(Скорочено прочитав архимандрит Любомир Гузар на 32 конгресі «Церква в потребі»
в Кеніґштайні 5-8 серпня 1982 р.)
На цю тему Голова Української Католицької Церкви, Патріярх Йосиф Сліпий представив був докладний звіт 30 конгресові «Церква в потребі» (серпень 1980), найважливішими твердженнями у ньому були:
1) Існування Української Католицької Церкви в Україні;
2) Її ісповідницька відвага, її стійкість у християнській вірі Христові;
3) Її прив’язаність до основи віри про церковну єдність у вірності Петрові і його наслідникові на Римськім Апостольськім Престолі;
4) Її вірність власному східньо-церковному обрядові і традиціям східнього християнства;
5) Її глибока пов’язаність з українським народом і її витривалість в обороні своєї власної християнської і національної спадщини.
* * *
На основі цього звіту ми зустрілися зі своєрідним, для багатьох людей, що живуть у вільному світі, незвичайним, ба навіть заскочливим явищем. Не зважаючи на — насиллям і застосуванням моральних і фізичних засобів терору зі сторони безбожного режиму, як і під його режисуру поставленого московського псевдоправослав’я, проведеного включення Української Католицької Церкви у прорежимний Московський Патріярхат — ця Церква існує як ієрархічно впорядкована установа зі своїми діючими анонімно єпископами, священиками і вірними. З багатьох поглядів таке її існування подібне до існування катакомбної Церкви в ранньохристиянських віках.
Наслідуючи свій первозразок, УКЦ проголошує непофальшовану Христову благовість. Вона молиться, священослужить, хрестить оголошених, висвячує після підготови кандидатів у нові священики. Тому що не бракує покликань до священослужіння в Церкві, вона обновлюється. Але одночасно вона мусить терпіти, бо вона осміяна, заборонена і жорстоко переслідувана. Вона іде зі знаком Христового хреста, з печаттю смертного присуду володарів цього світу.
* * *
Щоб пояснити це явище і положення УКЦеркви, що діє в анонімності й нелегальності, як також щоб з’ясувати жахливе переслідування зі сторони радянського уряду віч-на-віч мовчанці російської режимової церкви, треба спершу назвати таке:
1. Згідно з екклезіологією Східньої Церкви УКЦ є « Ecclesia particularis sui iuris » (помісна Церква з власним правом) у Вселенській Церкві. Себто:
а) вона є в повному розумінні католицькою як до свого внутрішнього, так і до свойого зовнішнього католицтва, бо вона має повноту християнської віровизначевої спадщини і зберігає свою поєднаність з Петром;
б) вона в повному і справжньому розумінні православна, бо вона зберігає і обороняє передану спадщину Господньої благовісти отців Церкви і вселенських соборів з часу перед трагічним роздором поміж Сходом і Заходом.
Не без богословської підстави визначено віру Української Церкви, якої раніша назва була «Ecclesia Ruthena » У відрізненні від Ecclesia Moscovita чи Ecclesia Russa як « fides orthodoxo-catolika » (православно-католицьке віровизнання), щоб виразити повноту її християнської віри;
2. УКЦ є в повному розумінні Східньою Церквою, себто вона має:
а) власний східній обряд візантійського зразка;
б) власну церковну мову;
в) власну східньо-церковну богословську спадщину;
г) східньоцерковну з іншими східніми церквами спільну Літургію;
ґ) власні серед українського народу розвинені літургійні звичаї, чим ця Церква відрізняється від інших Східніх Церков візантійської християнської сім’ї;
д) власну форму набожности — благочестя;
е) власне церковне право і власну форму ієрархічного порядку при виконуванні « ministerium pascendes et regendi» (уряду пастирства і управи).
Підсумовуючи, треба сказати: УКЦ є «де факто ет де юре» (фактично і правно) Помісною Церквою у повному розумінні цього слова.
3. Жорстоке переслідування її можна пояснювати тим, що УКЦ в очах безбожницького режиму і псевдоправослав’я є перешкодою при намаганнях її переслідувачів здійснити політично національні і псевдоекуменічні цілі третього Риму, нового церковного осередку влади. Тому то ненависть і брутальність, які не допускають надіятися, що ця Церква десь і колись відповідно до законів Кремля і інших ним контрольованих урядів буде визнана легальною.
