вічні будови імперії зла, а в 1956 р. уже бульдозери руйнували табірні бараки. Воістину «Путі Господні неісповідимі». Збулось те, що тримало нас в нелюдських умовах: віра в Божий Суд.
За мною засмутилась хата,
Ласкава просинь степова.
Там на причілку снів багато
Заколисала сон-трава.
За перевалами плянети,
Де моря Білого поріг,
Моїх начал живі прикмети
Хіба ж би я забути міг?
Як спалахне там сонцем жито —
Шум золотий пливе, як сон…
Його не в силі заглушити
Свист всіх дротів заборонзон!
Я повернусь! Конвой, багнети —
їх маячня мені чужа.
За перевалами плянети
У комишах хлюпоче мжа.
У рясці бавляться качата,
Матуся й кладка ждуть удвох…
Цей дріт — лиш заспів, лиш початок,
Ще скаже Бог — про епілог.
Нориллаг на Таймирі, 1953 р.
