(Із звукозаписної стрічки)
Владико Кардинале, Достойні Брати. З глибини мого серця вітаю Владику Кардинала Мирослава Івана Любачівського, Верховного Архиєпископа Львівського українців та всіх ієрархів Української Католицької Церкви, зібраних тут, у Римі, при гробі святого верховного апостола Петра на наради четвертого Єпископського синоду. Згідно з приписами правильника синоду, ви прийшли сюди з мого благословення на спільні наради, що відносяться до важливих справ Української Католицької Церкви, яка ось уже близько 400 років стоїть твердо в єдності з цією Апостольською Столицею. З’єднання Вашої Церкви з Церквою вселенською довкруги Петрового наступника є началом плідного розвою, виявленого упродовж історії.
В унійному змаганні 16-го сторіччя Ваша Церква відіграла велику ролю. Це повинно стати причиною Вашої гордости і рівночасно спонукує до ще більшого закріплення зв’язків із столицею Петра. Також нині Церква гаряче бажає єдности християн. Другий Ватиканський Собор, який бажаємо оживити через наступний надзвичайний синод, в обнові його духа і навчання, відкрив у приверненні повної єдности між усіма християнами одне з головних завдань Церкви і послідовно вказав напрямні до осягнення цієї мети. Не забуваймо, і то з правдивим болем, що Ваша Церква, яку Ви тут на синоді представляєте, за приналежність до Католицької Церкви, в єдності зі святим Петром, була і є покривджена і упосліджена. Ці болючі досвіди завжди відчували мої попередники на цім Апостольськім Престолі, і я їх глибоко відчуваю в моїм серці. Тому я часто повторяв, щоб ця католицька спільнота могла втішатися релігійною свободою, на яку вона має право, як інші релігійні віровизнання. Так то і представники святої столиці домагалися на різних зібраннях конференції для безпеки і співпраці в Европі, аби для неї було визнане цивільне право на існування. Це також Ваш спільний біль, брати в єпископстві, і мій біль, Вашого брата першого, папи з роду слов’ян. Звідси бо випливає це особливе піклування за спасіння кожної душі як у батьківщині святого Володимира, так і поза нею у діяспорі. Апостольська Столиця дала висказ цій печаливості, встановляючи в обох Америках, Канаді, Австралії, Франції, Англії та Німеччині єпархії і екзархії, які Ви на оцім синоді представляєте. Створюючи історію майбутнього Української Церкви, не можна полишати на боці того коріння, з якого вона виросла, та достойних ієрархів тієї Церкви.
Преподобні брати, цитую: «Конечним є повернутися до минулого, щоб у його світлі зрозуміти теперішню дійсність і передбачити майбутність. Бо справді, місія Церкви завжди з непохитною надією напрямлена і скерована у майбутнє» (Апостолів-слов’ян, 31).
Прийде день, цього надіємось і за це молимось, жертвувати наш спільний біль, Ваш і мій. Надійде день, в якому повна єдність усіх синів святого Володимира зможе побачити світло.
Як не згадати важливої події, що вирішила Вашу історію, коли 1595 року українські владики видали славну заяву про конечність привернення єдности Київської Митрополії зі Святою Столицею в Римі. Тоді Луцький єпископ, екзарх Царгородського Патріярха, Кирило Терлецький та Володимирський єпископ Іпатій Потій, як представники решти єпископів, могли вибратися в Рим. Принесли тоді із собою документ з умовами, під якими Українська Церква ладна була на єдність.
Наш попередник, Климентій VІІІ, Апостольською постановою — «Великий Господь і хвалом вельми» — проголосив для радости всього світу вістку про цю втішну подію. З якою втіхою та з якою зичливістю прийняла Римська Церква український нарід, пристали до єдности стада, видно теж з апостольського послання «Благословен хай буде пастир» з 7 лютого 1596 року. У тім посланні римський архиєрей, прославивши вдячним серцем діло, довершене з Божої милости, проголосив, що звичаї Української Церкви та її законні обряди належить без зміни зберігати. На кінець, по-братерському, взиває ієрархію якнайскоріше зійтися на синод цілої провінції та прийняти і затвердити там злуку українців з Католицькою Церквою.