Можна, наприклад, приймати, що Кремль і Заґорськ* не матимуть жодних застережень проти легального — самособою контрольованого і керованого урядом — існування Римсько Католицької Церкви, бо ця Церква не є жодною небезпекою для московської Східньої Церкви. Вже нині толерується діяння Римо-Католицької Церкви під юрисдикцією польського примаса на українській території. Присуд смерти для УКЦ пояснюється теж тим, що ця Церква різниться від російської православної і від латинської Церкви в Польщі — в національному розумінні УКЦ не є російською ані польською.
Ненависть московського патріярха до УКЦ пояснюється теж тим, що московський Патріярхат бачить в ній загрозу для свого псевдоекуменізму.
УКЦ заступала впродовж сторіч справжню християнську екуменічну думку, вільну від політичних констеляцій і світових коньюнктур і пробувала її теж здійснювати; при тому вона собі здавала справу, що бажана церковна єдність — це свята річ (дивись синод у Фльоренції та Берестейська Унія).
Страждання українців-католиків є тим більше, що багато кіл у Римо-Католицькій Церкві, включно з її найвищими установами, дало себе засліпити і водити за ніс російському псевдоекуменізмові. Звідси ми заключаємо, що в тих колах немає жодного зрозуміння ані навіть співчуття для цієї страдницької Церкви.
Страждання цієї Церкви промовчується, а її боротьба за дальше життя ще й тим утруднюється, що стосунок тих кіл до суттєвих справ У Ц здебільша ігнорується. Замість морально підтримати і скріпити цю страждущу Церкву бачилося б радо її угроблення. Воно може звучати як парадокс, якщо сказати відверто: і безбожницький осередок Москва-Заґорськ і названі католицькі кола бажають собі скорого зникнення УКЦ з поверхні нашої плянети.
Але вона живе, хоч інші її об’явили померлою. Вона живе і діє, хоча терор в останніх роках ще більше посилився. При тому переслідувачі Церкви і вороги Христа удосконалили свої методи знищування і достосували до обставин.
УКЦ знайшлася на перехресті дії двох чинників: з одної сторони намагання безбожницького режиму цю Церкву знищити, а з другої сторони намагання багатьох кіл на Заході зберегти свої дружні стосунки до східніх потуг. Посеред цього їхнього поля дії бореться український Божий Люд за своє дальше життя. В цьому віддзеркалюється вся драма щоденного життя Української Церкви: 1) Є познаки, що комуністичний радянський уряд був би схильний «залеґалізувати» бодай декілька громад в Західній Україні. Цілево він поширює таку свою сповидну схильність теж серед українських вірних в Україні й закордоном. Воно зрозуміла річ, що вірні під тягарем переслідувань, які тривають декілька десятиріч, конфронтовані з цією спокусою з мішаними почуттями. Але ця спокуса каже їм провести порівняння з так званим залеґалізуванням Католицької Церкви в Мадярщині, Чехословаччині і частково в Литві… 2) Той самий уряд пробує теж зламати внутрішню міць Католицької Церкви і посилює все більше засоби терору супроти незламних, намагаючися її знищувати морально і фізично.
Не зважаючи на ці намагання, до яких безбожницький уряд запріг і московський Патріярхат, все те залишилось без очікуваних успіхів. Висміювання і наруга над релігією як над ненауковим вченням, у радіо, телевізії, пресі, кінах, у шкільних підручниках і т.д. теж цій справі не допомогли.
Релігія і зокрема християнство залишилося і надалі пекучою і нерозв’язаною проблемою для безбожницьких можновладців.
Воно добре знана річ — і це треба у нинішній час повторювати постійно — що тоталітарний режим не може стерпіти релігії як духової сили, яка не підлягає контролі режиму. А тому, що УКЦ не підчинила своїх вірних контролі атеїзму, тим самим вона мусить бути гноблена і переслідувана. Тому радянський уряд застосував нову тактику: розклад із середини шляхом інфільтрації. Режим знає, що багато священиків діє у підпіллі. Навіть знає прізвища тих священиків чи єпископів і, що можна припустити, багатьох вірних. Дуже часто проводяться наглі ревізії по домах. Багатьох піддається томливим переслухуванням. Ув’язнюванням на деякий час, а тоді знову звільнюється, але завжди слідиться за ними. Можна собі уявити, що життя такого священика стоїть під певним натиском. Він мусить завжди рахуватися з можливістю бути арештованим і засланим у концентраційний табір. Навіть почуття страху у тих витривалих священиків притупилося, все ж однак треба числитися з тим, що моральна і фізична витривалість кожної людини має свої межі. Ту саму тактику застосовується і супроти згаданих єпископів Католицької Церкви. Ціль такої тактики ясна: охопити в евіденції якщо не всіх, то бодай багатьох священиків, що діють у підпіллі, і вірних, прибрати до рук усі зв’язки, вивчити особи і здобути інформацію про їх діяльність. В якійсь догідній хвилині ті особи будуть ув’язнені або зліквідовані. А назовні пробується збудити сповидне враження ліберальности і толеранції, і така тактика є не менш небезпечна, як і відкрите ув’язнення, бо вона ослаблює чуйність, розкриває зв’язкову мережу душпастирювання. В один для режиму догідний момент можуть переслідувачі знищити все. Тому слід розглядати цю сповидну толеранцію не як ліберальність, але як пастку і хитрощі переслідувача.
Безбожницький режим застосовує цю тактику, щоб викликати враження ліберальности теж як експортний товар закордон. Захід повинен повірити, який то великодушний, ліберальний і гуманний радянський уряд; але не тільки Захід, теж українці в діяспорі повинні дати себе звести такою тактикою. Діяспора повинна теж упасти жертвою цієї інфільтрації і псевдоліберальности.
Різні в КҐБ складені питання надсилаються на Захід і то навіть від відомих на Заході священиків, щоб посіяти зерно баламутства і дезінформації. Поширюються навіть теологічні статті в західній пресі російською режимовою церквою, щоби оправдати зникнення УКЦ. (Порівняй: Київський Митрополит Філярет: «Уніяти згідно з православною екклесіологією» у: II реґно документі, рік ХХVИ, ч. 462, 1 травня 1982 p.).
Зокрема посилився натиск на УКЦ після того, як у листопаді-грудні 1980 р. синод українських єпископів закордоном підніс урочистий протест проти насильного включення УКЦ в московський Патріярхат 1946 р. і схвалив різні постанови у справі Українського Патріярхату, тисячолітнього ювілею хрещення України і т.д. Лист московського патріярха зі спробою вчинити натиск на папу і незрозуміле викликане Москвою забльокування постанов цього синоду є на Заході добре відоме. В атмосфері сповидної толеранції з одної сторони і морального натиску на світову опінію з другої сторони виникли такі реакції серед вірних і священиків в Україні:
а) Прийшов час, щоб «залеґалізувати» УКЦ згідно зі статтею конституції про свободу культів в СССР.
б) Це намагання скріплене ще й тим, що теперішній папа польського походження втішається в світі великим авторитетом. Тому то проситься його в різних листах про допомогу і тому, що він робить заходи перед радянським урядом, щоб відновити свободу для УКЦ.
в) Окремі громади післали самі прохання до компетентних урядових установ, в яких вони просять про зареєстрування кількох українських католицьких церков. Як досі, такі прохання залишалися без успіхів.
г) Характеристичним для таких сподівань багатьох українських вірних — і то католиків і православних — є лист українських політв’язнів до колишнього американського президента Джіммі Картера з 20.1.77 р. Політв’язні стверджують, що повна і загальна свобода УКЦ, яка діє у підпіллі, мусить бути відновлена і що УКЦ мусить мати бодай ті самі рівні права, що і Російська Православна Церква. У цьому листі вони домагаються теж повороту Голови цієї Церкви, Кардинала Йосифа Сліпого і його священиків на Україну, а далі вимагають віддачі усіх церков, манастирів, семінарій і богословської академії.
ґ) Поширюється думку, мовляв українці, що живуть закордоном, не розуміють своїх братів і сестер в Україні, що живуть у поневоленні й тому не роблять жодних заходів, які могли б вести до залеґалізування підпільної Церкви.
д) Деякі священики заступають навіть думку, щоб для українських католиків створити якусь Церкву латинського обряду, щоб тим зберегти католицьку віру без огляду на одночасну втрату дотеперішнього власного обряду і власної тисячолітньої християнської традиції. Якщо б цей концепт знайшов апробату від римської Апостольської Столиці, то радянський уряд не чинив би жодних труднощів, бо така Церква не являла б собою жодної небезпеки для московського патріярхату.
Вирок смерти для УКЦ був би виконаний. Воно ясне, що такий концепт не може бути прийнятий українським народом. Зрештою спроба такого концепту залеґалізування була б і нарушенням Другого Ватиканського Собору.