Цій великій події завдячуємо нині існування і розвій Вашої Церкви та її спасенну діяльність не тільки на Україні, але і в багатьох країнах світу. Власне Ви, Достойні Брати, зібралися і цим разом на те, щоб призадуматись над важливими справами загально церковного порядку.
Ваші пильні старання і наради мають цим разом особливу ціль, а саме — гідне відсвяткування близького вже 1000-ліття християнства на Русі-Україні. За всього тільки три роки настане великий ювілей хрещення Вашого народу. Славний Ваш князь Володимир, що його слушно почитають, як творця і подвижника навернення Руси до християнської віри, хоча взяв зі сходу літургічні обряди і священні церемонії, то у свідомості свого становища не тільки стояв до кінця єдности цілої Католицької Церкви, але і дбав пильно за приязні взаємини з Апостольським Престолом і своєю державою. З найдавнішою традицією Української Церкви виступив Ізидор, Митрополит Київський, коли 1439 року на соборі у Фльоренції підписав декрет, що ним грецька Церква об’єдналась з латинською.
Але і в новіших часах не бракло нагоди, щоб єпископи, священики і їхні стада не показували мужности духа і постійности у збереженні католицької віри в обороні Церкви та її святої свободи. З-поміж них мило тут згадати аскетичну постать у Бозі спочилого перед сорока роками Митрополита Андрея Шептицького. Коли розшаліла Перша європейська війна, прогнано його з престолу і виселено на далекий європейський схід. Там і пробув він якийсь час під сторожею і нічого більше не бажав, як засвідчити найглибшу свою побожність до Апостольської столиці й з усією готовістю, як цього була б потреба, понести, при Божій ласці, навіть мучеництво за віру і за своє стадо, що для його спасіння вже довго присвячував свої сили й труди. Його слідами пішли перед сорока роками всі владики Західньої України з блаженної пам’яти Кардиналом Йосифом Сліпим во главі. Його світлу постать згадуємо нині, в цю першу річницю його смерти, з особливою пошаною та подивом. Тимчасом, Дорогі Брати, нехай кріпить Вас усіх у Вашій праці й у Вашім змаганні вірний вислів Апостола Народів: «Коли ми з Хрестом вмерли, то з Ним ожиємо. Коли ми терпимо, то царствувати будемо з ним, коли відречемося його, то він відречеться нас. Коли не віримо, він остає вірний, бо не може самого себе виректися». Цю нашу заохоту, Дорогі Брати, ми не можемо скріпити і закінчити відповідним способом, аніж упімнення того самого Апостола Народів: «Чувайте, стійте у вірі, поступайте відважно і кріпіться» (І Коринтян 16-13). Засвідчуйте відважно Вашу віру перед усіма тими, що будь-яким способом намагаються її захитати. «Стараючись заховати єдність духа у зв’язі мира. Одно тіло і один дух, як Ви покликані до одної надії вашого признання». Згадайте, Брати, що для осягнення повної вселенськости кожний народ, кожна культура повинна здійснити власне завдання в загальному пляні спасіння. Кожна окрема традиція, кожна Помісна Церква повинна бути завжди відкрита до вселенської католицької спільноти, якщо б вона замкнулась у собі, то би наражувалась на небезпеку зубожіння» (це цитата з Апостолів-слов’ян).
А з повною надією на Вас, що мужньо і радо відповісте у цій нашій заохоті, при помочі Божої ласки. Бажаємо Вам і Вашій Церкві кращих і спокійніших часів, від Отця Милосердя і Бога всякого потішення.
Після вислову отих моїх думок уважаю моїм обов’язком подякувати Вам, моїм Братам в єпископстві, за ваш вклад в цей четвертий єпископський синод Української Католицької Церкви і разом з повноти серця уділяємо всім Вам та Вашим вірним, а зосібна священикам, монахам і монахиням, наше апостольське благословення.