Ми можемо собі уявити, якими принадними є спокуси залеґалізування. З людського погляду це можна зрозуміти, бо вона викликує сповидне враження, мовляв, залеґалізування розв’язало б усі проблеми.
В одному сумнівному документі з січня 1980 p., що дійшов на Захід під наголовком «З життя Української Католицької Церкви» називаються в дуже рафінований спосіб навіть умови для залеґалізування:
1) Визнати хиби і гріхи в історії УКЦ.
2) Зрезиґнувати з власної дотеперішньої канонічної ієрархії включно з Кардиналом Й. Сліпим і відкинути її юрисдикцію.
3) Санкціонувати всі латинізуючі елементи і звичаї, а що по-простому означає наблизити УКЦ поступово до латинського обряду і тим відчужити нашу Церкву від народу.
Якщо б піти на ці умови, то така Церква — гібрид — не була б небезпечною ні радянському урядові, ні московському патріярхові. Тому то на УКЦ нападається московський патріярхат як на невластиву Східню Церкву (дивись — стаття митрополита Філярета).
Може радянський уряд погодився б відступити декілька храмів у її розпорядження, навіть допустити власних єпископів і зрівняти правно з латинською Церквою на території СССР.
Після досліду в Мадярщині, Чехословаччині і частково в Литві постає питання, чи можна б прийняти таку розв’язку?
Перед дилемою стоїть тепер УКЦ в СССР. Має вона той великий моральний капітал, що його вона здобула впродовж багатьох сторіч стражданням і відвагою ісповідників, просто відкинути і самозаперечити себе? Має вона залишитися вірною своєму власному українському народові, що теж бореться за своє дальше існування — аз чиєю історією і культурою вона була завжди як найтісніше зв’язаною? Чи має вона піти для кількох, при тому фальшивих срібняків за Фата Морґаною, в якій їй так званим зареєструванням священиків і єпископів показується грушки на вербі сумнівної свободи?
Чи можна йняти віру звідним обіцянкам безбожницького режиму, який і далі веде свій похід проти Бога, Христа і людини?
Це ті питання, що скеровані до всіх християн.
Дотеперішній досвід і факти допускають багато сумнівів. Як приклад, що стосується УЦ можна навести тут переписку між московським патріярхатом і папою Іваном Павлом II. Московський патріярх твердить, що ця Церква не існує і не сміє існувати. Він вимагає від папи навіть, щоб цей факт визнав публічно. Він навіть пробує папу шантажувати. Це небувалий досі в історії випадок. Московський патріярх і радянський уряд, що за ним стоїть, знають добре, що в деяких декастеріях Римської Курії є чимало впливових осіб, які були б готовими прийняти таку розв’язку, себто назовні залеґалізовану, а у внутрішньому церковному житті пригноблену Церкву. Мимохіть приходить багатьом на думку, чи не йдеться при тому про випадки, що їх можна б окреслити як розбишацький собор в Ефесі.
У звіті з 1980 р. вказали ми на сподівання про здійснення постанов Гельсінської Конференції, і що з того залишилося? Де ж поділася свобода думки і сумління? Де ж ті люди, щоб явно обороняли ці свободи? Ми теж підкреслили, що в патріярхаті УКЦ є те здорове зерно, що потрібне для порятунку цієї Церкви і для великої ідеї екуменізму та для збереження вселенськости й католицизму Христової Церкви.
Так як сьогодні виглядає ситуація, треба з тяжким серцем ствердити, що УКЦ страждає, переслідується і несе свій важкий хрест. Нашим завданням залишається молитвами і вчинками приходити страждущим на допомогу і молити Всевишнього, щоб мучеництво і ісповідництво не було зловживане і маніпульоаане, або позбавлене своєї вартости сумнівними компромісами.
Рим, 18 липня 1982 р.
+ Йосиф Кардинал Сліпий
Патріярх
Письмовий реферат Блаженнішого Патріярха Йосифа Кардинала Сліпого на 32 конгресі «Церква в потребі», що відбувся 5-8 серпня 1982 р. в Кеніґштайні, помножений і розданий всім учасникам конгресу, пресі, пресовим агенціям і телевізії.
З німецької мови на українську переклала пані д-р Галя Горбач.
* Нині осідок патріярха Російської Православної Церкви.
